Упродовж міжвоєнного двадцятиліття польська влада нерідко сприймала українців майже як ворогів. Щойно закінчена затята війна надовго розвела два народи по різні боки барикад, звідки вони насторожено споглядали один одного.
Крамниця Петра Даниляка
Ілюстрацією цього є й епізод польсько-українських відносин, який мав місце у Мостиському повіті на початку 1920-х років. У його центрі – Петро Даниляк, купець із Судової Вишні (напевно, одна з найвідоміших постатей в історії міста першої половини XX ст.), який марно намагався відновити втрачену концесію на шинкування, вдаючись при цьому до всіх можливих і доступних йому способів.
Протистояння Даниляка з Мостиським староством припадає на 1921 рік. Чи користувався він концесією упродовж 1919-1921 років, достеменно невідомо. На справу найбільше світла проливає пояснення до Данилюкової апеляції, надіслане з Мостиського староства до Львівського воєводства ¹. Отож, Петро Даниляк отримав концесію на торгівлю алкогольними напоями 1912 року і користався нею до серпня 1914-го, коли після приходу російських військ був вивезений як заручник до Росії ². По трьох роках відсутності Даниляк повернувся з наміром відновити концесію. Оскільки, як читаємо у тексті, перерва у її виконанні не була добровільною, а відбулась унаслідок воєнних подій, тодішній староста Трембалович надав вишенському купцеві відповідний дозвіл. Щоправда в іншому місці, бо попереднє було знищене у роки війни.
У листопаді 1918 року Даниляк брав участь у Листопадовому чині (у тексті – «перевороті»), зокрема, як вказано у листі – був одним із організаторів роззброєння колишньої австрійської команди жандармського постерунку у Судовій Вишні, очолив місцевий відділ пошти, залізничну станцію та Державне стадо жеребців («Państwowe stado ogierów»)³.
Упродовж 18 днів, коли у місті урядували українці, Даниляку було не до алкогольного промислу: він навіть покинув місце, де ним займався, що підкреслюють у листі зі староства. Коли УГА покинула Судову Вишню через наступ польського війська (19 листопада 1918 року), Даниляк, як один із чільних учасників Листопадового чину, вирішив теж залишити місто. У листі вказано, що перед тим він понищив на пошті телефонні та телеграфічні апарати, взяв пару жеребців із державного стада та віз для втечі ⁴.
Ці факти з біографії Даниляка подано, аби зробити висновок – перерва в алкогольному промислі у листопаді 1918 року була пов’язана не з обставинами, незалежними від купця, але відбулася «з його власної вини і волі». Він добровільно зайнявся «політичними справами» і «скомпрометований, вирішив покинути Судову Вишню».
У Судовій Вишні Петро Даниляк знову з’явився 1919 року. Повернувшись із табору для інтернованих осіб в Домб’ю ⁵, він вирішив відновити свою недавню алкогольну концесію. У пошуку відповідного місця Даниляк зупинився на Народному домі, але обране ним приміщення, на думку Мостиського староства, не було відповідним для ведення промислу – оскільки для поліціянтів його огляд був би ускладнений через розташування (вхід не з вулиці, а зі сіней) ⁶. Це послужило, очевидно, формальною причиною. В самому кінці листа до Львівського намісництва читаємо:
«З огляду на представлений стан справи, і на те, що і перед українською інвазією, як і тепер рекурент ⁷ ставився і ставиться вороже до Польської держави і поляків, староство вважало зайвим заслуховувати його згідно протоколу, даючи можливість пояснити, чому він зупинив шинкування наприкінці 1918 року»⁸.
Справа Петра Даниляка, після того, як його прохання про надання концесії відхилили у Мостиському старостві (20 травня 1921 р.) та Львівському воєводстві (апеляція, 11 листопада 1921 р.), дійшла до Міністерства промислу та торгівлі у Варшаві, звідки на адресу Львівського воєводського управління надійшла резолюція про справедливість рішень і староства, і воєводства ⁹.
