О. Ксенофонт Сосенко

У Різдвяному, новорічному й Йорданському числі "Краківських Вістей" буди поміщені цікаві статті на тему наших обрядів та звичаїв, зв'язних зі святом Різдва й Богоявлення. Такі статті мають чимале значення, бо відкривають перед читачами скарби нашої духової культури, вчать розуміти незіпсовану душу українського селянина. який уміє дорожити споконвічними обрядами. У зв’язку з цим, слід згадати тут про одного з визначних дослідників українського фолкльору, що ціле життя посвятив науковим студіям, хоч зразу мріяв про мистецьку кар'єру.

З o. Ксенофонтом Сосенком я познайомився в доволі ориґінальний спосіб. Перед десятьома роками вдалося мені — не без поважних перепон, — найти доступ до архіву Академії Мистецтв у Квакові, з метою поробити виписи з усіх актів, що відносилися до студентів-українців. Праця в архіві — яка вона цікава! Це не німа мертвеччина, це не присипані пилом забуття пожовклі грамоти, кожне прізвище тут жиє, розказує про себе, про своїх професорів, в’яжеться з пізнішою діяльністю наших мистців. З тих актів виринають такі імена, як Копистинський, Труш, Новаківський, Бурачек, Курилас, Буцманюк, Гаврилко, Кулець та інші. Іноді коротка згадка в тій або тамтій книзі кидала так багато світла на неодну постать!

У списку найcтapiшиx студентів я побачив і Ксенофонта Сосенка. Насправді це прізвище не будо для мене чуже, але хвилево я забув про автора праць із ділянки фольклору, які друкувалися у львівському "Поступі". Щойно згодом усвідомив собі, що це напевно та сама особа, а від проф. Богдана Лепкого я довідався, де живе ця цікава людина. Був він тоді парохом села Конюхи під Бережанами. Я написав негайно до нього, засипуючи його всілякими питаннями. А було про що питати! Про його товаришів-українців, про тодішніх професорів, вкінці про нього самого. Те, що архівні дані подавали в такій загальній формі, о. Сосенко міг оживити, доповнити, тільки він один міг мені представити у властивому світлі Матейківську епоху. На відповідь прийшлося мені недовго чекати. Сосенко записався до Академії мистецтв у 1878 р., зі старших товаришів застав він тоді ще Антона Пилиховського, відомого в нас зі своїх спроб у ділянці історичного малярства, а одночасно зі самим Сосенком прийнято на студію малярства Миколу Ґлембіцького й Євгена Витвицького. Ґлембіцького й Витвицького схарактеризував о. Сосенко як дуже спосібних людей, що рвалися до творчої праці й були би без сумніву займали визначне місце в історії українського мистецтва, але тверді життєві умовини зломили їх. Оба померли в молодому віці — перший наслідком нещасливого подружжя, другий на чахотку. Про Матейка висказувався о. Сосенко як про висококультурну людину, далеку від шовіністичних упереджень, чого найкращим доказом є факт, що саме в тому часі трьох українців дістало стипендії на виїзд на закордонні студії (Дам'ян Краєвський, Антін Пилиховський і Євген Витвицький). Другим доказом українофільських симпатій Матейка є його проєкти образів до іконостасу в краківській церкві. А врешті не від речі буде згадати, що Матейко проєктував також запрошення на перший Шевченківський концерт у Львові.

О. Ксенофонт Сосенко народився 7. II. 1861 р. в селі Межигірцях біля Галича, де його батько, о. Петро, був парохом. До народньої школи ходив у Галичі, гімназію скінчив у Станиславові. Опісля прийнятий до Академії мистецтв, студіював під проводом професора Шиналєвського, а одночасно записався на філософію (на філологію і історію). Науку рисунку й малярства мусів перервати наслідком недуги очей, але все обіцював собі вернутися ще до мистецьких студій, по можності навіть у Відні. Під впливом народовецьких гасел і родинних традицій виїхав до Львова й там записався зразу на медичний, а відтак на теологічний і філософічний факультети. На філософічному відділі студіював крім мовознавства ще й історію української, німецької та польської літератури, дуже живо інтересував ся також російським письменством. Попри це опанував німецьку, французьку і російську мови та дещо арабську, турецьку й жидівську. Після скінчення теології був висвячений на священика й душпастирював спершу в Солонці біля Львова, потім у Дулібах під Ходоровом, а врешті до кінця життя в Конюхах під Бережанами.

