Освальд Шпенґлер на початку минулого століття прогнозував Європі занепад і ймовірність приходу їй на зміну нової цивілізації – російсько-сибірської. Коли виявилося, що справи в Старого Континенту не такі аж погані, Кремль вирішив пришвидшити настання присмерку Європи.
В магічному реалізмі, фентезі та інших близьких за духом жанрах існують точки переходу зі світу буденного до світу магічного, як-от: платформа 9¾, звідки відправляється Гоґвордський експрес; шафа, котра відправляє в Нарнію; старий годинник, що слугує входом до Філорі etc. В нашому світі так само маємо ліжко як подібний чарівний інструмент, котрим користується людність, аби потрапити до сну.
Окрім цього нехитрого засобу, при допомозі якого здійснюємо щонічний (а дехто й щоденний) обряд переходу, в реальности існує часовий пограничний період, котрий сам скидається на магічний світ, що не підкоряється тутешнім законам та правилам. Се сутінки. Якби придумати ймення для цієї пори належало нашим сучасникам, то вони, ймовірно, нарекли би її гібридною.
Сутінки дарують відчуття сну наяву, якоїсь невагомости. Це наче доторк до вічности. Бо ж спочатку світло і темрява становили єдине ціле, либонь, саме сутінки, котрі згодом Бог розділив на день і ніч. Не дивно, що людей іноді охоплює тривога, коли сонце хилиться до горизонту – се страх і трепет перед вічністю.
Часом слабкості та недоліки виявляються тим, що надає речам якоїсь величі чи вказує на їхню правдиву сутність. Так деякі люди нерідко ідентифікують себе із власними ґанджами та вадами, перетворюючи їх на свої фішки, бо допомогли їм ставати сильнішими. Натомість убога техніка іноді здатна побачити чи явити світові більше, ніж в рази потужніші зразки нових поколінь.
Такі убогі інструменти, як мій фотоапарат, звичайний цифровик, здатні, завдяки своїм недолікам, викривати усю дволикість сутінкового часу. Якщо ніч майже не надається до знимкування, особливо такою технікою, як моя, то сутінки аж так не чинять перешкод. Натомість часто фото в сю пору вдаються роздвоєними, ніби речі виходять за свої звичні межі.
Творець легендарного серіалу «Twilight zone» («Зона сутінок») Род Серлінґ казав про цю частину доби: «Існує п’ятий вимір, поза межею того, що відомо людині. Цей вимір такий ж великий, як простір, і такий позачасовий, як вічність. Це компроміс між світлом та тінню, між наукою та забобонами, і пролягає він між прірвою людських страхів та вершиною її знань. Це вимір уяви. Це зона сутінків».
Так, на знимках вдається іноді розгледіти усю ту подвійність цієї доби, усю її складність та неоднозначність. Ніби на ваших очах відбувається сей акт розділення світла та темряви, при чім наяву все зостається єдиним та цілісним. Хіба се не доторк до чуда? До чогось непояснюваного й неозначеного, ірраціонального та сюрреального? Тому сутінки, як і ніч, потребують витримки, при чому не тільки для хорошої знимки.
«Колись Анджей Стасюк казав мені майже сорокарічному, що коли людині минає сороківка, то, порпаючись у спогадах, буває тяжко встановити, що було насправді, а що приснилося», – згадує в своїм есеї Тарас Прохасько. «Старість якось стирає межу між ніччю і днем» (пер. Тараса Прохаська), – писав той ж Стасюк у книжці «Галицькі оповідання». Так з віком стає все важче встановити межі дійсности й правди. Не дивно, що на волевиявленнях, котрі стали однією із підстав назвати нашу добу постправдивою, саме старші люди, себто ті, кому за сорок, віддавали свої голоси за Брекзит та Дональда Трампа. Саме вони становлять основу електорату сучасної польської влади – партії "Право і справедливість". Що молодь, із її яснішим розумом, котрий ще не втрапив в полон сонливої ілюзії та забобонів, магії й алогічности, голосувала проти виходу Британії з ЄС та за Гіларі Клінтон.
