"Леґенди старокиївські"

Спроба характеристики літературної творчости Н.Королевої.

"Леґенди cтаpoкиївські" Наталени Королевої*) нова і для мене, старого симпатика творчости тієї авторки — просто несподівано радісна поява. Несподівана тим, що авторка щораз то більше причалює тією новою творчістю до нашого берега і тo в час, здавалось би, найбільш для цього непригожий: по смерти свого чоловіка, що привів її до української літератури, в час, коли вона живе з дописів до чужомовних видавництв, бо рідні не мають для неї місця. Несподівана ця поява й тим, що авторка — талант із нахилом до творення великих епічних цілостей: романів та — хоч дала побіч них також і літературні нариси й оповідання, то проте був я досі чогось тієї думки, що Королева вже від романів набік не відскочить. А найбільш несподівана для мене поява "Старокиївських леґенд" тим, що ними авторка в своїй творчості виявила правдивий український патріотизм і органічне привязання для рідної землі й нації. Підкреслюю: органічне.

"Моєму дружині В. Королеву-Старому, що вивів мене з інших далеких шляхів на шлях українського письменства, присвячую ці леґенди" — пише в присвяті авторка. Які ж були ті далекі й узагалі дотеперiшні творчі шляхи авторки? "Почала Королева свою літературну карієру навіть не в українській літературі, а в французькій. Це й не диво: вихована замолоду в одному з південних французьких манастирів. Королева зжилася з атмосферою романських країн, тим більше, що між її предками були еспанські роди. Побут в Україні як перед так і підчас першої світової війни, не зблизив її особливо до українського ґрунту, чи точніше сказати: не зв'язав її інтимно з цим ґрунтом. Натомість ідучи за лицарськими традиціями свого роду й засадою свого батька, який хилився до українства подібно, як цілий ряд нащадків римо-католицьких родів в Україні, — Наталена стала на християнському становищі, що "треба служити слабшому". Це був той момент, що звернув її очі на українство, з яким вона органічно не була зв'язана. Але від цього, до діяльности на полі української літератури треба було всетаки перейти ще помітну еволюцію. Мабуть не помилимся, коли приспішення цього розвою й остаточне сформувaння Кoролевої як української письменниці припишемо впливам і заходам її чоловіка, Василя Королева-Старого. Довершився цей процес, коли Наталена після упадку Української Держави опинилася на еміґрації в Чехословаччині, де познакомилася зі своїм майбутнім чоловіком, що тимчасом став греко-катол. Поважну ролю в приєднанні Королевої до української літератури відіграла також висока оцінка її письменницької праці, як і з боку редакції "Дзвонів", точніше редактора Петра Ісаєва, так і критики. Це й були ті чинники, яким завдячуємо збагачення нашої епічної літератури одною з найбільш талановитих культурних і освічених письменниць**).