Як священик відзначався першусього проповідницьким хистом, умів промовляти до душі вірних, лучив заєдно релігійні й національні справи, говорив переконливо й з великим запалом. О. Coсенко дорожив греко-католицьким обрядом, старався про звеличання церковних празників, а відправі надавав якнайбільше поваги.

Одночасно працював дуже живо на громадянському полі: закладав читальні "Просвіти", кооперативи, каси ощадности, молочарні. Коли о. Сосенко прийшов до Конюх, застав село цілком занедбане під національним оглядом, серед парохіян ширився роздор, панувало москвофільство. Завдяки витривалості праці нового пароха, Конюхи стали вскорі одним із свідоміших сіл у Бережанщині! Про матеріяльні користи не дбав ніколи, сам жив нераз у недостатках та в незлагоді з владою, між інш. в 1920 р. був арештований і стояв навіть під загрозою розстрілу.

О. Ксенофонт Сосенко мав прямо феноменальну пам'ять. Належав до того виїмкового типу священиків y нас, що заєдно працювали над собою. Такою була наша трійця галицьких поетів, такими були оба Воробкевичі нa Буковині. А зрештою, чи дійсно цей зразковий тип священика був такий рідкий у нас? Не так давно помер о. Лисинецький, парох Космача, — був це ходячий лексикон. Коли його внуки приїздили до нього на ферії, а кінчили тоді вже університетські студії, мусіли передтим повторювати грецьку граматику, бо знали, що дідо буде напевно аорісти питати! Таким був також о. Бобикевич — парох Саджавки біля Надвірної, який їхав на похорон у гори й для скорочення дороги читав на возі Шекспіра в ориґіналі! Подібних примірів можна б навести ще багато! Неменшими прикметами відзначався й о. Сосенко. Хоча розвинув дуже живу й всесторонню діяльність на становиську душпастиря, все ж таки заєдно находив ще час на літературну й наукову працю. Зачав від перекладної літератури, присвоїв читачам "Діла" "Дворянське гніздище" зі шведської мови, а відтак переклав повість з ірляндського життя Ганни Кipi: "Замок Делі". Ця повість своїми політичними тенденціями мала у свій час поважне виховне значіння, а крім того вчила пізнавати сумну ірляндську дійсність під володінням англійців.

Після тих літературних спроб перекинуся Ксенофонт Сосенко на поле наукових дослідів, а саме перейшов до етнологічних студій. В 1922 р. помістив у львівському місячнику "Поступ" першу свою розвідку "Про містику гагілок". Треба подивляти цю людину: жив на відлюддю, здалека від бібліотек, позбавлений безпосереднього контакту з досвідченими науковими силами, а все ж таки збирав з ентузіязмом етнографічний матеріял, спроваджував книжки й без упину працював. У своїй студії "про містику гагілок" старався о. Сосенко вияснити символіку великодних звичаїв у нас. Він вийшов із того заложення, що етимологічною основою назв та імен гагілкових, це староіранщина й староперщина.

(Далі буде)

[Краківські вісті, 28.01.1943]

(Докінчення).

