Микола народився в 1997-му. З того часу він встиг стати професійним фігуристом, футболістом, отримати диплом бакалавра з економіки в Англії та провчитись рік в Ірландії на курсі театрального мистецтва. Сьогодні Микола Набока «риє траншеї» сучасного театру, кожен день експериментує (у кав'ярнях п'є каву і уявляє себе одним із природніх явищ) і хоче ділитись усім, що приймає від світу. Тут ви не знайдете трактатів з театрознавства, але познайомитесь з молодими людьми театру, які сьогоднішній експеримент завтра прийматимуть як класику, щоби вже по обіді розпочати нове дослідження, не припиняючи пошуку. Спеціально для Z – розмова із Миколою Набокою.
− Театр і життя: де межа?
− Перш за все треба зрозуміти, що таке театр. Бо ж насправді це відображення нашого реального життя. Він з'являється тому, що ми живемо: є один з одним, маємо проблеми, вирішуємо їх, переживаємо емоції… Через усе це виникає бажання ділитись, створювати, відкривати, ставити наголоси чи, може, запитання. Так з'являється щось, де в конкретний момент є люди, які хочуть ділитись, і люди, які готові приймати. Ось він − театр.
Власне, твоє питання випливає з того, що зараз відбувається в постмодерному театрі. Звідти виникає бажання зрозуміти: що таке театр, як він межує з життям, хто такий глядач, де закінчується актор і починається персонаж? А можливо, персонажа й не існує, бо в одязі певного героя виконуючи конкретні дії, людина залишається тією самою людиною.
Я думаю, що не має чіткої межі між театром і життям – в тому і глибина процесу. Мені близька думка Слави Полуніна: чи варто взагалі створювати театр, в якому це буде ясно зрозуміло? Не знаю. До речі, Слава зробив цікавий експеримент у Парижі: він створив проект «Жовтий млин». Це така собі велика територія з будинком, що є мистецькою лабораторією. Сенс лабораторії – у кожній секунді створювати своє життя за законами мистецтва. Це дослідження − намагання зрозуміти, що таке життя, що таке театр, де закінчується одне, а де починається друге. Бо туди приходять прості люди і беруть участь у театральних заходах, вони приносять не персонажів, а самих себе. Вони комунікують, кайфують, щось створюють – та просто живуть у тому, що роблять.
Рух в експериментах. Зараз в українських театрах ще є така консервативна думка, що не варто експериментувати: «Звісно всі ми будемо рухатись у майбутнє, все те цікаво, але краще робімо це звичними методами: буде сцена, буде дія, буде глядач, і в принципі не порушуймо цей формат». Мені здається, що в такій ситуації треба розуміти: всі класичні закони, на які ми опираємось, у свій час також були новаторством. Навіть Станіславський, який зараз однозначний класик театру, колись був незрозумілим експериментатором. Театр ніколи не стояв і не стоїть на місці, а ті, хто намагається поставити його у якийсь формат, приречені втратити ріст і драйв від роботи, від постійного пошуку.
− Тобто, у творчості відсутні правила?
− Звісно, що є певні канони у жанрах, але не варто зупинятись. Можливо, найбільше бути готовим змінити якісь власні переконання: от це мені подобається, а це – ні. Часом саме таке провокує зупинку, бо людина закрита на нові спроби через якісь непорушні погляди. Жити довший час з однією певністю, а потім піти в протилежному напрямку: а що там? І це завжди буде дослідженням. Тільки тоді ми постійно будемо себе дивувати і жити у цьому процесі. Театр – це терапія суспільства, і якщо надто стримуватись у чомусь, рамкуватись, то ми не досягнемо максимального розуміння себе.
− Чому важливо, щоб театр не ставав кінотеатром, щоб був живий зв'язок між людьми, які наближаються один до одного з обох боків сцени?