Даниляк не полишав надій на те, що справа таки вирішиться на його користь. Про це свідчить документ від 13 квітня 1922 року, скерований із Скарбової палати (Izby Skarbowej) до Мостиського староства. Це був супровідний лист, яким староство повідомляли про те, що прохання Даниляка відправлене на розгляд до Мостиськ ¹⁰. Звідти 23 квітня 1922 року справу надіслали у Львівське воєводство ¹¹.
Даниляк, без сумніву, розумів, що основна причина відмови у концесії – його участь у Листопадовому чині. Тому він відправляє у Мостиське староство лист такого змісту:
До світлого староства у Мостиськах
Додаючи список місцевих [судововишнянських – М.Х.] жителів, що засвідчують одночасно і лояльність моєї особи до польської влади та Польської держави, як і те, що доконче потребують закладення у Судовій Вишні сніданкового закладу ¹²
прошу світле староство про прихильне вирішення мого прохання і надання такої опінії, при якій влада, яка вирішуватиме питання, повернула б мені концесію ¹³.
Це був останній шанс, який залишався, – засвідчити свою лояльність. Проте і це клопотання Даниляка не дало позитивного результату. 31 травня 1922 року з Варшави надійшло остаточне рішення щодо концесії вишнянському купцеві. Йдеться про відпис керівника відділу в департаменті акцизів і монополій В.Грабовського, який зазначив, що справа про концесію на алкоголь Петрові Даниляку була «остаточно вирішена у Міністерстві промислу і фінансів і подальшому розгляду не підлягає» ¹⁴.
Петро Даниляк аж ніяк не бідував без концесії на шинкування. Він торгував різними товарами ¹⁵, був членом управи місцевого кооперативу і навіть приватизував кооперативну крамницю споживчих товарів ¹⁶. У період німецької окупації саме Даниляк очолив міську управу в Судовій Вишні ¹⁷.
* * *
Звичайно, історія з концесією Даниляка – нетипова. Проте показова – українцям на початку 1920-х років (зрештою, і пізніше) не доводилося розраховувати на лояльність – і навіть в історії Судової Вишні знайдеться декілька показових (досить гучних у межах повіту) епізодів, які демонструють тональність українсько-польських відносин, позначену взаємною ворожістю і старими порахунками.
_____________________________________
¹ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 4.
² Петра Даниляка вивезли 1915 року на Сибір, про що читаємо у дописі про Судову Вишню в "Ділі" (Діло. Львів, вівторок, 3 липня 1923. №72. Рік XLI. С. 4).
³ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 4. Цікаво, що у спогадах учасниці подій Віри Колцьо-Мурин Даниляка узагалі не згадано. Див.: Колцьо-Мурин Л. Перший Листопад 1918 року в Судовій Вишні // Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина. 1976. С. 323-324. Серед чільних діячів Листопадового чину у Судовій Вишні не подає його і краєзнавець Т.Дмитрасевич. Див. Дмитрасевич Т. Благословляю вишенські стежини… // Твори. Львів, 2016.
⁴ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 4-4зв.
⁵ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 4зв.
⁶ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 4зв.
⁷ Від «rekurencja» (укр. «рекурсія») – звернення до чогось; рекурент – той, хто вносить звернення, апеляцію.
⁸ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 4зв.
⁹ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 6.
¹⁰ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 7.
¹¹ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 7 зв.
¹² М.Орловіч в "Ілюстрованому путівнику по Галичині, Буковині..." пише, що в Судовій Вишні "кімнати для сніданку (pokój dla śniadań) надавали П.Даниляк і К.Ґрейс". (Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi, Bukowinie, Spiżu, Orawie i Sląsku Cieszyńskim. Lwów, 1914. S. 256).
¹³ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 9.
¹⁴ ДАЛО. Ф. 1. Опис 17. Спр. 2558. Арк. 10 зв.
¹⁵ Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина. 1976. С. 196.
¹⁶ Шот В. Початки кооперативного руху в Судовій Вишні // Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / Ред. В.Вереш. 1976. С. 327.
¹⁷ Чавс П. У вирі життя та Мостищина і Судововишенщина / Ред. В.Вереш. 1976. С. 211.
27.01.2018