Городок-Подільський, як і більшість старовинних містечок цього реґіону, здавна потерпає від пам’яток своєї багатовікової історії. Звичайно, дошкуляють городянам не ті пам’ятки, що в путівниках або в місцевому музеї, а ті, що приховані під будинками та вулицями.
Століттями місто розросталося не лише вшир, але й углиб. Потужні шари глини, на яких стоїть Городок, дозволяли це без великих проблем.
Городяни заглиблювалися в землю не від доброго життя. На той час Поділля було прикордонням між християнським світом і Туреччиною, об’єктом дошкульних татарських набігів. У катакомбах можна було сховати найцінніше та й пересидіти самим у разі чого.
Слово «катакомби» тут вжито недарма. Городоцькі підземелля мають багато спільного не лише з лаврськими печерами Києва (з якими вони навіть зовні схожі), але й з одеськими та керченськими каменоломнями. Останні з’явилися через видобування будівельного каменю. Городоцькі підземні лабіринти здебільшого походять звідти ж.
Колись місто будували переважно з глини. Для зведення будинків, хлівів, стаєнь, стодол її треба чимало. Брати глину десь у кар’єрі невигідно – мусиш і власнику заплатити, та й доправити видобуте за кілька миль теж чогось коштує. Набагато зручніше й дешевше змайструвати «копанку» відразу під майбутньою хатою. Тут же й зручний льох маєш, у хазяйстві зовсім не зайвий (а за потреби це буде й криївка). А що серед людності не бракувало гончарів, то вони продовжували розширювати катакомби й далі, добуваючи глину на посуд і дахівку.
Індивідуальні підвали-катакомби, що були чи не під кожним обійстям, потім з’єднувалися між собою у своєрідну «підземну вулицю», від якої були прокопано хідники до замку-цитаделі та до лісу, що оточував тоді Городок. Ними при нападах татарів можна було швидко й непомітно для ворога перебратися до безпечного місця. Крім вузеньких (для проходу людей), прокопували й «маґістральні» шляхи, що дозволяли проїхати навіть возом! Таке собі містечкове «метро». Згодом абсолютно реальний факт, що підземелля вели до ГОРОДОЦЬКОГО замку, трансформувався в популярну легенду, про те, що ходи нібито ведуть аж до Кам’янець-Подільської фортеці. Пояснення просте: замок повністю розібрали ще всередині ХІХ століття. Про його існування тепер нагадують ледь помітні вали (нефахівець навіть не визначить, що це). От і трансформувався в народній свідомості зниклий Городоцький замок в існуючу Кам’янецьку фортецю.
Вали та невеличкий фраґмент основи однієї з башт – все, що залишилося від колись грізного та величного Городоцького замку
Кармалюк, конокради, контрабандисти та ленінська «Іскра»
Десь від кінця XVIII століття «підземне місто» почало занепадати. Небезпека набігів зникла, підземелля почали використовувати зі суто господарською метою – як звичайні підвали та торговельні склади. Відповідно, аби убезпечити своє майно від розкрадання, «приватні» частини катакомб стали відгороджувати від спільної «підземної вулиці». Ще й досі у старих будинках Городка можна побачити такі «фраґменти». Ні, катакомби продовжували копати ще й наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Але тоді йшлося про банальний видобуток глини, а от довгих ходів уже не робили – бо для чого? На жаль, встановити, де хідники 16-17 століть, а де 19-го, практично неможливо. Технологія ж бо однаковісінька! Інакше копати й неможливо – завалиться все. Від того й така разюча схожість з печерами Київської Лаври, що прокопані у таких же ґрунтах і, відповідно, за такою ж технологією.
***
Коли більша частина «підземної вулиці» стала «нічиєю», вона стала прихистком для «лихих людей».
За переказами, в підземеллях Городка-Подільського переховувався сам Устим Кармелюк (нічого дивного, на Поділлі набагато складніше знайти місце, де б він НЕ переховувався). Також розповідають, що підземеллями активно користувалися конокради. Мовляв, злодіїв, які «промишляли» біля Ярмолинецької корчми, що на тракті Проскурів – Кам’янець-Подільський (це за якихось 18 км), переслідували лише до Городка. Якщо не встигали спіймати, далі вже й не ловили. У Городку вони в у прямому сенсі, «як під землю провалювалися». Ось, мовляв, які ходи в нас були – коні проходили!