− Передовсім, щоб відбулось це спілкування, має бути бажання і тих, і тих. Актор обирає формат взаємодії. Він може бігати серед рядів у залі чи обрати собі конкретну людину для гри, але для того, щоб такий контакт спрацював, глядач має впустити це в себе. От чому зараз є багато непробивних людей, які не готові йти з театральними експериментаторами? Бо такий глядач приходить у театр, як у кінотеатр, щоб споглядати. Хоч від думки, що це певна культурна освіта, він почувається спокійніше, але має те саме очікування: непогано провести час та отримати задоволення від процесу. На цьому закінчується бажання середньостатистичної людини. Але ж театр − це про набагато більше! Це перш за все про певну дорогу, пригоду, після якої ви не будете тим самим, а не про розвагу.
Нещодавно я розмовляв з режисеркою Оленою Апчел, вона розповідала про виховання польського та німецького глядача у сприйнятті театру. Так-от − він не мислить категоріями сподобалось-не сподобалось. Навіть якщо керується цими оцінками, то має на увазі інші речі, ніж наш глядач. Для українців це: гарно провів час, не дуже гарно провів час, не сподобалось, то краще б і не йшов. Але важливо розуміти, що цей досвід, який ти отримуєш в момент перегляду вистави, який би він не був, вже є з тобою. І справді його переживаєш, коли ти присутній тут і вже: очима мандруєш по сцені, стежиш за звуками, віддаєшся тому, що відбувається, а не думаєш про сьогоднішню вечерю.
Повертаючись до теми Німеччини та Польщі: це країни в центрі Європи, які потужно розвинені й економічно, й соціально, тому нормально, що рівень сприйняття театру інший. Але є приклади більшості європейських країн, де суспільство не є більш зрілим, ніж українське. Наприклад, якщо зважати на мій досвід життя в Ірландії, я б сказав, що український глядач точно не менш вихований і готовий до сприйняття театру, ніж ірландський. Не треба казати, що от у нас усе погано, і театр поганий. Насправді в Україні все досить круто, але є певні проблеми, про які треба говорити, і над якими потрібно працювати.
Ірландія, Національна Академія Драматичних Мистецтв (The Lir Academy), Постановка «The Changeling» (2019 рік)
− Сьогодні маєш можливість говорити про ці проблеми. Ділись!
− Перше. Театр, це те, що народилось від тих процесів, що з нами відбуваються. Це не про когось там, це про нас, це про той реальний світ, в якому живемо. Від того починаєш більш інтимно ставитись до театру. Ну бо це ж про тебе, чувак! Ця історія, яка зараз відбувається на сцені, виникла з суспільства, в якому ти щодня є. І в гарних, і в поганих речах є твоя участь. Ти не можеш закритись від суспільства: «От там щось роблять, я піду туди поспостерігаю за усім, ще піду ось туди, але в принципі в мене є свій світ, який не перетинається з вашим суспільством». Ні! Так не буває. Так чи інакше ми живемо в одному світі. Бо часто в нас зараз є так: якщо щось погане, то мене це не стосується, не пропускатиму все через себе, хоч в цей самий момент я хочу менші податки, більшу зарплатню, краще життя, але самі процеси змін мене не цікавлять.
Ну добре – з українськими авторами та акторами зрозуміло, а як бути з світовими текстами? Сидиш і думаєш: як ірландська п'єса Беккета «В очікуванні Ґодо», написана французькою мовою і створена чуваком, який ніякого стосунку до України не мав, може торкатись українців? Але коли сидиш з такими думками під час «В очікуванні Ґодо» в київському театрі Івана Франка, то раптом…це ж про нас! Вже тому, що над цим працював український режисер, українські актори, костюмери, режисери звуку, світла. Вони втілили цю історію в контекст українського суспільства.
Твори, які стають класикою, тим і цікаві, що їх завжди можна прив'язати до тут і зараз, і конкретно до тебе чи до мене. Бо вони про людей: не про ірландця, француза чи українця в ХХ столітті, а просто про людину. Такий собі збіг: ти людина і це про людину. От тобі і зв'язок.
