Стосунки українського театру із Шекспіром і його «Гамлетом» історично складні. Поки світ століттями розгадував парадоксальний текст і творив довгострокові національні традиції гамлетіан, на нашій сцені Гамлет уперше заговорив українською лише 1943 року (до речі, у Львові). Тож поки ми, наздоганяючи згаяне, шанобливо схиляли чоло перед велетом ренесансного гуманізму, світовий театр давно записав його у найближчі друзі і вони перейшли на «ти». Івано-Франківська неоОПЕРА-ЖАХ «HAMLET» у цьому сенсі чи не найрадикальніша за останні роки спроба порозумітися із класикою та глядачем мовою актуального мистецтва.
У їхнього Гамлета – смартфон в задній кишені потертих джинсів, він шле Офелії смс-ки, і зберігає в телефоні портрет покійного батька. У нього червоні від сліз очі, і взагалі він – не трагічний герой, а лише один із пекельної сімейки, що вже рік як оселилась під сценою Івано-Франківського драмтеатру ім. І. Франка.
Франківському «Hamlet-у» 4 лютого 2018 року минув рівно рік, виставу зіграли 12 разів, охочі подивитись її приїздять з інших областей, особисто я – уперше. Але що там ті кілометри зі Львова чи Луцька – порівняно із перельотами музикантів з Нью-Йорка чи мандрівками митців столичних театрів, котрі працюють у виставі поруч із заньківчанином і самими франківцями. Творча група вистави – велелюдна, багатоголоса, молода, відчайдушна. Їхнє дітище – вистава-проект, вистава-забава, спровокована перекладом земляка, Юрія Андруховича.
Забава страшна, на межі можливостей – голосових, емоційних, фізичних. Вона провадить у підземелля нашого із вами життя-буття. Спершу – дослівно, коли господар дому й вистави Р. Держипільський веде вас коридорами униз, у велетенське технічне приміщення під сценою, попереджаючи дорогою про бетонні перекриття і труби над головою. Потім – метафорично, коли вас занурюють у хаос звуків, емоцій, фраз, з яких ви маєте укласти знайому історію про принца данського, впізнавши у ній не тільки дійових осіб, а й самих себе...
Для режисера-постановника/автора сценічного рішення Ростислава Держипільського цей «Hamlet» – спроба збагнути механізми життя після смерті за цікавою адресою: «пекло forever». А ви на що сподівались? Одягати на себе штучні перуки, розмальовувати писки, злягатись, отруювати чоловіків, лицемірити, пиячити, гульбанити, убивати – і залишатися людьми? Перед нами – фантоми, напівлюди-напівмерці: домінанта чорного, суміш фасонів різних епох (художник з костюмів Леся Головач), вульгарні грими. Це дефіле персонажів, на яких геть зотліла оболонка людяності і залишились лише каркаси костюмів-масок, що легко знімаються й одягаються за потреби на будь-кого й будь-коли. Викричавшись та відгулявши перед нами чергову сцену, вони розбігаються відпочити на могильних плитах: Клавдій, Гертруда, Офелія, Лаерт – кладовище ліворуч, принц – могила праворуч. Чистісінькі тобі упирі! Тож не дивно, що знаменитий монолог «Бути чи не бути» Олексій Гнатковський-Гамлет проголошує уві сні, катуляючись від жахіть на своєму холодному цвинтарному ложі, поки ті – навпроти – сплять...
Логіка появи такого прочитання «Hamlet-a» саме у цьому театрі, як на мене, незворушна. По-перше, франківці обожнюють спів. Кому доводилось бачити їхні вистави – той переконається, що вокал – то їхня мова, їхній спосіб пізнавати і конструювати світ. По-друге: шекспірівську трагедію побачено тут так, мов би її перелицював сам Котляревський! Ще б пак – адже його дух оселився в театрі ще 2014 року, коли франківці не менш відчайдушно, ніж «Гамлета», відчитали його «Енеїду», де і пеклом, і козацькою забавою, і посмертною учтою запахло... Є ще, здається, й третій чинник – давнє цвинтарище, що від кількох десятків літ – міський парк. Нечисельні зоставлені надгробки поважних містян щоденно мовчки заглядають до вікон художнього керівника театру Р. Держипільського із якимись, лише їм відомими запитаннями... Хто зна, що їх турбує? Можливо, нові й нові могили, що виростають тут від 2014 року?