Підтвердження цій популярній легенді знайшлося на початку 1960-х. Під час будівництва місцевої пошти екскаватор докопався до величезного підземелля, де колись були влаштовані… стійла. Крім залишків зотлілої кінської збруї й іржавих підків, знайшли й традиційне конокрадське причандалля – спеціальне пристосування для випалювання борозен на зубах коней. У нашу автомобільну добу мало хто й знає, для чого це робилося. Нагадаємо. Вік коня визначають за ступенем стертості зубів (звідси й приказка «дарованому коню в зуби не заглядають»). Що кінь молодший, то сильніше виражені борозни на його зубах. За допомогою ж вище згаданого пристрою стару шкапу «омолоджували», після чого поїли стимуляторами (аби гарцювала) і продавали як молоду (звісно, що ціна була часом удвічі більша реальної). Крадених і, якщо потрібно, перефарбованих та «омолоджених» коней зазвичай продавали у сусідній австро-угорській Галичині (від Городка до Збруча – лише 20 км).
***
Полюбляли підземелля й місцеві контрабандисти. Свого часу чи не половина мешканців Городоччини більш чи менш були задіяні у цьому вельми прибутковому бізнесі. У підземеллях облаштовували склади для нелегального краму. 1908 року місцева поліція «накрила» один такий. Крім традиційного джентльменського набору (горілка-коньяк, цигарки-сигари, парфуми, модні жіночі панчохи та презервативи) правоохоронці знайшли ще й чималий наклад революційної літератури. Ця остання на той час була чи не найприбутковішим «товаром». Революціонери давали грубі гроші за її доставку. Конкуренція серед охочих носити «Искру» й іншу нелегальщину була така велика, що «полум’яні революціонери», яким партія доручала цю справу, брали з «пачкарів» ще й чималі «відкати». Зрозуміло, що ці гроші до партійної каси не поверталися, а осідали у кишенях «борців за народне щастя».
Через прикордонний Сатанів, сусідній з ним Городок і далі вглиб Російської імперії пролягав один із головних маршрутів вже згаданої ленінської «Искри». Хоч за часів СРСР про місцевий «іскрівський» транзит із гордістю згадували при кожній нагоді, городоцьких екс-«іскрівців» ніхто ніколи не вшановував і не нагороджував, хоча ще у 1970-х роках таких серед місцевих дідів було чимало. Ще б пак, адже всі знали, що то були ніякі не революціонери, а банальні злочинці-перемитники.
До речі, зовсім нещодавно при обстеженні городоцьких катакомб автор цього тексту виявив стару пляшку, яка може бути своєрідним слідом «лицарів прикордонних стежок». Після її винесення на поверхню виявилося, що то була пляшка з-під славетної львівської горілки Бачевського (однієї з найкращих австро-угорських горілок, а саме оковита й була улюбленим товаром контрабандистів). Цікаво, що кінчик пляшки був відбитий (так деколи роблять і нині, коли під рукою немає коркотяга). Можливо, що тут-таки, у підземеллі перемитники «обмили» чергову оборудку. Але, яким би чином пляшка не потрапила в катакомби, львівська горілка Бачевського у цій місцевості могла бути лише контрабандною. Легально – як товар – її не завозили.
Славнозвісна львівська горілка від Бачевського на Поділля потрапляла завдяки контрабандистам
Не виключено, що транспортувати «товар» навіть через сам кордон могли підземними хідниками. Ще на початку 1960-х років у Сатанові можна було потрапити в такі з них, що вели попід Збруч на галицький берег. Подібний підземний і «підзбручний» хідник є у сатанівському Свято-Троїцькому монастирі.
У позаминулому й минулому століттях переховувалися в катакомбах і «простіші» правопорушники – всі, хто мав проблеми з законом і поліцією. А у неспокійних 1919 та 1920 роках – також євреї. Воєнні дії в цих місцях тоді практично не припинялися, і жодна зі сторін не уникла участі у погромах. У Купині та Сатанові «відзначилися» червоні, у Проскурові – петлюрівці.
