Історія Всеукраїнського Об’єднання «Свобода» протягом останнього десятиліття — низка перемог, які перетворили цю силу з марґінального гравця Галичини на партію загальноукраїнського масштабу. Але тріумфальний злет «Свободи» містить внутрішні протиріччя. Чи не зведуть вони її майбутні перемоги нанівець?
Успіх ВО «Свобода» під проводом Олега Тягнибока справді вражає. Ще у 2007-му загальноукраїнський результат об'єднання становив 0,76% (в Галичині — трохи більше 3%). Вже через три роки «Свобода» обігнала всіх своїх конкурентів на місцевих виборах у галицьких областях (ще й істотно поліпшивши результат за межами Галичини), а 2012-го перевершила найоптимістичні прогнози аналітиків, провівши у Верховну Раду аж 37 депутатів. До того ж, розглядаючи на мапі райони та міста, де на останніх парламентських виборах за «Свободу» проголосували понад 5% виборців, бачимо, що вона майже охопила ту частину України, де електорат схильний підтримувати радше демократичні та європейські цінності, ніж радянсько-євразійські. Цей результат добре накладається на сумнозвісний «електоральний розкол країни», що незмінно актуалізується на кожних українських виборах.
Тож партія Олега Тягнибока вийшла на національний рівень і стала одним з ключових гравців української політики. Але як довго вона там протримається і скільки ще зможе прирощувати перемогу до перемоги?
До 2004 року Всеукраїнське Об’єднання «Свобода» називалося Соціал-Національною партією України, а її емблемою був символ «Ідея Нації», ідентичний рунічному знакові «вовчий гак», що під час Другої світової війни був гербом танкової дивізії СС «Дас Райх». Хоч би як ідеологи партії заперечували свій зв'язок з націонал-соціалізмом, але перша асоціація, що виникає в кожної освіченої людини, коли вона басчить ці символи, є саме такою. До середини 2000-х років Соціал-Національна партія була порівняно марґінальним об'єднанням, що подеколи нагадувало про себе факельними маршами. Не торкаючись питання, як СНПУ переграла інші подібні партії і стала єдиним представником націоналістичного електорату Галичини, варто, однак, зазначити, що задля леґітимізації в очах більшості галичан їй треба було змінити і партійну символіку, і назву, щоб уникнути незручних порівнянь. Саме так і народилась її нинішня назва та емблема у вигляді долоні з трьома пальцями, що символізують Тризуб. Відбувся, отже, перший етап її ідеологічної еволюції.
Одна з листівок СНПУ часів 1990-х
Невідомо, яким було б майбутнє «Свободи», якби очільники Майдану виправдали покладені на них сподівання і не допустили до влади нинішній режим. Галичина, яку називають «українським П'ємонтом», протягом усієї незалежності України стояла на варті і національних, і демократичних цінностей. У переламні 1989–1991 та 2004 рр. галичани, як і всі українці, виборювали не лише національну, а й демократичну, правову та європейську Україну. Неспроможність партій націонал-демократичного спрямування зупинити політико-правову вседозволеність Партії реґіонів, наступ на все українське, а також їхні подвійні цінності (як, наприклад, сумнозвісне «тушкування») призвели не лише до розчарування у цих партіях, а ще й до кризи демократичної ідеології в Галичині загалом. Саме це і зумовило успіх «Свободи», яка запропонувала своїм виборцям недемократичну риторику, засновану виключно на інтеґральному націоналізмі. «Підкажіть, будь ласка, тут серед вас є ліберали? А демократи?», — почав один зі своїх виступів народний депутат-«свободівець» Юрій Михальчишин.
Якщо у 2010-му на реванш біло-блакитних болісно відгукнулася лише Галичина, то після ув'язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка політикою Партії реґіонів обурювалася вже більша частина України. «Свободі» вдалося переконати виборців центральних і північних областей України, що саме вона здатна радикальними методами протидіяти наступові ПР, а серед її членів не буде «тушок» та запроданців. Як бачимо, успіх «Свободи» в масштабах України продиктований майже тими самими чинниками, що й у Галичині. Формулу цього успіху можна коротко окреслити так: що гірше для України, то кращі перспективи для «Свободи». І це абсолютно не докір партії Олега Тягнибока, адже протистояти грубій та нахабній силі можна тільки адекватними методами.
Зі сходженням Всеукраїнського Об’єднання на загальнонаціональну сцену пов'язаний другий етап його ідеологічної еволюції. Якщо у 2010-му «Свобода» позірно дистанціювалась від поміркованих партій, то тепер змушена співпрацювати з ними — спершу в межах Комітету опору диктатурі, а згодом в опозиційному таборі, організовуючи спільно з «Батьківщиною» та УДАРом кампанію «Вставай, Україно!». Виступаючи на мітинґах в Ужгороді, Вінниці, Житомирі, Черкасах та інших містах, представники партії вже не можуть оперувати тими самими гаслами, що у Львові, Тернополі чи Івано-Франківську. Тому, щоб бути леґітимною в очах українського суспільства за межами трьох західних областей, «Свободі» треба ще більше пом'якшувати свою ідеологію, зближуючись в такий спосіб з осоружними «лібералами» та «демократами».
Підсумовуючи, в еволюції «Свободи» можна виділити дві тенденції — успіх як відповідь на свавільну антиукраїнську політику Партії реґіонів і пом'якшення риторики в міру сходження на вищий рівень. А саме тут приховані найбільші протиріччя, адже формула «що гірше, то краще» не може тривати вічно (не хочеться навіть думати, як далеко може зайти ця тенденція). Партії Олега Тягнибока вдалося закріпитися в Галичині, зсунувши баланс «національного» і «демократичного» у свідомості галичан в бік переважання «національного». Проте виникає питання, чи вдасться їй зробити це в Наддніпрянщині, де інтеґральний націоналізм, проповідуваний «Свободою», ще не такий міцний, щоби заступити помірковану національну демократію у версії «Батьківщини» й УДАРу. Зрештою, Наддніпрянська Україна і не має глибоких історичних традицій інтеґрального націоналізму, адже дух козацької вольниці, який досі тут панує, суперечить ієрархії та дисципліні, що їх проповідують теоретики інтеґрального націоналізму. Мабуть, майбутня еволюція «Свободи» може йти одним із двох шляхів.
За одним сценарієм, її центральний провід ставатиме щораз поміркованішим, поки проти нього не збунтується радикально налаштоване крило, звинувативши в нерішучості й опортунізмі. На цю роль теоретично можуть претендувати львівські «обличчя партії», наприклад Юрій Михальчишин та Ірина Фаріон, відомі непримиренністю своїх поглядів. Таку тенденцію, до речі, знаходимо в історії багатьох ідеологічних партій, включно з російською РСДРП, що в 1903-му поділилась на більшовиків та меншовиків, німецькою СДП, зі складу якої у 1917-му вийшов радикальний «Союз Спартака», а також ОУН, яка в лютому 1940-го розділилась на бандерівців та мельниківців.
За іншим сценарієм, партія Олега Тягнибока таки зможе на одному електоральному полі переграти «Батьківщину», УДАР та решту партій і переконати українців, що саме національна ідентичність важливіша за будь-що. Але для цього є одна умова: «Свободі» треба повністю порвати з усіма натяками на націонал-соціалізм, які характеризують ранній етап її історії. Адже це викривлює й компрометує український націоналізм, репрезентувати який вона взялася на загальноукраїнській арені...
22.05.2013