Реальність вже й поза снами розлазиться, ніби бинти на старих ранах, на віртуальну, доповнену та змішану, котрі все ще сильніше заплутують. Приносять більше сутінкових, непевних моментів в наше життя.
Сутінки – найкращий час, аби вчитися орієнтуватися в просторі. Значна частина випадків, коли людей чіплявся блуд, відбувалися саме в цю пору. Трапляється це, коли людина бачить, що смеркається довкола, через що відчайдушно намагається вибратися із (не)знайомого простору.
За майже тридцять років життя в рідному місті, 14-тисячній Теребовлі, я умудрився заблудитися тут лише раз, звісно, саме в сутінках. Під час вечірнього променаду, обмірковуючи тексти та день, я забрів на передмістя, котре зветься Садики. В ту їхню частину, де до того бував лише раз і засвітла. Пройшовши кілька поворотів, зрозумів, що не відаю, як вибратися. На таких периферійних теренах людність лягає спати доволі швидко, тому на подвір’ях не горіли ліхтарі й не траплялось нікого, в кого міг би спитати дорогу. З тієї ж причини не бачив табличок на хатинах з назвами вулиць.
Кумедна наче ситуація: стоїш в оточенні купи будинків, десь за кілометр від центру міста, а вибратися не можеш. Навіть почала з’являтися паніка, бо подумав, що як зателефонувати кому, аби врятували, то не зможу пояснити, де я, хіба чекати до ранку чи сподіватися на випадкового стрічного. Я довго блудив поміж одноманітних вуличок, виходив до невідомих мені доріг, повертався до того самого перехрестя, звертаючи щоразу на інші шляхи, все довкола виглядало знайомим і невідомим водночас. Здавалося, що став героєм якоїсь абсурдистської п’єси, фентезійної новели чи арт-гаусного фільму випускника місцевого культосвітнього училища, потрапив до нічного жахіття, з котрого не можу прокинутись. Врешті енна спроба обрати іншу дорогу принесла успіх, і я таки побачив вогні нічного міста перед собою й рушив на них.
Лиш пізніше зрозумів, що зарано звернув, а тому карта в моїй голові сплуталася. Натомість наступного вечірнього шпацеру Садиками одразу знайшов потрібний мені шлях.
Сутінки дезорієнтують. Але коли вмієте розібратися в них – вас чекає чарівна магія життя, усвідомлення всієї прекрасности доби. Це складний час, де таємниці бігають свобідними табунцями в природнім ареалі проживання. Неприручені й недосліджені, а тому чарівливі та прекрасні. Це саспенс у чистій формі, конфлікт, де пересікається найцікавіше: непояснене, невідрефлексоване, перед чим людина відчуває дрижаки зацікавлености.
Сутінки – це місце вибору, неозначеність, пограниччя, межа, на якій людина вирішує, на які манівці зійде, яку позицію займе сьогодні. Се той самий щоденний референдум. Се топос, де відбувається справжня битва умовного добра і зла, де вони розмиваються настільки, що часом одні одних плутають, вимощують добрими справами дорогу в пекло й своїми злими вчинками здобувають рай для інших. Сутінки – це лезо ножа, котре розрізає собою цілісність на різні частини, визначає їх і з’єднує місцем розрізу.
Сучасна доба, ця епоха пост-правди, подібна на сутінки. В ній надто багато хитросплетінь. В ній майже остаточно зведено нанівець труди діалектиків з чіткого поділу сущого на біле та чорне, бо найкращі компанії світу б’ються за те, аби сучасна техніка могла передавати якнайбільше відтінків усіх можливих барв, хай людське око й не вловлює між тими чвертьтонами різниці. І завдання для homo sapiens полягає не тільки в потребі навчитися розрізняти якнайбільше відтінків. Не лише в усвідомленні, що близькість чи віддаленість до білого або чорного не ставить на тім півтоні клейма. Як і не корелює із відстанню до правди.
Як би не старалися виробники ґаджетів, але виходить так, що найкраще все впольовує якраз старенька убога техніка, котра може показати всю складність сутінок.
