Ганна Улюра

 

Олег Коцарев. Люди в гніздах. Київ: Комора, 2017. 232 с.


Коли ще звірі говорили, то і люди збиралися біля ватри і розповідали одне одному історії про світ навколо. Так з’явилася міфологія. Потім почали розповідати історії про себе; так з’явилася література. Згодом захопилися історіями про свої родини. Так з’явився роман. Що робитиме серйозна проза, коли всі родинні історії закінчаться, га? Знову зацікавляться світом навколо? До цього, на щастя, далеко. Сімейний роман – жанр стабільно популярний і затребуваний. Наприкінці минулого року колекція українських родинних історій поповнилася новою прозою Олега Коцарева.

 

Фото: litcentr.in.ua 

 

Але ж не дарма я згадала міфотворчість поруч із літературною творчістю (з одного пожарища вони родом) – і щиро не раджу читати «Люди в гніздах» як те, чим вони відразу здаються (тобто, як сімейний роман). Один угорський сімейний роман починається з фрази: «Пекельно складно брехати, коли не знаєш правди». От і візьмемо до озброєння цю мудру репліку.

 

Почнемо з методу. В «Людях в гніздах» із методом все просто: деконструкція. Досі модне і досі незрозуміле слово, яке тут пояснюють уже в першому діалозі матері та маленького Алі, котрий поліз дивитися, як влаштований старий годинник (бо так само робив його дідо): «– Алю, головне розкласти все в тому ж порядку, в якому ти виймав, а потім так само вставити назад. – Ма, і що, все складалось? – Не просто складалось, а й працювало. – Я не вірю. – Ну, не вір!». Розібрати – подивитися, як зроблено – зібрати назад – та ще й так, щоб не просто працювало, а працювало краще, ніж було. І при цьому розуміти, що таку саму процедуру повторити знову один-в-один не вдасться ніколи. Це і є деконструкція, хоч вір, хоч не вір. Родинна історія, яка включена в новий контекст, перестає бути просто родинною історією. І за шаблонами «автор згадує елегійне дитинство» може стояти щось цікавіше, підказують нам. Деконструкція – це провокація, завжди. Він той годинник назад зібрати не зміг, між іншим. А обирав же довго спочатку, чим погратися – тим дідовим годинником чи власним «військом пластмасових курей». Ех, ну що ж ти так, малий!

 

З методом все зрозуміло, далі мова про тему. Сімейна історія – ясно що розказують про якусь родину. «Люди в гніздах» – це віньєтки: кілька історій від ХVІІ ст. до початку ХХІ ст., герої яких походять з одного роду і яких між собою поєднує одна дитина – Аля з першого епізоду (точніше дві дитини: буде ще ненароджена на той момент дочка оповідача в епілозі). Відслідковувати, хто кому тут родич – штука клопітна, марудна і малоістотна. Історії двох гілок родинного дерева починаються в одній точці, а далі розходяться по кількох «паралельних» світах. 

 

У ХVІІ ст. два пращури на Черкащині потрапили на палю – в одну й ту саму ніч, помилково, і з вини іншого: «Настромлені на палі український козак і польський шляхтич були і залишилися найкращими символами Непорушної Дружби Обох Народів». В окупованому нацистами Харкові один із предків був бургомістром. Потім його чи то розстріляли, чи він втік і осів в Британії. А його син став німецьким шпигуном і радянським розвідником. На початку ХІХ ст. бабця, що вийшла заміж у віці, в якому ще в ляльки граються, шмигне від чоловіка у вікно – і згадуй, як звали (Наталя, до речі). Один там ще під час інтервенції в Одесі застрелився, бо схопив десь сифіліс (за однією з версій: від соняшникового насіння заразився). Баба Ліда уже на початку ХХ ст. в Курській області божиться, що тут Петро Перший границю стеріг так, наче сама свідкою тому була. Діти, яким 1941-го від голоду здається, що сніг зелений. Конвоїр, який в 1930-х охороняє поїзди з  ув’язненими, що прямують до Сибіру, дивом залишається в живих, коли зеки підіймають бунт – зачепився ременем за ліхтар і всю дорогу, поки не врятували, лупився головою.