Найдавніше написані по-українськи твори Королевої — це оповідання з її передвоєнних подорожей по південній Европі й Азії, під наголовком "Інакший світ" (вид. "Дзвони", 1936 р.). Маємо тут речі різної вартости і белетристично і ідеологічно. Побіч белетристично добрих, але ідеологічно слабших нарисів ("На бездорожжі", "Стіна", "Мати") маємо цілком добрі вже з цього і того погляду нариси (такі, як "Молитовник", "Вітраж", психологічно цікава "Спокуса", "Дев'ята'' й інші). Дуже цікаве серед цих оповідань одне п. з. "Дідусь", де авторка в дуже цікавий спосіб інтерпретує духа св. Венедикта. В "Дзвонах" починають появлятися речі Королевої з 1933 року й то від перекладу нарису "Мерзость Сеннахерибова" з французької мови. В цьому нарисі бачимо цілу душу письменниці: її високе цінування святощами св. Землі й обурення на гидкий контраст сьогоднішніх її власників, що на землі, освяченій Спасителем, закладають модерні готелі і пляжі, бо ці місця стягають гостей. Того самого року появляється нарис "Мумтаз і маґаль", із зазначенням, що це фраґмент із повісті "Золоте серце", якої частини були друковані також у "Жіночій Долі" й "Літературно-Науковім Віснику" (один розділ п. н. "Сторінка з книги", друкований у "Дзвонах" ще у 1932 році). Повість мала дати картину з життя авторки підчас її праці як сестри милосердя за часів першої світової війни (коли то авторка була ранена). В 1934 році авторка друкує розділ із роману про Мойсея п. з. "Мезу, жрець Амонів"; та цілий роман подібно як і вище згаданий, не появився. 1935-ий рік приносять серію нарисів на біблійні теми Нового Завіту п. з. "Bo дні они". Дуже цікава генеза цих оповідань. Авторка не вдоволилася дотеперішньою розв’язкою, коли так можна сказати, біблійних тем у красному письменстві, зокрема ж не вдоволяли її леґенди Сельми Ляґерлєф (кальвіністки). Про те пише сама авторка ось що: "Інші книжки (крім С. Ляґерлєф) видавалися мені одноманітними повтореннями. Була це безнадійна спроба власним словом релієфніше представити Христа, ніж євангелія. На мою думку це зайвина. Змалювати Христа ні словом, ні пензлем, не можна, як не можна змалювати навіть сонця. Чи ж здібна людина "створити" Божеськість? Вона може лише відчути і то — крізь "світляну заслону". Тому, гадаю, малювати Христа можна тільки так, щоб Його не було поставлено еd faсe, проти глядача. Треба малювати лише відблескі світла, що від Нього виходять... Отже на "Во дні они" жадних впливів теперішніх авторів не було. Написала їх, як розказувала, молячися. Навмисне не додала жадного свого слова до слів Христових і всемірно уникала повторяти і Його слова з Євангелія. Хотіла поробити тільки рами до євангельських образків, користаючи з колишніх студій археології".

Мабуть не помилимося, коли скажемо, що з мистецького погляду найкращий твір Королевої — це aвтобіографічний роман "Без коріння" (1936). Маємо тут дуже гарні й незвичайно плястичні картини з життя інститутської молоді в Києві, де авторка молодою дівчинкою перебувала впродовж року. Bпpавді деякі моменти дещо псують гармонійне враження від цілости (нпр. невідповідна оборона зневаженої вервиці). Ще попереднього року (1935) вийшла повість Королевої "1313" (про винахід стрільного пороху), написана на тлі німецького середньовіччя. Цей роман, цілком позитивний ідеологічно й добрий артистично, викликав різні застереження з боку критики й то з найменш сподіваного становища, — бо оспорювано його католицькість. Із рефератом на цю тему виступив проф. В. Р., якому видалися католицькі постаті й моменти повісти надто слабими в порівнянні зі змалюванням зла. Це поспішно використав ліберальний критик і накинувся на авторку за... некатолицькість і незнання середньовіччя. Направду ж усі ці напасті не відповідають дійсності і є несправедливі, бо авторка краще ніж хто інший опанувала і зрозуміла середньовіччя, а крім того ні в чому не виступила проти католицької моралі***). Це зрештою у своєму часі виказали П. Ісаїв і М. Демкович-Добрянський (на сторінках "Дзвонів"). Та — що дуже характеристичне для авторки — виступає в "1313": це наклін її до змальовування таємного в людському житті, явищ, які ми називаємо позаприродними: введення до акції як дієвої особи диявола й то, так сказати б, "природньо", що нас не вражає, — дальше постать дурненького Абеля, що "чує чорта" й под.

Ще яркіше виступають ці моменти в черговому романі Королевої "Предок" (1937). На тлі історії двох еспанських родів, що буди предками авторки, переводить вона ідею якогось дивного прокляття, що тужить на тих родах. Зроблено це так, що нам не зовсім зрозуміло, за що саме терплять нераз невинні нащадки цих давніх родів. Та очевидно цей момент не псує позитивного вражіння від цілого роману, в якім маємо правдиві перлини мистецтва (змалювання божевільної королевої, малюнок манастирського життя в пустині й інші). В цих романах зі середньовіччя авторці в величезній мірі помагає характеристична прикмета її таланту — незвичайно буйна уява, що дозволяє їй творити картини навіть далекого від неї життя. Під цим оглядом Королева має дуже мало рівних собі не лише в українській літературі, але й у світовій загалом. Дуже ярко бачимо виявлення цієї сторінки її таланту в останній досі друкованій повісті Королевої пн. "Сон тіні" (1938). Хоч у цьому романі дуже багато викреслено, він, не зважаючи на це, вийшов дуже плястичний у деталях (нпр. змалювання школи Міма, виступ Ісмени-Ізи й інше). Відоме замилування до позаприроднього виступає тут дуже ярко (візія вбивства Антиноя).