Ще одне, суто театрознавче, подумалось: 2017 в Україні відзначали сто років від дня народження славетного українського сценографа, довголітнього головного художника Київського театру ім. І. Франка, Данила Лідера. Він був першим в українському театрі художником, котрому забаглося побачити шекспірівську трагедію (а це був «Макбет») у просторі сучасного міста, де від підземних міських комунікацій угору, на світло дня, піднімалися відьми із шлейфами-сітками і вуличними каналізаційними люками в руках. Привіт, Вам, Лідере, від теперешніх франківців, котрі вже усього «Гамлета» упакували під землю, та ще й у підвал власного театру! Так, мабуть, і діє непрямий, віддалений, але точно містичний зв’язок митців, поколінь та ідей, які портретують свій час... Зрештою, ремінісценцій у виставі чимало – знайдіть собі до вподоби...
У дієпросторі вистави виразно прочитується архетип забави, причому – даруйте, столичні гості – саме у галицькому сенсі цього слова, тобто панської гулянки у якомусь ресторані «на районі». Тут вам і мікрофон з високою стійкою, до якого дориваються по черзі буйні гості, і подіум для ведучого, і майданчик для танців поміж опорами-швеллерами (не сумнівайтесь, Клавдій-Хвостенко якоїсь миті таку використає за пілон), і кімната відпочинку із лежаками-надмогильними плитами на товстезних ресорах-пружинах, і золотий унітаз, і поцуплений у театральних пожежників вогнегасник, і навіть сортир за маленькими дверцятками, де Гамлету вдається зачинити Полонія. Та головне – жива музика, що в рази набиває ціну усьому цьому треш-закладу! Їх би назвати звично «лабухами» – але ж це справжні віртуози (Жанна Марчінська – віолончель, Андрій Надольський – ударні, Назар Спас – валторна)! Їм би замовити щось на кшталт «Одна родина за столом», але розумієш: тут всім керує професійний диригент, він же – автор музики, один із засновників формації NOVA OPERA та фестивалю Porto Franko Роман Григорів. Переходячи від контрабаса до клавішних та беручи до рук диригентську паличку, він легко кидає нас із сучасних надскладних вокальних імпровізацій у релігійні хорали, а потім – у квазі-балканську запальну круговерть, і так – ледь не до скону. Саме авторська музика (а не «слова, слова, слова...») визначає драматургію дії. Вона створює той особливий звуковий простір, який збуджує і виправдовує появу найхимерніших, найжорстокіших образів! В якісь моменти здається, що отой диригент у диявольському фраку – головний. І це правильна відповідь, бо «за сумісництвом» він ще й Тінь батька Гамлета. І кумедний Йорик (Ілля Разумейко, співавтор і музики до вистави, й інших вже названих музичних починань Р. Григоріва ), отой валторніст у фрачному костюмі скелета і рудий клоун в одній особі – з його ж парафії. Ну що вам ще сказати про цю, гідну Шекспіра, пекельну суміш поминок та весілля?
Спокусливі вокалістки-Еринії (Галина Баранкевич, Тетяна Левченко, Олеся Пасічняк), вочевидь, переплутали банкетні зали і припхалися сюди з гулянки у сусідньому «Макбеті», з чорними саквояжами, і ще тверезі. Їхні голоси роздирають стелю і барабанні перетинки глядача, виповнюючи собою підземне приміщення від краю до краю. Вони подекуди – античний хор, часами – брехтівські співачки, а здебільшого – типові беквокалістки, що виспівують увесь жах оповіданої історії, втискаючи нас у крісла, а наші серця – у п’яти. За ними важко встежити – вони виринають із глибини зали і розчиняються у ній, їхні соло, дуети, тріо переходять у багатолосся чоловічого ансамблю у чорних монаших каптурах (Віктор Абрам’юк, Андрій Батир, Владислав Комуніцький, Андрій Мельник, Микола Сливчук) – усе це деколи справляє враження величезного концерту на замовлення. Такий собі моцартовий «реквієм» навспак... А замість розваг вам – комічна інтермедія Гамлета на тему свого від’їзду «I go to London», і смаженина на відкритому вогні посеред зали, і годування свіженьким м’яском глядача з виделки-рапіри: «Г-а-а-а-ам»!