Та найціннішою студією о. Сосенка є його книжка, видана у Львові в 1928 р. п. н. "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва й Щедрого Вечора" (356 ст.) Після довшого вступу про походження українців і про культурно-релігійні впливи старинного Сходу у нас, він звертає увагу на доволі пізнє впровадження свят Різдва й Богоявлення христіянською Церквою. Поганський світ обходив свято коляди в днях 25. ХІІ і 6. І., тому Церква не хотіла входити в колізію з тими нехристиянським обрядами. Щойно з поширенням Христової віри й зі зростом могутніх впливів Церкви, введено свято Христового Різдва між 354 і 360 роком на Заході, а Східна Церква прийняла його від 378 р., де було довший час святкованє в одному дні з Богоявленням 6 січня. В цей спосіб увійшла ідеольогія старинних культур Сходу й Півдня в символіку й обряди Різдва й Богоявлення. До свята Христового Різдва й Богоявлення долучено ще пам’ятку поклону трьох царів, розмноження п’яти хлібів між п’ять тисяч народу й переміни води на вино в Галилейській Кані. Так скосульованєм 5 свят має свою символіку у настроєвій церковній відправі. В цей спосіб Церква наповнила новим, глибоким змістом стару поганську форму, яка в народніх обходах коляди зберігає й досі первісні традиції. Поганські традиції спираються на культі збільшаючого світла й тепла сонця після 21 грудня, а їх символами має бути вогонь і вода. Також і М. Грушевський писав у своїй "Історії Української Літератури", що святочна дія Різдва зачинається у селян церемонією добування нового вогню, ранком у день Свят-Вечора. Обновленим, чистим, новорічним вогнем розпалюють вогонь у печі на дванадцяти полінах для дванадцяти страв, що мають бути зварені на святочну вечерю. Того самого дня святять у церкві воду, яку треба черпати з такого місця, де вона сходиться із трьох напрямків. Після посвячення ллють її через полум’я, підставляючи миску, така вода помагає в недугах.

Кличем до св. Вечері має бути перша зірка. Хоч сама зірка є признана христіянським обрядом, як доказ "веселої новини" й українці шанують беззастережно цей символ, то все ж таки вечірня зоря була предметом культу вже в старовинному Сході (Єгипет, Вавилонія й Греція) разом зі сонцем і місяцем. Взагалі К. Сосенко догукується у наших різдвяних віруваннях і звичаях радше люнарного культу так, як у гаїлках і Великодні переважає солярний культ. Відтак з хвилиною появи зірки стягають до хати в’язанку сіна й соломи, а господар приносить "дідуха", святочний сніп пшениці або жита й вітає всіх домашніх зі святим Вечером та Різдвом. Дідух має символізувати — по думці о. Сосенка — прадіда, першого предка народу, його уважають вічно живим, невмірущим, — як місяць, що все відновляється. Відміною дідуха на Закарпаттю є "корочун", це величезний ячмінний, або вівсяний сніп, домашні обсипують його зерном. Серед цього господиня кладе на чотирьох рогах стало часник — охоронне зілля від нечистої сили, а під столом складають плуг та інше господарське знаряддя з заліза. Взагалі — господар хоче мати того вечора в своїй хаті все те, що близьке й прихильне йому, а всі ворожі елементи він бажає в добрий, мирний спосіб покорити собі. Він перебирає на себе ролю якогось жреця і звертається до всіх неприязних людей, що орудують злою силою, до шкідливих звірюк та до могутніх, а небезпечних сил природи — запрошуючи їх до себе на вечерю. В ту святовечірню годину, коли всі повинні бути під знаком любови й поєднані, як було на початку сотворення, — господар в імени ближчої і дальшої родини простягає злим елементам руку до згоди й то не з почуття страху, а тільки з благородности душі, в почуванні добра й правди. Серед того обряду заклинання господиня вносить святочно до кімнати хліби й колач, все те укладає в два ряди, а врешті приходить черга на сакральне число страв від 9—14. Кожну з тих страв господар набирає д корита, примішує з мукою, солить і несе худобі, вона перша має покуштувати "тайної вечері". Взагалі українське селянство трактує свою худобу на св. Вечір дуже ніжно, годує найкращим сіном і напуває. Очевидно, що зі своєрідним культом худоби лучиться також вдячна ремінісценції тої прислуги, яку віддали вифлеємський віл і осел новонародженому Ісусові.