Друге. В кінотеатрі екран створює певну дистанцію, а камера обирає, що ти маєш бачити. Натомість у театрі сам вирішуєш, за чим стежити: чи за дідом, який самотньо плаче у кінці сцени, чи за промовистим монологом головної героїні. Ще в театрі працює штука: тут і зараз, бо в конкретний момент глядач і актор разом проживають якусь історію, вирушають в одну дорогу, з якої повертаються однозначно іншими. Тому важливо готуватись до вистав: почитати, хто її створює, що це за людина, який в неї досвід, хто ці актори. Варто таки познайомитись з усіма цими людьми перед тим, як дивитись, що вони з себе дістають на сцені, про який біль чи про яку радість говорять. Врешті, щоб знати, з ким тобі йти цією дорогою.
− Ти маєш блокнот, де вклеюєш квитки з відвіданих вистав і записуєш свої відчуття від кожної. В Ірландії вже не працює правило: це поставив український режисер та зіграли наші актори, тому як ти шукав себе у цих виставах?
− Зате спрацював закон: ти людина, а це про людину. Також часто я йшов в театр дивитись саме на ірландців. Не те що винятково на акторів, а саме на ірландців. Найкращий спосіб познайомитись з певною культурою, суспільством, з тим, що їм болить, про що говорять – піти у місцевий театр. Скільки приходить туди людей? Які вони? З чого сміються і чого лякаються? Дуже добре дивитись комедії, сміх показує правду. Часто в Ірландії грають чорні комедії, часом досить кроваві, жорсткі, але комедії. Люди сміються, а через секунду замовкають − в цей момент з'являється усвідомлення того, над чим щойно реготали. Глядачі розуміють, що саме вони живуть у тому суспільстві, світі, про який йдеться у виставі.
Ірландія, The Lir Academy of Dramatic Art, Постановка «Henry VI» (2019 рік)
− У тебе, як актора, не виникає бажання щось розтлумачити глядачу?
− Я хочу робити те, що мені подобається, щоб цей процес затягував мене, я не міг спати, аби ще глибше досліджувати те, над чим працюю. Водночас воно має бути доступним для людей, в іншому разі не матиме сенсу. Якщо ті два моменти працюють, то це добрий напрямок руху. Але в мене ніколи немає такої мети, щоб люди зрозуміли всі «закодовані меседжі» вистави. Є певні «капканчики», які закладаєш у свою гру, сподіваєшся, що глядачі у них потраплять, тобто спіймають те, що кажеш поміж слів. Але якщо комусь після вистави стало просто легше на душі, то для мене це так само важливо. Або якщо глядач зміг відкритись мені, відчути себе, бути собою, то цього вже достатньо.
Також я розділяю процес створення вистави та саму гру. Коли ми готуємо інсценізацію, я завжди ставлю собі планку: це має бути настільки круто, щоб люди попадали зі стільців. Щоб вони відчули таку енергію, таку силу! Проте в ході вистави, я вже не думаю про те, що думає глядач, бо я в процесі, я занурений у те, що роблю. По-іншому не можна. Бо якщо ти весь час будеш незадоволений тим, що зробив, чи засмучений тим, що глядач не почув усе, що тобі хотілось сказати, то ти просто перестанеш це робити. Треба хотіти дуже багато, але вміти насолоджуватись тим, що є.
І не важливо, скільки людей в залі. В ірландській академії наші вистави часто дивились і п'ятеро, і двоє людей. Але ж одна людина – це ціла людина! Окреме життя, досвід, мислення – як достукатись до цього цілого світу?
Це магія, коли приходить глядач: він не знає, що і як буде відбуватись, кожен момент – здивування, і як ти, актор, будеш керувати цієї довірою? Водночас то інструмент і відповідальність.
− Ти часто в розмові згадуєш про чесність з самим з собою, про щире спілкування з глядачем через виставу, про відкритість приймати. Чому важливо, щоб це було присутнім у театрі?
− Повертаючись до початку нашої розмови, театр – це ніби розмова тих, хто хоче ділитись, і тих, хто готовий приймати. Відтак, якщо не буде того, про що ти кажеш, то діалог не матиме сенсу. У будь-якій комунікації фальшивість веде до «забруднення» процесу.