***
З часом городоцькі катакомби перетворилися на міну вповільненої дії. Специфічні провалля в ґрунті – невід’ємна частина місцевого краєвиду. Ще добре, коли підземний хідник просідає десь посеред вулиці. Часом тріщать самі будинки. 1982 року цілком розвалилося ліве крило двоповерхового універмагу (нині магазин «Тритон»). Руїни «прикрашали» місто кілька років – чекали поки все розвалиться вщент саме собою. Спроба нарешті підігнати техніку закінчилася тим, що бульдозер сам ледь не пішов під землю. Напіврозвалений заклад торгівлі гостроязикі подоляни незабаром охрестили «Бейрутом» (тоді саме точилася війна у Лівані, і програма «Врємя» щодня показувала руїни тамтешньої столиці). Згодом, на початку 2000-их, завалився ще й фасад того ж магазину – причина була та ж.
Підземні духи
Про те, що райунівермаг стоїть на підземних ходах, було відомо від початку його будівництва (кінець 1950-х). Коли закладали фундамент, екскаватор «відкрив» кілька хідників. Але їх тоді ніхто всерйоз не обстежив. Крім допитливих будівельників. Один із тих робітників згодом розповідав, що, пройшовши тунелем, чоловіки знайшли струхлявілі двері. За ними була підземна кімната-криївка. В кімнати були вирізані в глині лежаки, на яких під рештками зотлілих ковдр лежали два людські кістяки.
На жаль, інших подробиць «діґґер-аматор» не запам’ятав. Швидше за все, люди, які там ховалися, загинули від нестачі кисню або вчаділи від полум’я світильника (на деяких ділянках підземель справді є великі проблеми з доступом кисню – так, що навіть свічка ледве горить – прим. авт.).
Про період, коли це сталося, тепер можна лише висувати припущення. Ця моторошна смерть могла трапитися як за давніх часів, так і в роки Другої світової, коли під землею ховалися євреї.
Старий будівельник певен, що всі негаразди торгівельного центру пов’язані саме з цим випадком: «Варто було перепоховати останки по-людські, на цвинтарі, – розказує він. – Але виконроб тоді наказав все швиденько засипати. Мовляв, припхається міліція, прокуратура, скільки то часу займе – хто знає. Графік зірветься, план полетить – а з ними премії та прогресивки. Лежать ті скелети бозна скільки десятиліть, а то й століть, то хай лежать… Тим більше, що то точно не вбивство, бо двері зсередини зачинені були…».
На думку співрозмовника, який побажав залишитися неназваним, всі проблеми торгового центру – то помста невпокоєних душ…
Краєзнавець Олег Федоров (він же керівник відділу культури, національностей і релігії Городоцької РДА) історію з підземною кімнатою та скелетами підтверджує, але будь-яку містику відкидає. «Винна вода і тільки вода», – каже він. Проблеми з підземною частиною міста почалися в Городку всередині 1970-х років, коли в історичному центрі почали масове будівництво та прокладання комунікацій. Тоді порушили герметичну систему катакомб, і в хідники почала потрапляти вода. Це призвело до обвалів. А кожен новий обвал – ще одна лазівка для води. І так без кінця. Принцип доміно. «Зауважу, – каже Федоров, – що всі обвали в центрі міста відбувалися одразу ж після великих злив».
На фотографії провалів, що утворилися внаслідок осідання підземних хідників просто на центральній площі міста, добре видно, що злива щойно закінчилася. Тоді, на щастя, постраждали лише фраґмент дороги та тротуару. На задньому плані видно багатостраждальний районний універмаг, двічі обвалений через старі катакомби.
Наприкінці 1990-х міське керівництво навіть запросило фахівців Ялтинського морського гідрофізичного інституту, аби ті за допомогою георадарів обстежили підземелля та склали їхню карту. Але кримчани виставили рахунок у майже 300 тисяч гривень (і нині це чималі гроші, а тоді – величезні!). У бюджеті міста таких коштів не знайшлося. Тож де і коли що обвалиться, ніхто не знає.
Усі городоччани знають про місцеві катакомби, але побували під землею одиниці. «Нормальних» входів майже не залишилося, а про ті, що ще збереглися, власники будинків воліють не говорити (про це – нижче). Лізти ж у діри спорадичних обвалів страшно. Чи не єдині, хто не пропускає жодної можливості спуститися під землю, – брати Олександр і Вадим Загурські.
«Коли спускаєшся в підземеллі відчуваєш надзвичайний драйв, – каже Олександр. – Адже ти потрапляєш в місця, де, може, й сотні років не ступала нога людини».