На цьому покищо урвалася була (до виходу "Старокиївських леґенд") творчість Королевої у звязку з воєнним застоєм видавництв і характером її творчости, такої дуже немодної для нашої сучасности; але авторка не зломила пера й готова продовжувати дальше свою письменницьку діяльність. Бачимо це з того, що в неї готовий роман із часів Ісуса Христа п. н. "Quid est veritas?", якого окремі розділи були друковані в "Дзвонах" 1939 року, — а також збірка "Suol ridente", спомини з вражінь із Італії й Еспанії, з яких були друковані нариси "La monacella" ("Дзвони" (1938)) і "Madonna Роmреlanа" (там же 1938). Крім цих річей має авторка до половини написаний роман "Останній бог" (про Антиноя), який має бути продовженням "Сону тіні".

*) Наталена Королева: Леґенди старокиївські. Прага 1942. Українське Видавництво "Пробоєм". Стор. 98+2, форм. 16.5x25 цм. — Дуже гарна обгортка роботи пок. Василя Королева-Старого.

**) Так пише про ті справи історик Теофіл Коструба. Правильність цієї гадки доказує й присвята "Старокиївських леґенд".

***) Пише дальше історик Т. Коструба.

(Докінчення буде)

[Краківські вісті, 26.01.1943]

(Докінчення).

"Пишу тільки те, що бавить мене. А це не завжди значить тих, хто хоче щось друкувати". Так характеризує сама авторка свій спосіб творчости. Очевидно, не треба цього розуміти в той спосіб, що Королева ставиться до літератури мов до забави, себто неповажно. Ті слова означають тільки, що її погляди на літературу в сьогоднішньому часі, серед сьогоднішніх видавців, находять мало зрозуміння. Бо кому сьогодні близький до серця клич "Враз із ангелами хвалити Господа", клич чина св. Венедикта, що ним цілком перейнята наша письменниця? Але це не значить також, що авторка хоче моралізувати, що стає на котурни вчительки суспільности. "Жадної істоти в світі не хочу ні переконувати, ні навчати. Мені досить того, що в світі Божому більше гарного, прекрасного й гармонійного, — більше можуть, чи принаймні хочуть це зіпсувати люди". Це теж слова авторки, якими вона окреслює напрямок своєї творчости. Як дуже ці засади годяться з властивими завданнями католицького письменства, як похвального гимну в честь Творця! Не йде авторці ні про дешеве, неорганічне моралізаторство, ні про не менш дешеву популярність як письменниці. Королева працює для прославлення Бога, не дбаючи про те, які будуть наслідки цієї праці для неї самої. Треба додати для цілости характеристики Королевої, що вона переклала "Наслідування Христа" Томи Кемпійського (з латинської мови), а також зладила переклад творів св. Тереси з Авільї зі староеспанської мови (авторка володіє добре кількома мовами, — знала їх до 20!)