 

У цій останній історії є така фраза: «Крихка крига, спідниця, під якою можна перечекати кілька років». Це не Коцаревська уже спідниця, а Грассівська: під такою від конвоїрів сховався дідо одного малого, щоб той міг згодом народитися (це з «Бляшаного барабану»). І то є насправді чітка підказка, як поводиться Коцарев із історією своєї родини: так само, як і Оскар Мацерат. А саме: знає всю правду, але не всю розказує. І на відміну від Оскара, він дорослішає.

 

І таке от все – від ХVІІ століття до 2015 року. Чи як баба-ворожка (теж з пращурів) елегантніше означує такі часові межі: «З пивночі до білого свєту, З білого свєту до кінця віку». На маргіналії роману винесені дати, щоб створити видимість: перед нами літопис. («Літописці батьківської любові» – теж є такий сімейний роман відомий, знаєте?). Так що, насправді сімейні хроніки? – І ні, і так, і не зовсім так.

 

Від першої особи оповідь іде тільки в двох частинах роману – в пролозі і в епілозі. До того ж, часова відстань між ними складає років так тридцять. Художнього часу одного роману треба цій Я-людині, щоб подорослішати. Точніше: постаршати, «помножитися» на історію своєї родини. Він живе, поки згадує свою рідню – і проживає якраз десь ті міфічні плюс-мінус 33 роки. Зрештою, він чесно повідомить ще в пролозі, що жертва експерименту з деконструкції в цій книжці тільки одна – і то він, роз(/о)повідач (годинник чомусь тут не врахують).

 

З темою більш-менш розібралися. Роман про купу випадкових людей. Чим вам така відповідь «про тему» не подобається, а? Тепер ускладнюємося трішки і подумаємо, що тут править за ідею.

 

Назва «Люди в гніздах» буде прояснена ближче до середини роману. Спочатку буде опис «акробатичного» фото, який зробить аматор фотографії Женя: там люди розсядуться на дереві, кожному – по гілці. Те фото заховають до альбому, схожого на брунатного динозавра. І далі: «Ні, що не кажіть, усе-таки важко пам’ятати, що птахи – це теж динозаври. Ви про це знали?». Предки = люди-в-гніздах = птахи = динозаври (ті що вимерли, і ті, з якими, кажуть, ми маємо якісь «мікрон» спільних генів). І ще один фрагмент, очевидніший. Один із героїв розповідає про відвідини театру і каже, що люди в ложі нагадали йому людей в гніздах. Отже, вистава почалася, у виставі хтось остаточно вимре, і краще при цьому, здається, сидіти в ложі, і гортати програмку. Головне, «не пов’язувати зі своїм виживанням жодних комплексів провини» (а це тут вдається поки що хіба карафкам). Щира порада від затятого театрала, хіба не видно.

 

Тітка говорить так, «ніби грає в театрі» (це вона подарувала пластикових курей, запам’ятаймо). Сни тут бачать не просто так, а як «шалений театр снів». Подружнє життя розігрують як виставу в «ляльковому театрі», знаючись на комедійних ходах краще, ніж на любовних стосунках. Аристократія в часи революції не просто зникає як клас, а «сходить зі сцени громадського театру». Куди б не ходили вулицями Харкова чи Риги, «все одне виходять до театру». Перші здибанки тих, хто народить стратегічно важливих дітей, відбуваються на репетиціях аматорського театру… Уже достатньо, щоб стало ясно, яке слово і яка концепція в романі є ключем. Театр. Точніше: вистава. Ще точніше: суспільство вистави (наші спільні вітання Гі Дебору). Нічого не переживається безпосередньо, всі герої Коцарева – і ми за ними слідом – переживають все лише як уявлення, як такі собі коментарі до події, зміст якої втрачений. Коротше, як видовище.