Але головна мета братів – не гострі відчуття та викид адреналіну. Вони – краєзнавці. Олександр, до того ж, історик за освітою: «Наші підземелля – це великий і абсолютно не досліджений пласт історії Городка, – каже він. – Ми вивчаємо структуру підземель, їх типи, робимо обміри, складаємо карту». Саме брати Загурські дослідили лабіринти під центральною площею міста після обвалу, що стався влітку 2006 року.
Розповідають очевидці
У процесі підготовки цього матеріалу автор і сам спускався під землю, опитував місцевих мешканців і старожилів. Вдалося навіть виявити кілька входів у катакомби. Зокрема, на Мархлівці, Щидлівщині (неофіційні назви частин міста) та у центральній частині Городка. На превеликий жаль, ні дуже цікавий лабіринт на Мархлівці, ні підземний хід, що веде від початку вулиці Грушевського попід річку Смотрич аж до старого єврейського цвинтаря на горі (а це понад кілометр!) нормально дослідити та сфотографувати не вийшло. Господарі будинків, що в їхніх підвалах збереглися входи, були категорично проти. Не подіяли ні довгі вмовляння, ні клятви нікому не зрадити місця проходів у підземелля.
Зате багато цікавого розповіли старожили та їхні родичі. За словами Павла Слободяна, з його дідом, Станіславом Слободянам, у роки війни сталася цікава підземна пригода. «Наша родина тоді жила на вулиці Чайковського, неподалік від замкового валу, – розповів Павло. – Якось, повертаючись додому, дід побачив на вулиці німців і поліцаїв. Дуже злякався, бо подумав, що то облава на молодь – для роботи в Німеччині. Тож побачив дірку під кущами і шугнув у неї. Довго біг у повній темряві, нікуди не звертаючи, і вийшов на поверхню аж у міському парку на іншому березі Смотрича».
Від Городоцького замку залишилися лише вали
Те, що від парку був хідник попід річку, підтверджував і відомий місцевий художник Станіслав Гуменюк. Він розповідав, що у повоєнні роки разом з хлопцями пройшов тим же маршрутом, але у зворотному напрямку: «Дійсно, в парку довго було провалля, з якого йшов хідник. Хлопці до нього часто лазили, але далі півсотні метрів йти боялися. Ми з друзями вирішили «втерти всім носа» і пройти його повністю. Досі пам’ятаю наше здивування, коли ми вилізли на поверхню на іншому березі Смотрича, під «Цвинтарною горою»». Правда, швидше за все, пан Гуменюк пішов трохи іншими проходами і вийшов метрів за 300-400 в західніше того місця, де спустився під землю Станіслав Слободян.
Вид на Городок з Цвинтарної гори. Жовтими крапками вказано приблизні місця входу та виходу з підземного ходу, яким у повоєнні часи пройшли Станіслав Гуменюк та його друзі
Але найцікавішу історію розповів Василь Мороз. Його будинок міститься у самому центрі Городка на вулиці Грушевського, неподалік «старої пошти». Під своїм подвір’ям він знайшов справжню підземну криївку! «Усередині 80-х я добудовував собі веранду, – розповів він. – І раптом в одному місці осіла земля. Я тоді не дуже й увагу звернув. Але вночі пройшла злива, і на ранок на місці ями видніло чималеньке провалля. Спустився. Там під землею був довжелезний коридор, що вів під дорогою у напрямку, де зараз магазин «Династія». Я його спеціально виміряв – 43 метри він був. Висотою десь метр 85 сантиметрів і завширшки більше двох метрів. Був і менший коридор – тісніший и нижчий, там доводилося зігнувшись йти, його довжина була усього 18 метрів. Третій коридор закінчувався обвалом, тож куди він вів і яка його довжина, не знаю. Пробував розчистити завал, але він і далі обвалювався… Найцікавішими були чотири невеликі кімнати, теж у глині витесані. Стіни в них були гладенькі-гладенькі, і підлога така ж. Рівна та гладенька, хоч яйце катай. У кожній кімнаті по два лежаки, теж у глині вирізані. Над кожним лежаком – невеличка ніша, очевидно для світильника, бо закопчені вони були. А ще над лежаками на глині написи були, єврейською мовою. Очевидно то була криївка для якоїсь великої єврейської родини, а то й декількох. Дуже шкодую, що не сфотографував тоді нічого. Особливо написи. Цікаво ж бо, про що там. Жалкую також, що замурував той прохід. Зараз він у мене під верандою. Можна було й для господарства пристосувати. Я там температуру виміряв, то було 2,5 градуси. Це при тому, що надворі – літо!».