Із ресторанного репертуару бракує хіба що караоке; з Шекспірівської п’єси – доброчесного Гораціо та менш достойних Розенкранца, Гільденстерна, Озріка; самому дійству не завадило бодай трохи тиші, бо ж вона теж уміє бути моторошною... Але не судімо, бо решта на місці: тупуватий покруч-офіціант Полоній (Дмитро Рибалевський) із ламано-гротесковою пластикою (це від нього, до речі, цитата у заголовку статті); кучерявий красунчик Лаерт (Іван Бліндар); гіперсексуальна Гертруда (Ірма Вітовська) із коробочкою льодяників для заїдання прихованих травм (у її пишне декольте з відразою загляне Гамлет: фу-у-у-у-у!); висхлий і безбарвний Клавдій (Юрій Хвостенко), котрий врешті судомно, мов помираючий чорний лебідь, заламує руки за спиною і покаянно кидається на хрест-розп’яття з арматури, що гойдається під велетенською вентиляційною трубою... Сподіваючись, на такий собі витяг із пекла угору? Соррі, Королю, у будівельному плані театру підйомників не передбачено...
А Офелія (Анастасія Блажчук) із Гамлетом грають собі на піаніно... Їхня любов – то музична вправа для першокласників із простеньким нисхідним мотивом, в якому – наївність, пронизливий біль, безпорадність перед страшним дорослим життям. Маленьке, біленьке піанінко в її руках – єдина світла пляма у мертвому просторі, безцінний дарунок коханого, дитяча іграшка, що буде надгробком на могилі... А вона ж могла стати новою Гертрудою, до якої так подібна, ця хлопчакувата дівчинка-підліток! Ось їй вже і подібну перуку із буклями-ріжками, і майже принцеський корсет начіпляють, і губки підфарбовують... Їй-Богу, ти зовсім не готовий до того, що замість звичних квітів це збожеволіле дитя раптом вийде із надщербленими квадратиками старої керамічної плитки у руках. Трісь – і на цементній підлозі розбивається не радянської дати плиточка, а усенький світ: на уламки, уламки, уламки... Несамовито Гамлет-Гнатковський підніматиме зі смертного ложа її тіло – а воно зісковзуватиме знову й знову (пластичне рішення Ольга Семьошкіна). Силоміць, всупереч смерті й розуму, притулятиме її до залізної балки, аби встояла – а вона знову сповзе... Такий-от контемпорарі денс...
Звісно, настане вакханалія убивств: трунками, залізними прутами, шаленим до божевілля ритмом і зростаючим до нестерпних децибелів звучанням музики й голосів. Навіть якщо до цієї миті ти вже освоївся у виставі, де все може видаватись зрозумілим, передбачуваним, повторюваним – не сподівайся так легко вийти із цієї гри. Тебе все одно з головою накриє ця фінальна екстатична лавина смерті...
А коли нарешті всі попадають замертво і порозповзаються по своїх лежаках-могилах, раптом вигулькне акуратний жевжик/адміністратор/Фортинбрас (Євгеній Холодняк) у сіренькому елегантному костюмчику. У той самий мікрофон коротко й по-діловому оголосить він про успадкування цієї землі і держави... І розпорядиться винести тіло Гамлета... А що не так? Коли дурні, невігласи, сласто- і владолюбці нагуляються й повбивають одне одного і своїх дітей, саме такі ось стрункі «нові герої» легко й миттєво зійдуть на трон. Мені до цього нічого додати...
Але театрові – є. Вже не Гамлет, а Олексій Гнатковський повернеться до мікрофона, і проникливо почне заново: «бути чи не...». Він говоритиме тихо, закривши очі, сам до себе, з повною байдужістю до зовнішнього світу. Згорнеться в одну точку і затихне безумний простір, забринить вертикаль, і в цій публічній самоті актора не закінчиться – все якраз тільки почнеться...
P. S. Варто поїхати до Франківська, аби й собі це пережити. Наступні покази – вже за місяць.
13.02.2018