З Наталеною Королевою українська література дістала дуже визначний епічний талант, якому рівного треба добре шукати. Одне тільки мусимо висловити застереження щодо творчости Кoролевої: це щодо її містики. В її творах майже не маємо межі між природним і надприродним чи радше тим, що треба б назвати позaприродним. Уже наприклад в повісті "1313", не зважаючи на цілком позитивну ідеологію цілости, маємо таку картину диявола, який спершу сидить у замковому образі, а пізніше виходить із нього і прибирає постать черця Бертрама. Та найяркіше виступає ця авторчина "містика" в нарисі "Мумтаз і маґаль", друкованому в "Дзвонах". Там авторка малює картину, але з тієї картини виділюється дійсна особа, яка просто втілюється в авторку й переносить її в прадавні часи на Іран, до королівської палати. Авторка підкреслює, що це зовсім не був сон або видіння, але реальна дійсність. Маємо отже право спитатися, як це розуміти? В енунціяціях самої письменниці подано, що це є факти з її життя, її, так би мовити, особистий досвід. Тим часом того рода явища не гармонізують із католицькою наукою, з католицькою містикою. Слід би було не надуживати в творах явищ того роду, про які ми не знаємо, звідки вони. Оце наше єдине застереження у відношенні до творчости Королевої, але застереження рішуче"*).

"Старокиївські леґенди" орґанічно випливають із дотеперішньої творчости авторки і є неначе її синтезою. І так ідеологічно знаходимо тут подібні ідейні мотиви, нпр. позитивні ідеї совісти "1313" у леґенді "Опoйний дим", лицарські ідеї повістей "Предок" і "Без коріння", в леґенді "Сванґальд-Князівна" і п. Майже всі леґенди овіяні (на 12 цілости аж 3) поетично-радісним кліматом тієї частини "Предка", що розповідала про життя анахоретів. Відбігають від тієї погоди весняного поранку тільки дві леґенди: "Опойний дим" і "Снанґільд-Князівна". В першій із них чути деяку проповідь, хоч дуже вона прихована й дуже на часі. Крім того "песимізм" тієї леґенди нагадує дуже своїм тоном і навіть помислом (хоч трансплянтованим у скитські часи) "Ґога", славний твір Папінія. Знов же "Сванґільд-Князівна", хоч ідеєю (вірність обітові) позитивна, то проте вся в тьмяних кольорах тих моментів "Предка", де з нього виходить якесь родинне детерміністичне фатум-прокляття. Чорні барви вдалися тут авторці надто добре й забрудили ясне тло її тези. "Сванґільд-Князізна" це одночасно найбільш сучасно-модерна леґенда, спеціяльно своїм погансько-детерміністичним кліматом, що виходячи з "Ести Берлінґа" С. Ляґерлєф, обійшов усю Европу й тепер нападає і нашу літературу. Зовсім відмінна є тут леґенда "Похорон". Хоч і в ній є темні мотиви, то проте вони виходять із свобідної волі й Божої справедливости, а не якоїсь таємної долі. І саме через те "Похорон" одна із найкращих леґенд: у ній умілим контрастом чорного підкреслено світлі моменти ясного. Є в ній правдива погода синів Божого царства, оте Павлове "радістю радійте!"

"Старокиївські леґенди" — не вислід "розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані двома невтомними садівничками. Мрія — наймення одної, друга це зветься — Любов" — пише про них сама авторка (стор. 6). В деяких більше мрії-уяви й вони, сказав би я, більше мають поганського елементу ("Таврійська бай", "Яклога", "Володимирове срібло", "Сванґільд-Князівна"); доги ж більше вийшли з любови і зв'язані більше з традиційними старокиївськимн леґендами: в них ізнов більше тепла, погоди й христіянства ("Путь спасіння", "Аскольдова могила", "Три Марії", "Місячна пряха", "З повістей врем’яних літ"). У перших, тих, що родом із авторчиної мрії, виходять нераз іще не конче позитивні впливи, нпр. нагадують вони своїми спробами оправдати "бісів", книжку покійного дружини авторки п. н. "Нечиста сила", проте не беруся їх тут ідейно осуджувати, може це тільки моя скрупулятність. Назагал більших ідейних застережень — поза кліматом "Сванґільд-Князівни" — до "Старокиївських леґенд" я не мав би.