На тебе дивиться одна людина, інша, їх шістдесят, а буває й більше. І може б в житті ви ніколи не перетнулись, але сьогодні вони дивляться на тебе. І для мене це завжди відповідальність за щирість. За те, що я впевнений в тому, що роблю, впевнений у цьому кроці, бо я приходив на репетиції і з мільйонів інших кроків шукав саме цей, за те, що я справжній, навіть, якщо порушу всі свої правила, але зроблю це щиро, я буду справжнім.
Відкритість приймати. Яка рація спілкуватись, якщо ти вже в усьому впевнений? Тільки якщо маєш достатньо сили, щоб щось змінити у своїх переконаннях, у тому, що вважаєш правильно-неправильно, тільки тоді є сенс людської комунікації, а театр просто є її частиною. Спілкування – це завжди відкритість до того, що може статись, і готовність взяти це. А якщо ти відкидаєш усі пропозиції світу, то сенс комунікації зникає. Тому театр має бути чесним і відкритим. Інакше ми не досягнемо якості цього способу спілкування.
Англія, театральна студія при університеті Ньюкасл, Вистава «Alice in Wonderland» (2018 рік)
− Або будемо лікувати себе не тими таблетками з надією, що вони дадуть результат…
− Так. І це стосується не лише глядача, а актора передовсім, зокрема у процесі створення вистави. В академії я не раз бачив ситуацію, коли студентам давали завдання, які їм не подобались. Нецікаво робити, але завдання є завдання. Тоді треба зробити це важливим для тебе або не робити зовсім. Бо якщо не актуалізуєш собі тематику, над якою працюєш, то ти нічого не несеш до людей. Нещирий процес – порожній процес. Це буде якесь стрибання на сцені, викрикування слів, профанація, яка не буде мати наповнення. А щоб це наповнення було, тема має бути важливою для тебе. Одного разу в нас в академії було завдання для перформансу, пов'язане з абортами. Для ірландців це досить болюче питання, бо аборти легалізували лише два роки тому, до того часу навколо цієї проблеми було багато агресії, яка так чи інакше стосувалась кожної сім'ї. Мій особистий досвід ніяк не перетинався з темою абортів, тому я міг двома методами створювати цю виставу. Перший: зробити звичайне дійство, на яке прийдуть глядачі і наші викладачі, якось відгукнуться на це, і на тому буде достатньо. Іншими словами − технічне виконання роботи. Але стоп − мені таке не цікаво. Тоді другий шлях – захворіти цією темою, захворіти цією виставою. Так, що ти йдеш додому, а вже підбираєш музику, уявляєш рухи, думаєш, які декорації можна використати на сцені, яку історію створити. Бо я не хочу виконувати роботу, я хочу кайфувати. Для того, щоб кайфувати, це має мене хвилювати. І я знаю, щоб мене це хвилювало, маю пройти певний пошук, дослідження. Зробити цю тему важливою для себе: дослідити, почитати наукові статті, журналістські розслідування, побачити людей з такими проблемами, а тоді знайти своє ставлення до цього. І в процесі такого дослідження тема абортів стала цікавою для мене. І, можливо, я не зміг зробити це вагомим для себе, як для людини, але я зрозумів, чому це важливо для ірландців.
− Однокурсники «хворіли» з тобою? Були готові щоразу так сильно пірнати з головою в роботу?
– Не завжди. І якби мене запитали, що я найбільше виніс з цього року навчання, то це розуміння себе в командній роботі. Здавалось б – дурничка. Позаду чотири роки навчання в Англії, де я постійно працював у групі. Але одна справа, коли триває робота суто над інтелектуальними проектами, й особисте з тим не надто перетинається, а інша річ, якщо ви працюєте в театрі. В другому випадку розумієш ясно, що це ти – людина, яка буде собою показувати проблему іншій людині, і в цей момент діставатимеш щось інтимне зсередини. Це одразу опритомнює ставитись серйозно до усього процесу. Бувають моменти, коли хочеш, щоб глядачі зі стільців попадали, а твоя група має бажання швидше піти додому. Так є. Наскільки ти готовий жертвувати іншими заняттями в житті, прийти додому пізно вночі, наскільки готовий довше не спати, не їсти – себе треба питати.