Один із моїх улюблених фільмів родом із 1992 року. Він називається «Hero», себто «Герой». Мені імпонує його невчасність. Ця стрічка свого часу випередила добу, тому виявилася непошанованою поміж аудиторії на Заході, про що свідчить доволі низький рейтинг на сайті IMDB (6,5). Натомість на постсовковій території, де куди частіше користуються російським відповідником IMDB, "Кинопоиском" (тепер заблокованим в Україні), цей фільм втрапив у ціль (рейтинг 7,7).
Ключовий персонаж у «Герої» – дрібний злодюжка та аферист на ім’я Бернард Ла-Плант, котрого грає Дастін Гофман. Берні добряче потріпало життя: він розлучається з дружиною, його звільняють з роботи і йому загрожує в’язниця. Либонь, саме тому він великий цинік, котрий вчить свого сина, що найважливіше в житті – не висовуватись. Попри все це, хоч і не дуже охоче, Берні рятує пасажирів літака, що зазнав катастрофи. При цім геройськім пориві не забуває смикнути сумочку в журналістки, котра поверталася із нагородження за сюжет про самогубство.
Вкінці фільму Берні «пояснює життя» своєму синові: «Люди завше розмовляють з тобою про правду. Вони знають, чим вона є…, наче це туалетний папір і вони запаслися ним. Але з дорослішанням ти дізнаєшся, що правди немає. Все, що є, – це лайно. Вибач за вульгарність. Один шар лайна поверх іншого. І те, що ти робиш в житті, коли дорослішаєш, – ти обираєш той шар, котрий тобі більш до вподоби, і це твоє лайно, так би мовити».
Наважуся припустити, що фільм про Берні Ла-Плант не пішов тоді на Заході не лише через провисання в сюжеті та інші сценарні проблеми, а й тому, що виявився трохи завчасним. Натомість на постсовковому просторі він став своїм в дошку. Тут досі не стихають історії про кримінальних Робін-Гудів 90-их. А скільки ж Росія зняла фільмів про різні «Бригади».
Власне, Берні став одним із праобразів героя нової доби: складного персонажа, не того однозначного й жертовного, котрим рухають лиш найвищі ідеали та цінності, як Супермен, а того, хто не позбавлений власних ґанджів й глибокого цинізму, а попри те робить добрі справи. Це вже пізніше з’являться Ґреґорі Гауз, Декстер, телевізійний Шерлок та інші.
Постсовіцький цинізм виявився чудовим ґрунтом для зростання постмодерну та постправди. Малоймовірно, що конструктори російської моделі постмодернізму, про котру у своїх текстах пише британський публіцист Пітер Померанцев, надихалися «Героєм», проте саме ідеї про «різні сорти лайна» та про те, що «правди не існує», лягли в основу сучасної кремлівської пропаганди. Саме такі меседжі транслюють російські інозмі, намагаючись переконати світ, що є лише різні варіанти суб’єктивного сприйняття світу і кожна людина обирає собі той, котрий їй ближчий. Таким чином «факти» і «правда» підтасовуються під кожен конкретний випадок. Тому живемо в епоху пост-правди та пост-фактів.
Не дарма значна частина «Героя» – це висміювання поведінки журналістів, котрі готові не зупинятися ні перед чим, лиш би здобути сенсацію, ексклюзив та підняти рейтинги. Не врятувати самогубця, що уже ступив на карниз, а красиво зняти картинку його польоту сторчма назустріч смерті.
Доба є те, що вона пожирає і чим може вдавитися. Основним продуктом, котрий дозволяє її зрозуміти, можна назвати смузі. Це змішування воєдино різних станів та консистенцій, подрібнення й заплутування, ховання кінців в воду, аби не одразу можна було відгадати інґредієнти. Це все перетерте настільки, аби кожен швидко й безболісно міг заковтнути, не задумуючись та не витрачаючи даремно часу на пережовування. Ніяких рефлексій, лиш емоційна реакція – відчуття огиди чи насолоди. Швидке споживання, аби рухатись далі, створити для себе ілюзію, що все відомо, зрозуміло та однозначно.
Ще один не менш важливий продукт – се веґанські бурґери. Ознака заплутаности та оксюморонности доби, її перехідности, змішаности, алогічности.
