Пригоди непосидючого Марк Твенового неслуха Тома Сойєра змусили добряче попрацювати колектив Першого українського театру для дітей та юнацтва. Ще б пак! Саме від прем’єри глядачі чекають більшого: щоб цікаво було і весело; інколи, можливо, навіть трохи сумно, або й страшно, але головне, щоб усе завершувалося добре. І щоб мораль (якщо вона присутня в п’єсі) обов’язково поєднувалася із розважальним елементом. «Та це ж діти… Що вони там розуміють?» – таке відношення тут не пасує. Діти більш безпосередні, подекуди більш чутливі та й більш вибагливі глядачі, аніж дорослі. Їм важче витерпіти нудне і неякісне видовище, бо вони самі здебільшого – оті Томи Сойєри: прагнуть пригод, змін, руху і гри. Словом, нелегке завдання поставив собі Перший театр.
Актори діяли енергійно, заповзято і в міру реалістично. Присутній на сцені був навіть сам Марк Твен (Ігор Данчук), який у стоп-кадровій експозиції неначе познайомив публіку з дієвими особами, а потім своїми репліками додав виставі деякої «книжковості» (що й не дивно, автор усе-таки). Том Сойєр (Михайло Понзель) створив свого героя достатньо харизматичним (яскравий приклад, коли з нудного пофарбування огорожі йому вдалося зробити справді захопливе заняття). Щоправда, актор примудрився дещо «українізувати» американського Тома, що й добре – хто там знає, які були колись американські хлопчаки? Публіка, яка живе тут і тепер, жде зустрічі не з ретро-персонажем, а з близьким по духу, осучасненим, зрозумілим героєм. Певний плюс є і в тому, що не зважаючи на свою головну роль, актор все таки не зайняв енергетично усю сцену, як то буває з провідними персонажами, і залишив простір для колег.
Прем’єра вистави припала на День закоханих, і Том Сойєр теж виявився неабияким серцеїдом: дуже заповзято залицявся до романтичної Беккі Тетчер (Мар’яна Кривдик), ба, навіть встиг «заручитися» із нею. Актриса зобразила Беккі наївною, але водночас кокетливою, трохи беззахисною перед грізними особами – зокрема, вихователькою місіс Доббінс (Юлія Кузьмяк). Поява на сцені надміру жорсткої автократичної вчительки стала прекрасним сатиричним моментом, нагадуванням для дорослих, що не варто бути над дітьми ментором з палицею, бо справжньої поваги учнів так не досягнеш. Актриса втілила роль вчительки об’ємно і насичено, з виразною комічно-стилізованою пластикою. Ще одна загрозлива персона у постановці – Індіанець Джо (Василь Когут). Негативного героя актор зіграв потужно, не виправдовуючи його злі вчинки, і нагадав тим, що таки варто вчитися розділяти зло і добро.
Режисер-постановник вистави Роман Валько еклектично поєднав текстові мізансцени із музичними номерами (музичне оформлення – Микола Хшановський) та сучасною хореографією (пластика, хореографія – Нінель Збєря, консультант з лінді-хопу Олександр Чернов) і, зокрема, дуже вгадав із вибором співачки (Ірина Шийко). Комплекс цих музично-танцювальних прийомів (єдине зауваження – сам звук був інколи надто голосний) наближує спектакль до мюзиклу. Подумалося – от якби заспівали ще й інші актори! У багатьох з них, мабуть, ще дрімають вокальні таланти? Їхні хореографічні здібності відчутно проявилися в цій постановці, і естетично збагатили її, додали «бродвейського» запалу, енергійного темпоритму.
Неоднозначна тема цього «Тома Сойєра»: сценографія (художник-постановник Микола Молчан). Чому неоднозначна? Бо викликала суперечливі відчуття. Спершу оформлення сцени дуже сподобалось: воно нагадувало і скелі, і річковий причал водночас, а коли в школі були уроки, то слугувало й класною кімнатою; ця багатофункціональність цікава, і імпонує глядачеві. Побачилась навіть певна символіка у трикутниках – гострий, неслухняний, нонконформістський характер Тома Сойєра, колючий, як і ця геометрична фігура. Сценографію впродовж вистави вигідно підкреслювало ефектне освітлення (світло – Світлана Коренкова, Богдан Сидор, відеопроекція – Діана Ходячих). Але цілу виставу глядача не покидає страх за акторів – аби вони раптом не перечепилися за дощані сходинки, на яких здебільшого і відбувалася дія. Ніхто, на щастя, не набив ґулі, але мені заважали ці суто фізичні переживання за безпеку дійства. Окрім того, дещо дратувало, як під ногами акторів дошки видавали стукіт, який подеколи заглушав навіть нетиху музику.
Вбрання героїв варте компліментів – досить сучасне, і навіть модне (художник з костюмів – Віоліна Даренська). Щоправда, я очікувала, що персонаж Гекльберрі Фінна з’явиться мало не в лахмітті, а його пощадили, і вбрали досить пристойно; єдиним нагадуванням про злидні були дірки на штанях, які, втім, сьогодні і так є надзвичайно популярними.
Словом, Першому театру для дітей та юнацтва вдалося досягнути ефекту справжньої тінейджерської вистави, яка має чималий потенціал. Коли актори жваві, їм цікавий процес гри, то й глядач щиро заінтересований дійством, і не їсть чіпси чи попкорн, а сповна насолоджується театральним видовищем.
17.02.2018