Я б сказав собі рік тому: «Якщо щось не вдається, то говори». Поговори з викладачами, з людьми, яким довіряєш. Від них я і почув те, що мені допомогло: «Насолоджуйся процесом, насолоджуйся тим, що є». В мені завжди живе відчуття, що можна більше, краще, чіткіше. От якщо в нас кут, то це має бути справді кут. А спробуймо ще знизу, зверху, а ще чіткіше, ще трішки і точно буде кут. А коли з тобою ще такі чотири людини працюють: інший хоче коло, а третій взагалі повалятись, і ти: «Та ні, ну кут, чуваки!». То видихни, відійди в сторону і дозволь усьому цьому бути. Мені боляче так робити, але інколи то єдиний шлях щось створити, а не довести до армагеддону. Є речі, які від мене не залежать, тоді питаю себе, що можу зробити? Та просто бути у цьому. От було банальне завдання під час занять: встромити уявний кинджал. Я запитую режисера, чи є якісь обмеження, він каже, що ні: оо, перші секунди мене обливають медом, а далі я йду творити! Обмежень немає, можна робити що завгодно, будь-які абстракції, уособлення! І коли ти бачиш, як поруч люди просто обирають когось одного і по черзі встромлюють в нього кинджал…Ну гаразд. Ти не знаєш, як на це відреагувати, і треба просто прийняти. Але добре, що я можу в цьому знайти? Який в мене кинджал? А, може, у всіх він маленький, а в мене великий? Може, я встромлюю його в шию і витягаю з іншого боку? Як я можу у цьому погратись, як можу знайти щось цікаве? В тому й суть – шукати безперестанку. Ми сприймаємо життя як даність: ну от воно таке є. Ну, таке життя, такі будівлі, така трава…Та ні! Це ж трава!! Зелена така, дивись, а тут трішки темніша, а там світліша, а ще поміж нею – це пісок чи земля лежить? Шукати і подивовуватись, навіть якщо люди поруч сприймають усе по-іншому.
− Одна річ сказати собі: «Миколо, подивовуйся!», а інша – відчути. Де початок цього стану?
− Якщо ти не відчуваєш цього стану, то знайди способи зацікавитись. Багато я навчився у Слави Полуніна. Якщо почитати його інтерв'ю, можна знайти безліч інструментів для подивування. Життя дуже велике, широке і непізнане. Якщо щось мене не дивує, то може я не до кінця це знаю? Що це? Яка в нього структура, який запах, звідки виникло і доки триватиме? Коли ставиш ще і ще питання, то приходять такі відповіді, що ти не можеш не дивуватись. От вона – багатогранність світу, а ми про це й не роздумували! Тоді і життя цікавіше, коли так жити.
Англія, театральна студія при університеті Ньюкасл, Вистава «A Pied Piper of Hamelin» (2017 рік)
− Десять, двадцять, сто людей, або троє – сьогодні вони прийшли в театр, звідки не можуть винести щось настільки буквальне, як банани з супермаркету. Але вони тут, слухають тебе, стежать за грою, дивляться виставу. Чому?
− Не все можна назвати, і цьому я не маю назви. І, може, якби ми все б могли пояснити, то б не було подивування, невідомості, а саме з цих точок починаються прекрасні речі, і в житті, і театрі. Здивування, здивування, здивування – тоді ти і глядач є разом, ви йдете однією дорогою, бо не залишається часу думати про те, що приготувати на вечерю. І ще важливий момент: не треба всього пояснювати, глядачі виходять з театру і певний час намагаються збагнути, що відбувалось, але в моменті вистави − треба просто бути.
Розмовляла Юлія Кизик
14.05.2019