Ми дарма очікуємо прояснення, що з цього щось викристалізується, бо вся її суть в цих перехідних речах, напіветапах-напівстанах, сумішах, вибухових сумішах, пограниччях, зіштовхуваннях лобами, прийнятті неприйнятного, появі нових божевільних смаків й поєднань заради вав-ефекту. Доба, замішана із оксюморонів. Власне, створена, що приводити нас в замішання.
Потрібні такі речі, котрі зможуть відділяти одні елементи од інших. Пояснювати складність. Наводити приклади. Сепаратори. Ресурси, що відділятимуть раціо від емоціо, правду од неправди. Розбиватимуть на елементи та пояснюватимуть що і де.
Мимоволі пригадується загадка, котра була дуже популярною в моєму дитинстві. За її легендою, ви втрапляєте в країну, що складається з двох міст: в однім живуть чесні люди, котрі завше говорять правду, а в іншім – брехуни, котрі постійно обманюють. При цьому вони ходять одні до одних в гості. Ви опиняється в одному із цих бурґів, але не відаєте, в якім саме. Слід поставити одне запитання будь-якому стрічному, за допомогою котрого вдасться дізнатися, в якому ви місті. І ось це «Ви перебуваєте в своєму місті?», з котрим вам і слід звернутися до перехожих, – це і є вихід із кризи, в котру втрапила журналістика в сутінкову добу. Се роз’яснення, себто фактчекінґ. Ще один простий інструмент, що дозволяє краще розуміти наш час.
Слово «сутінки» в українській мові має величезну кількість синонімів: смеркання, присмерк, сутемрява, напівморок, напівтемрява, світання, розвиднюється (розвіюється темрява), роз’яснення, померки, смерк, півсутінь, сутінь, примеркання, змрок, зарік і навіть морок. В слов’янській міфологій бог Морок відповідав за брехню, оману та невігластво. Крім того, він також спеціалізувався на навіюванні та ілюзіях, заплутуванні та гіпнозі, ворожбі та нічних жахіттях, себто мав й причетність до сну. Попри це, він був хранителем шляху до Правди, котрий оберігав від недалеких людей. Не дарма в «Озерному вітрі», книжці українського письменника Юрка Покальчука, головний герой на ймення Волин отримує від бога Морока підказки, як здолати його сина Злена.
Творці уже іншого культового серіалу «Black mirror» («Чорне дзеркало») серед джерел свого натхнення називають саме «Зону сутінок». Вкрай важливо, аби людство не змогло перевести сутінкову пору в епоху чорного дзеркала.
Поразки Марін Ле Пен, Норберта Гофера, постійні втрати позицій ідеологів Брекзиту, помилки Дональда Трампа і т.п. не повинні вводити нас в оману, що епоха постправди потрохи відходить в небуття. Вони лиш створюють ілюзію, буцім людство навчилося орієнтуватися в сутінках. Але це лише марення, ілюзії блуду, бо в ЄС досі існує криза, при владі в Польщі та Угорщині укорінюються євроскептики, Британія після Брекзиту забрела в тупик, Іспанія загнала себе в патову ситуацію в стосунках із Каталонією, в Україні та Сирії все ще тривають війни, у Венесуелі Мадуро все ще знищує свій народ, а в Росії та КНДР при владі досі залишаються божевільні диктатори. Поки не знайдено шляхів виходу із цих та багатьох інших криз – ми й далі приречені безвольно блукати у сутінках, хоча й знаємо вже ті інструменти, котрі допомагають зорієнтуватися.
Проте прекрасність сутінкової доби саме в її складності та багатоманітності, коли прекрасно усвідомлюєш, що все це наяву. Коли відчуваєш грань між навіяним та реальністю, фантазією та можливим, емоціо та раціо. Коли можеш опиратися спокусі піддатися почуттям. Коли орієнтуєшся в просторі й просто насолоджуєшся усім побаченим. Коли розумієш, що сутінки – це не лише присмерк, котрий веде до загибелі, а й те, з чого починається світанок та новий день. Врешті, не дарма Томас Стернз Еліот в частині "Чотирьох квартетів" під назвою "Літтл Гіддінг" писав:
«Те, що звемо початком, часто буває кінцем,
А дійшовши кінця, доходимо ми початку» (пер. Максима Стріхи)
