Caveant consules...

 

Для мене нема нїчого незноснїйшого нїж отсей старий римський поклик, що ним кінчать ся дописи в наших галицьких газетах.

 

"У селї Вербівцї завів писарь разом з війтом урядуваннє в польській мові" — Caveant!

 

"В такім то податковім урядї нема українських написів або були та пропали"— Caveant!

 

"У мужика Петра й Івана забрали вояки бараболю"— Caveant!

 

"Баба Параска не дістала від років належних воєнних причинків" — Caveant!

 

"Жиди й шляхтичі давно вже вирахували собі ті воєнні шкоди й ті виплати за всї чинитьби й реквізиції, а селяне такого-то повіту пухнуть з голоду, бо все у них забрано, зломаного дудка не дістали, своїх претенсій не зголосили" — Caveant!

 

Та до чортового батька, хто має бути тими caveant — consules, як не ти самий, що пишеш ту допись!

 

Се скиданнє усякої роботи на чужі плечі, хочби на того мітичного caveat consul-a — се одна з характеристик нашої суспільности. Тут і корінь нашої національної немочі. З Нїмцем, Мадяром, Жидом і навіть Поляком вже від самого почину нїхто не буде поводити ся так, як з галицьким Українцем. Нам кождий у кашу плює, бо ми замісць того, щоб кождий на кождім місцї постояти за себе, надїємо ся на consul-a.

 

Друга важна прикмета нашої суспільности — се наклін до критиканства. Ся прикмета вяжеть ся тїсно з попередньою. Хто сам якусь позитивну роботу робить, той знає і всї трудности роботи, уміє оцїнити її. До позитивної роботи у нас мало охочих, але до критики то у нас є їх подостатком. В тім наша національна сила!

 

Звісна річ, що критика то дуже добра й навіть конче потрібна річ. Також се ясно, що кождий чоловік, котрий займаєть ся загальними справами, мусить піддати свої вчинки під осуд загалу. Так водить ся у всіх цивілїзованих народів. У нас іде критика своїм окремим шляхом. Наші публичні дїячі в розумінню всїх і всього то дичина в лїсї, на яку полювання всякому вольне, і те полюваннє не відбуваєть ся по чесних правилах мисливства, але се полюваннє дике. Непубличні вчинки полїтичного дїяча критикують у нас, а добираєть ся критикарство до печінок, до шпіку костей того дїяча. Добирають ся до його родинних відносин, до дїда-прадїда, до жінки й до дїтей, його цїлком приватні справи розмальовують ся на шпальтах газет. Того пошанівку до якогось полїтичного переконання у нас нема. Коли він напр. мій полїтичний противник, то він певно запроданець, зрадник аґент, що за готівку служить. Bona fides у нас в публичнім життю не признаєть ся. Полїтичний противник то певно злодїй, з яким я нї знати ся, нї дивити ся на нього не хочу.

 

Встаючи й лягаючи, я дякую Господу Богови, що я не є українським послом.

 

Я не маю нїчого такого на совісти, з чим я мусїв би крити ся перед світом, але щоб кождий стрічний мав право залїзати менї зі своїми чоботами в душу та своїми брудними пальцями доторкав ся моїх цїлком особистих, родинних справ та мав якесь право на мою честь і мою добру славу підозріннє кидати, нї, панове, за се дякую.

 

Доки у нас той низький тон не перемінить ся, доки у нас не прийметь ся шануваннє полїтичних переконань противника, а доки у нас на кождім кроцї підсуватиметь ся противникови mala fіdes, то нам ще далеко до культурних націй.

 

— Як то? Що се? — кличе обурений патріот в каварни. — Тепер такий гарячий час! Україна творить ся, з Галичиною крутять і торгують нами. Consules, де ви?

 

"Нам треба тепер на весь світ кричати. Нам треба мати свої орґани в французькій, анґлїйській і нїмецькій мовах. Нам треба мати своє телєґрафічне бюро. Consules де ви?

 

Та чого нам не треба?! А є у нас фонд на се?

 

Я стою близько до одного з комітетів, який заложили добрі люде, аби в сей тяжкий час світової війни приходити з помічю та порадою усїм тим потребуючим, котрих воєнна хуртовина викинула зі своїх селищ. Фондів, як звичайно у Українцїв, мало й обертаєть ся тими коронами по совісти. Даєть ся тим, що видають ся найбіднїйшими й найбільш потребуючими, і серце нераз краєть ся, що на стільки біди й нужди та нещастя так мало маєть ся гроша.

 

Приходить землячок, в три погибелї згинаєть ся і плаче. Треба дати! Вийшов землячок до сїней, а його обличчі уже зміняєть ся в хитрого Малороса. "Піддурив" — радуєть ся чоловічок.

 

І таких, що "піддурили", є на жаль та на біду багато, дуже багато й кождий з тих, що роздїлюють ті бідні запомоги, поробив досвіди дуже прикрі й сумні. А ще що цїкаве й дуже погане, що між тими, які "піддурили", нема селян, а дуже багато є так зв. інтелїґентної верстви.

 

В розгар сецесії студентів з львівського унїверситету зложила Галичина досить великий фонд на підмогу студентам. На раду Грушевського ухвалено в комітетї давати студентам позички, а не запомоги, з тим, щоб ті студенти, прийшовши до свого хлїба, звернули назад ті гроші.