 

Раптом в романі страшенно начитаного автора натрапляєш на геть неочікувані посилання – на радянські комедії «Веселі хлоп’ята» чи «Кавказька полонянка» та «Пригоди Шуріка», скажімо. Е ні, жодної ностальгії за «совком» і килимів на стінах! У цих гіперпосилань така ж функція, як і у назви: вони підсилюють генеральну концепцію «Людей в гніздах». У випадку «Кавказької полонянки» жарт запускає ім’я полоненої – Наталка (як акторка Наталя Варлей), її чоловік замкнув у кімнаті, вона втекла через вікно. Чи думали про неї її нащадки, коли дивилися ту дурну комедію? – питає розповідач. Ясно що думали, він же подумав. Згадки про інші ті фільми – просто річ-в-собі, вони виникають нізвідки.  

 

Ці три фільми – проба привити голлівудський комедійний канон до надто несмішної радянської реальності. Зробити з трагедії фарс, зробити з тортур видовище. Їхнє послання полягало в тому, що між роботою і розвагою поставав знак рівності: обидва ставали інтенсивним емоційним зусиллям. Насправді те саме робить (чи бодай намагається) роман Коцарева. «Люди в гніздах» формують новий режим колективної емоційності, котрий потребує зниження патетики щодо такого любого нам міфу про «багатовікові страждання українського народу». Це не історія однієї кумедної сімейки (бо це не так). Але – демонстрація способу, у який ми можемо сміятися разом із ними, страждальцями, – не над ними, а саме разом з ними.   

 

Кілька разів тут згадають родинну страву – «польський суп». Рецептів цієї страви – сотні. Але як і з червоним борщем, в якому обов’язково має бути буряк, в польській зупі буде селера. В одних регіонах селері приписували ті ж магічні властивості, що й часнику – мала вберегти від нечисті. В інших її звали «квітами переможця», і нею нагороджували обраних. Цікаво, у випадку «Людей в гніздах», який варіант ближчий до істини? Я – за другий. Замість лаврових вінків – мішок коренеплодів. Героям Коцарева така «відзнака» була би до лиця.

 

Пишеш сучасний сімейний роман, то очікуй: де-не-де, а вирине обов’язково якесь макондо (вірус Маркеса на рідкість стійкій). Наприкінці твору чи то в напівмаренні, чи то в напівсні, чи то у напіввдалому посиланні до магічного реалізму він побачить всіх своїх героїв наживо в одній кімнаті. Прийшли до нього на письменницьку резиденцію поговорити про художній метод роману, понімаєте. Але що тут насправді важливо: деяких із візитерів він просто не знає і не впізнає. Якісь чужі люди – і по всьому.

 

З фіналом в «Людях в гніздах» – біда катастрофічна, прямо скажу, але саме цей момент – із незнайомцями, котрі прийшли висказати своє «фе» за (не)написані про них історії – виглядає симпатично і глибоко. Бо цей елемент розповіді, зокрема, розшифровує, чим в просторі цього роману-спогаду є, власне кажучи, пам’ять. Згадувати/пам’ятати тут – не моральний обов’язок перед жертвами, не вшанування героїв, не данина померлим чи щось таке. Оповідач Коцарева згадує своїх рідних не тому, що мусить, а тому, що може. Все просто. Ми уміємо щось пам’ятати, бо не навчилися правильно забувати. Зупинені вчасно «моменти історії» – це утопічне щастя, реалізувати вповні цю світоглядну установку неможливо. Тому в «Людях в гніздах» є минуле, є майбутнє, але сильно бракує теперішнього, підозріло-прицільно бракує.

 

Хіба впадають в око дві сцени з теперішнього. Треба придивитися.