Пан Василь не виключає, що у підземній криївці могли ховатися й «іскрівці»-контрабандисти: «Старий єврей, який жив у цьому будинку колись, ще у 60-их, розповідав, що за царату мав великі проблеми з поліцією через «Іскру». До речі, мав проблеми з «Іскрою» і колишній мешканець будинку через дорогу, де зараз магазин «Династія»», – розповів він.
А от жодної матеріальної знахідки в підземеллі з кімнатами не було. Таке трапляється рідко. Але буває: «В 1961 році, – розповідає пан Василь, – будували готель. Коли копали фундамент, викопали прохід в катакомби. Я, на жаль, до нього не потрапив. Старші хлопці не пустили – самі нишпорили. А от сусідський хлопець, який уже школу закінчував, знайшов там три гарні свічники. Може, були й інші знахідки, але я не знаю…»
Як же ж без скарбів?
Отож, маємо: таємничі підземелля, людські кістяки, підземних духів. Чого не вистачає для повного комплекту? Звичайно ж, скарбу!
І він є!
Цю історію автору розповіли ще десь на початку 1990-х. Запевняю, що джерелу можна вірити на всі 100%.
Отож, наприкінці 1970-х у центрі міста стався черговий обвал підземного лабіринту. Картина традиційна – схожа на колодязь величезна яма, внизу видно частину хідника. От одному чоловіку і стало цікаво: що там? Заліз. Усередині – підземний коридор і традиційні для Городка арочні ніші (див. фото). А в кожній ніші складені стопками величезні круги воску. Кілограмів по 15-16 кожен. Віск хоч і старий, але під чорною шкіркою – нічого, нормальний такий віск. «У господарстві згодиться», – вирішив чолов’яга та й витягнув три круги – на інші сил не стало. Ледве додому допер. Кинув у сараї – мовляв, потім свічок наліплю. Один круг, найбрудніший, сусідові подарував.
Віск той в сараї кілька років валявся. Але на початку 1980-х сталася сильна буря, і Городок кілька днів сидів без електрики. От і згадав дядько про віск. Кинув круг у таз, поставив на газ, почав плавити. І виявив, що віск – не простий! Воску в тому крузі менше третини було. А решта – залиті воском срібні карбованці. Топить другий круг – і там карбованці! Побіг до сусіда: «Де той віск, що я тобі давав?». А той: «Та давно свічок наробив…». І божиться, що там був віск і більш нічого. Бреше, звичайно, але що вдієш? А за срібний карбованець тоді держава давала 18 радянських рублів. На той час – грубі гроші. Довго потім той дядько бідкався, що весь срібний віск не витягнув, та ще й сусіду такий подаруночок зробив. До того ж, хто знає, що в інших кругах було – срібло чи щось жовтеньке?
На жаль, зараз уже не скажеш, які то рублі були – царські чи радянські 1921-1925 років. Запитати нікого. Але вірогідні обидва варіанти. Річ у тому, що у першій половині ХХ століття були дві масові хвилі закладення срібно-монетних скарбів. Перша збіглася з початком світової війни. Вже у перший її день з обігу миттю зникло золото. За кілька місяців – високопробні (900-ї проби) карбованці та «полтинники». В 1915 році зник і срібний дріб’язок (750-та проба). До 1917 року щезла навіть мідь. Замість неї ходили прирівняні до грошей поштові марки. Внаслідок тогочасних трагічних подій багато скарбів так і залишилися без господарів.
Друга велика хвиля «скарбоховання» сталася вже за СРСР, 1931 року. Тоді, після згортання НЕПу, уряд вилучив з обігу повноцінні срібні монети, замінивши їх на мідно-нікелеві. Зрозуміло, що більшість населення не палало бажанням міняти срібло на «залізячки». Відповідно, дорогі монети масово ховали як скарби. Наступні роки теж були непрості – Голодомор, репресії, війна… Знову не кожен зміг повернутися до захованого.
На жаль, крім того, що у воску були срібні карбованці, нічого не відомо. Достеменно відомо лише, що десь у городоцьких підземеллях досі лежить той «срібний», а, може, й «золотий» віск. Чекає свого часу…
23.05.2013