 

Се гадка прегарна, та инакше склалось, як гадалось. Гроші то студенти побрали, але щоб "позички" вернули ся і той народній фонд наново повстав і служив помічю другої і десятої ґенерації бідних студентів, про се не чувати. "Піддурили" земляки!

 

Почуття суспільної моралї, почуття обовязку для суспільности у нас на жаль дуже мало. За то у нас є високо розвинене почуттє підозріння і недовірря.

 

"Крадуть комітетові, про себе дбають", так: "піддурити" їх майже патріотична річ. Тих, що дають на публичнї цїли, в нашій суспільности дуже мало, а тих, що брали-б дуже багато, а тих, що ще горлають caveant, я бою ся, найбільше і стороню від них, як лише можу, бо вони все й камінь за пазухою мають і по модерному в кишенї браунїнґ держать.

 

"В сей гарячий час нам треба мати своїх людей — заступників, що стояли-б на сторожі наших народнїх справ. Нам конче треба мати в осередках приятельських і ворожих держав свідомих людей, що стояли-б в стичности з тими можними сього світа, котрі полїтику роблять, з журналїстами, що світову пропаґанду роблять, з дипльоматами, що про долю народів рішають, з військовими командами й з цїсарями та королями.

 

"А до Берестя чому ми свого заступництва не післали?" Caveant consules!

 

А є у нас такі люде? Що куті на обидва копита, розумні, як змії, а хитрі, як лиси?

 

Щоб кандидатів на такі "посади" у нас недостало, про се я не бою ся. Спитайте першого лїпшого стрічного, чи не хотїв би він побувати якийсь час в Лондонї, Парижу або в Берлїнї. З найбільшою охотою!

 

— А скільки дасте місячної заплати? — буде перше питаннє.

 

У Львові ми заложили й маємо один-однїсенький український банк, а кандидатів на директорські місця у нас безлїч.

 

"Не вмію нї читати, нї писати, а я не від того, щоб мене й на царя вибирати" — так кажеться в одній народній казцї.

 

Ми "бавимо ся в полїтику", а не робимо її, не розуміємо її, як се влучно сказав др. Баран в різдвянім числї "Дїла", ми забавимо ся і в директора банку і в дипльомата. На все у нас є кандидати, та на жаль усї вони лише дилєтанти, а солїдних фахових відомостей нї в чім нема.

 

Я уже старий, бачив багато на своїм життю, знав ся з чужими і зі своїми земляками жив, та скажу, що моїм землякам недостає не тільки фахового знання, але дуже часто навіть і того, що називаєть ся товариською огладою, того поведїння, що перестерігаєть ся як закон між людьми, котрі належать до т. зв. інтелїґентів.

 

Австрійська цїсарева Марія Тереса видала розпорядок, як мають поводити ся офіцери в товариськім обходї, з котрого оттут наведу деякі параграфи:

 

§1. Не харкай голосно й не плюй під стіл.

 

§2. Не сорбай юшки у голос, так, щоб усї ті при столї чули, й не відригуй ся.

 

§3. Не смаркай ся в обруси й сервети.

 

§4. Поводи ся з панями чемно й не давай волї рукам.

 

Дальше йдуть приписи про те, що офіцерови треба чесати ся і голити бороди та мити руки, щоб під нігтями не видко було чорного гною і т. ин.

 

Се безперечно, що демократичний дух часу зробив поведеннє між людьми куди звичайнїйшим і простїйшим. Таке напр. питаннє, чи пруський король мав сидїти коло нїмецько-римського цїсаря на фотелї з поручами, чи без поруч, се питаннє, котре ворушило усї дипльоматичні кабінети та грозило зірваннєм конґресу у Віднї 1815 р., тепер уже неможливе. Але все-таки, не зважаючи на демократичне упрощеннє, зостав ся в поведенню між людьми певний тон, який у верствах, що прираховують себе до освічених, уважаєть ся якби законом. Як ти того закона не перестерігаєш, то тим самим ставиш ся поза обрієм тої верстви й вона тебе за рівню собі держати не буде.

 

Наші селяне мають свій етикет, та ще й який і гостро вони уважають на ті всї свої звичаї й обичаї в товариськім пожиттю у своїй верстві.

 

Ми всї, розумієть ся само-собою, усї демократи, бо ми, як не з батька, то з дїда або прадїда ідемо з селянського колїна, часом і за посередництвом попівського стану.

 

Від селянського етикету ми відстали, а прийнятого в цивілїзаційнім світї не присвоїли й, так зависши у воздусї, живемо своїм "норовом" і світ міряємо своєю мірою, котру світ, розумієть ся, від нас собі наложити не позволяє.

 

А не одному з земляків не пошкодило-б і взяти собі до серця ті приписи, які видала Марія Тереса перед одним з половиною віками для своїх офіцерів, і прочитати собі книжечку "Knigge' Umgang mit Menschen" (Як обходити ся з людьми).

 

Caveant consnles! Розумієть ся, caveant. Тільки кождий нехай буде своїм консулем, від себе самого починає і про своїх на місцї дбає, а не скидає тим кличем роботи й відповідальности на чужі плечі.

 

 

[Вістник полїтики, лїтератури й життя, 27.01.1918]


________________
Caveant consules... — Консули, пильнуйте 

 

03.02.2018