 

2013 року на письменницькій резиденції в Брно (притулок надав місцевий театр) він із дружиною знаходять гігантський костюм Шерлока Холмса. В «Лисій співачці» Йонеско є момент, коли нарешті начебто все зрозуміло, аж тут виходить служниця, меле чергові три мішки гречаної вовни, і закінчує це все зверхнім апарте: «А моє ім’я, між іншим, – Шерлок Холмс!». Цей костюм Холмса у Коцарева – такий саме абсурд, і не виключаю, що таки алюзія на «театр абсурду». Костюм-то в театрі все таки знайшли. Розплутувати родовід – за своєю суттю дослідницька, аналітична детективна робота, та результат її тут – нонсенс... А тепер випускайте носорогів! Точніше – курей.

 

Ті пластикові кури, яких в пролозі забракували до гри, дадуть про себе знати двічі. Перша історія – про батька, якого баба Приня-ворожка навчила, як водити курячою кісткою по пухлині на нозі. Тим дитя врятувалося від каліцтва. Друга історія: невільного (по-дурості) дезертира сестра викупила зі штрафбату, притаскавши товаришу начальнику повну сумку їдла, і серед всього – смажену курку, шматок котрої прилип до щоки військового-хабарника. Так він і посміхався – всією куркою (і це не кострубатий поетизм, це пряме посилання). Ті кури – обереги, тому вони і не іграшка; їх не просто не цікаво розбирати, як годинник; цього в жодному разі не можна робити! Сакральне не надається до аналізу, сакральне не надається до деконструкції. У «Людях в гніздах» важливі якраз ті, про кого «забувають» нам розказати. Бо насправді цінним не граються.

 

А тепер другий фрагмент із теперішнього. Там наче випадково згадають ложечку – срібну ложечку, яку прабабця-дитина тримає в руках, і з якої потім з’їсть свою першу «дорослу їжу» Ярослава Олегівна. А в химерному епілозі предки ще повідомлять Олегу, що має народитися дівчинка, яка за них всіх, кого він виставив на оглядини у романі, помститься. Майбутнє – це реванш, прогнозувати – це наражатися на помсту минулого. А зв'язок поколінь – сакрум, який потребує тонких ритуалів (типу вживання поминальної їжі).

 

Кілька разів прикликаний дух Пантелеймона Куліша (один раз він примарою проноситься над «тепленькими» співтрапезниками) ясно що тут робить. І це не тільки «кровна помста» (колись Куліш викреслив із вірша ім’я Коцаревого предка Головка-Головатого). У такий спосіб сперечаються між собою автори двох історіографічних концепцій – позитивістської та постструктуралістської. І тільки один із них певен, що можна розказати історію, яка відбулася, й так розказати, як вона відбулася насправді. Все зрозуміло: лінійний історичний наратив з логікою і послідовністю а-ля Куліш – тут хіба що цікава примара. Час таких історій минув (якщо і був). І коли в романі трапляються якісь документальні свідчення типу описів фото (ні, не ті, що в колажах – колажі Юлії Стахівської, які прикрашають книжку, неймовірно переконливі) чи листів, чи протоколів, чи заяв – це все роману чуже, і аж кричить про свою художню недостовірність. Там-от є розгорнутий протокол допиту того подвійного шпигуна, якого я уже згадала. Не здивуюся, якщо це реальний документ. Бо саме ця глава в романі виглядає настільки непереконливо і нерозумно, наскільки взагалі можливо.

 

Позаяк:

Історія Коцарева – не історія. Це міф.

 

Концептуальна проза. Вона нечасто трапляється в наших палестинах, тому її легко можна сплутати з сімейний романом, наприклад. Тепер я повторю своє «вступне» питання: що буде робити серйозна література, коли всі сімейні історії закінчаться? Гадаю, буде робити те, що уже зробив Коцарев: підкине дрів до багаття, і продовжить свої розповіді. 

21.02.2018