Завтра, 3 лютого, виповнюється 85 років з дня народження Романа Корогодського. Збірку спогадів про нього саме готують у видавництві «Дух і літера», і я з нетерпінням її чекаю. Особистість пана Романа з роками не тільки увиразнюється – вона ще й набуває цілком нової актуальності. Надто ж на тлі чергової хвилі тотального розчарування й загалом безпорадного борсання в океані фейків.
Моє знайомство з Романом Корогодським відбулося в час, про який я дотепер згадую вельми радо, хоч і з легким смутком. Нас познайомив художник Микола Яковина, що з ним ми того разу терміново вирушили до Києва, бо там було заплановано установчі збори київського Руху. Збори визрівали в напівтаємному режимі, тож нам у провінції слід було весь час триматися напоготові, щоби рвонути до центру за першим же з нього сигналом.
Тобто це червень 1989 року, десь так.
Утім є ще одна лінія – на той час я вже знав Романового сина Андрія Ящишина. Саме на його запрошення я опублікував перед тим кілька віршів у дивному як на поетичну публікацію журналі «Новини кіноекрана».
Так чи так, але то мусив бути хтось із них – Яковина або Ящишин, обидва на Я, тож хоча б у цьому я можу бути певен: з Романом Корогодським мене точно познайомила людина, прізвище якої на Я. Швидше ж за все, дві такі людини водночас, бо всі ми стовідсотково перетнулися того установчого червневого дня в київському Будинку художника, де можна було вживу побачити Михайла Гориня, В’ячеслава Чорновола та Левка Лук’яненка. Наприклад, їх. Я пишу «наприклад», бо того дня в тій залі можна було зустріти й десятки інших леґенд.
Що Роман Корогодський також леґенда, я тоді ще не знав. Але в їхньому поколінні залишалося ще повно не знаних мені леґенд, які я мав для себе відкрити.
Згадуючи Корогодського, важливо пам’ятати про покоління. Ця фраза може здаватися банально-поверховою, тому поясню. Роман дуже уважно ставився до поколіннєвого феномена, мислив про нього, зіставляв і порівнював «своїх» шістдесятників з «нашими» вісімдесятниками. Саме в його випадку вислів «типовий представник свого покоління» банально-поверховим не є. Зрештою, типовим представником він і не був. Але яскраво-особливим – так. Шлях, який веде українського єврея до українського національно-демократичного дисидентського руху – наче довгий і прекрасний роман, який ще треба написати.
Коли одного з перших січневих днів 2000-го я (знову ж терміново) примчав до Києва – причиною був похорон Соломії Павличко – він, ніби роздумуючи вголос, висловився якось так, що от, мовляв, і наше покоління вже зазнало першої втрати.
Ці слова я почув від нього в його домі, точніше – на кухні його помешкання. Протягом усього попереднього десятиріччя саме ця кухня, його та його дружини пані Оксани, найчастіше ставала моєю першою зупинкою в Києві. Франківський потяг прибував у жахливу рань, десь близько шостої. Знаючи про це, Роман запропонував мені перші київські години проводити в них – тим більше, з вокзалу до їхнього помешкання на Урицького (здається, 11) було якихось лише пару кроків. Я трохи повідмовлявся, але згодом це стало ледь не звичкою. Напередодні приїзду до Києва я телефонував до Корогодських і просив згоди на ранковий візит. Роман приймав мене з радісною легкістю, заварював кави й чаї, ми активно обмінювалися новинами, думками, спостереженнями, відтак на столі з’являлася… ні, не горілка – вівсянка, нашим балачкам не було кінця, аж я, переважно з жалем, десь коло дев’ятої чи й десятої врешті вимушено покидав той гостинний прихисток.
Наші кухонні розмови 90-х нині могли б виявитися надзвичайно цікавим джерелом з недавньої історії України – якби хтось їх тоді нотував. Чи хоча б записував на прихований під кушеткою диктофон, що саме на той час ставало модним.
Розмовляти з Романом було особливим задоволенням не тільки з огляду на його глибочезні знання й велетенський досвід, хоч уже й за знання та досвід можна бути йому вдячним довіку. Кіно- і театрознавець, високий естет, дисидент у найширшому значенні цього заполітизованого слова, він своїм говорінням, своїм цілком незабутнім голосом (я досі той голос чую) створював простір, в якому хотілося бути безмежно довго. Гавриленко, Параджанов, Горська, Шевельов, Заливаха, Стус, Ліна Василівна, Ігор Калинець, Тарнавський Юрій і Богдан Рубчак – усі вони (й не тільки вони, хай пробачать мені не згадані) з’являлися десь поруч, на тій же кухні.
Що прикметно вирізняло його з-поміж інших леґенд покоління: Роман Корогодський тримався здаля від найменшого пафосу, був скептично-іронічним і – це взагалі зачаровувало в ньому найбільше – самоіронічним. Спілкуватися з ним було легко, позаяк нормою нашого спілкування були відвертість, гумор і помірний (неістеричний) критицизм. У розмовах із ним я не те щоб забував про поколіннєві різниці – я переставав їх враховувати. Які там поколіннєві різниці, коли так близько думається й жартується?
Саме ця близькість, напевно, й визначила його вибір, коли він став упорядником амбітної книжкової серії «Українська модерна література». Мається на увазі те, що моя книжка – романи «Рекреації» та «Московіада» – вийшла в ній першою. Роман Корогодський покладав великі надії саме на такий, як він його називав, хуліганський старт. Проект розвивався нелегко, з гальмуваннями та перешкодами. Його початки сягають 1993–94 років, а вихід моєї книжки здійснився аж у квітні 97-го. В нас було кілька років на те, щоб зустрічатися на кухні його помешкання, продивлятися чергову версію верстки, обговорювати чергові організаційні перешкоди і думати про майбутнє. Наприклад, про те, яку все-таки бомбезну ми влаштуємо презентацію, коли ця книжка одного дня всупереч усьому побачить світ. І саме Романові прийшла до голови геніальна ідея, щоби передмову до тієї книжки написала Оля Гнатюк.
Коли померла пані Оксана, його дружина, він мені подзвонив. Мене в Україні не було, він просив переказати: «В мене великий жаль».
Коли помер він, мене також не було в Україні.
В мене великий жаль. У мене досі великий жаль.