"Все, що діється перед св. Вечерею є безпереривним, суцільним, родинно-племінним, релігійним культом. Ролю доховника сповняє тут рівнорядно жінка-господиня зі своїм чоловіком. Це вказує на пракультурність традиції, що походить з доби рівноправности мужа й жінки в родині. Властиво починається цей релігійний акт попереднім кадженням хати господарем й обрядовим внесенням святвечірніх хлібів і колача, та зложенням їх на столі, а переривають його актом благословення і гощення худоби". Щойно тоді зачинається властива "тайна вечеря". Господар, вставши, набирає ложкою найбільше сакральної страви — пшениці з маком і медом і кидає її тричі до стелі. За кожним разом висказує побажання, щоби молода худібка здорово й весело розвивалася, та щоб пчоли множилися і роями сідали так, як кутя чіпається стелі і тихо на стіл oпадає. Так проявляються найбільше культурна прикмета українського народу — альтруїзм, розвинений до саможертви, що наказує господареві й всім членам його родини забувати в цей момент святої вечері про себе, а згадати першусього про свою худібку й пчоли та перші куски їди відступити помершим душам. Бо аж після тих церемоній всі приявні беруться споживати вечерю.

Ксенофонт Сосенко проаналізовує в дальшій частині своєї книжки тексти українських колядок.

Один із наших визначних учених зробив закид, що христіянський календар і духовенство спричинили багато спустошення в обрядовости Різдва, знівечивши чимало первісних елементів. Та це не відповідає правді. Якраз наша Церква не поборює й не усуває нічого зі старовинних звичаїв, а надає їм поваги й достойности. Церква поборює і усуває лише зло, а все, що є перейняте правдою й красою, вона основно боронить. Дуже переконливо доказує цього праця о. Сосенка і в тому одна з її великих прикмет. Крім того вона відзначається гарним стилем, поетичними висловами, які випливають із любови до нашого минулого.

У тій своїй книжці о. Сосенко дав першу більшу студію про значіння Різдвяного свята у віруваннях народніх мас. Він опирався тим разом не тільки на великій науковій літературі, але також на безпосередніх вказівках таких учених, як проф. д-р В. Шмідт, д-р А. Ґаґс, проф. Р. Ґаншинц, та проф. І. Раковський.

Не від речі буде згадати, що в п'ять літ після появи повищої праці Ксенофонта Сосенка, вийшли друком два дальші поважні твори про свято Різдва, саме д-ра Іляріона Свєнціцького "Різдво Христове в поході віків" — Львів 1933 і (по польськи) Петра Карамана "Обряд колядування у слав'ян і у румунів" — Краків 1933. Дир. Свєнціцький подав у своїй книжці історію літературної теми Різдва, а П. Караман (із походження румун) порівняльну студію коляд на Слав'янщині, в Греції та Румунії.

О. Сосенко був відомий у крузі етолоґів як поважна наукова сила, його запрошували на наукові з'їзди до Берліна, Лондону й Копенгаґи. Одначе він не міг користуватися тими запрошеннями по причині браку фондів на виїзд. Був членом Наукового Т-ва ім. Т. Шевченка у Львові.

Давнє замилування до мистецтва потягало його все й коли він сам не міг уже малювати, радо перебував у товаристві мистців. Ще в 1909 році запросив до себе Юліяна Буцманюка, нашого відомого маляря й віддав йому до розпису церкву в Конюхах.

Крім науки й мистецтва о. Сосенко займався рівнож лікуванням, а саме гомеопатією і також у тій ділянці здобував гарні успіхи.

Прихід большевицьких військ до Галичини у вересні 1939 р. прибив психічно того вже 78-літнього старця. Та він не піддавався депресії й серед гнету працював далі для Бога й людей. Але вже не судилося йому пережити визволення зпід червоного ярма, у весняний день 9. IV. 1941 р. замкнув стомлені очі навіки.

[Краківські вісті, 30.01.1943]