Що ж до мистецької вартости "Старокиївських леґенд", то вона дуже висока, поминаючи легко "Вcтyп", що підходив би радше до вишуканої словесної творчости К. Гриневич, ніж до образової творчости Н. Королевої. Старокиївські леґенди має уже в своїх руках І. Франко, але в нього вийшли як зимні, звичайні переповідження. Не те Королева. Органічне зв'язання з традицією рідної землі, а інтеліґентська відірваність від ґрунту, християнське життя, а не вичитане з книжок благочестя — ось дві сили, які створили з Королевиних "Старокиївських леґенд" правдиві картини, що так і промовляють до нас своїм дійсним життям. (Безсумніву, причинилася до того й величава уява авторки). Коли порівняти картини княжої доби К. Гриневич із "Старокиївськими леґендами", то яка ж тут різниця! В перших наче пишні, хоч у сухозолоті, то проте мраморні постаті — в других живі, реальні люди. В першої авторки гарний стиль і тесані в твердому камені, — в другої теплі, живі постаті в барвних одежах минулого. Порівнюючи "Старокиївські леґенди" із творами европейської літератури, я сміло поставив би їх поруч таких шедеврів, як "Королеви Кунґахелі" С. Ляґерлєф ("Свангільд-Князівна"), "Невидиме світло" Р.Г. Бензона ("Гостина"), Й. Єргененом "Притчі" ("Мicячна пряжа"), "Ґоґ" Джованні Папінія ("Отруйний дим") і багатьома іншими. (Застерігаюся, що ці подібності зовсім не показують впливу тих творів на Королеву, а служать тільки рівнозначними для порівняння). Коли порівняти леґенди Королевої із леґендами І. Франка, то вони виходять — як я вже згадав — звичайним переповіданням. Інакше з леґендами Клима Поліщука. Тут зновy в леґендах Поліщука, хоч і є живіше тло, ніж у Франка, то проте Поліщукова містика типова для символіста: щось десь для чогось діється, а в висліді великий питайник із переду й ззаду, мов в еспанському питальному реченні... "Старокиївські леґенди" Королевої малювала любов до української, державної традиції. Малювало зрозуміння до християнської душі наших тодішніх предків, душі, що любила хрест і поважала тризуб під хрестом. Малюнки ці бачила любов і наче ангел малювала їх за авторку. "Келія була повна світлосяйною імлою, а в її хвилях Ангел ясний перед його штелюгою стоїть і на полотні, де звечора маляр устиг тільки глинкою контури накреслити, — швидко і вправно саме тими тонами, що Аліпій їх любить, за нього працю доконує"... (стор. 93). Наші автори не живуть своїми ідеями й тому вони дають у них мертвороджені діти; Королева ж живе так, як пише, і тому живі її твори. Величають у нас Лесю Українку як одинокого мужчину в українській літературі; із далеко більшою правдою можна б сказати про Королеву: характеру творчості.

"Старокиївські леґенди" — це в творчості Королевої ще одна спроба: дати своїм творам відповідну мовну одежу. Авторка пробує досить удало архаїзувати мову, хоч не так штучно й виставно, як це робить нпр. К. Гриневичева. Та на жаль, бувають при тих намаганнях і невідкличні промахи: різні чехізми, накопичення шелестівок і т. п. Чомусь теж повно прогріхів проти нашого сучасного правопису; це вже треба було редакторові видання виправити. А проте, мимо всіх тих окрас і навіть похибок мовна шата "Старокиївських леґенд" Королевої буде зрозуміла і стравна читачеві, не так як твори Стефаника, і —si licet — Єндика. Коли порівняти мову й стиль Королевої зі "стилем" А. Лотоцького, то й тут видно велику різницю: Лотоцький свій стиль вивчив, Королева свій пережила. Ба, із Самчуком Королева видержить: "Того ж дня, як звичайно, церкви обійшла й додому вернулась. Марійка досхочу по бур'явищах набігалась-награлась ще й у віночок із торішнього "нечуй-вітру" красно прибралась і піснями "весну викликала". Обвесніло бо вже зовсім. Та ще яка тепла провесна прийшла!

Аж той світ Божий на руїнах просто садами райськими цвіте-зеленіє.

І не з чулась мала, як ніч надійшла, свій намет зоряний над землею розп'яла. Вітрець молоденький, легінь весняний шемтінням ласкавим та лагідним між торішніми билами зідхає, між тими, що їх стара Марія за зиму спалити не встигла.

— Прийди, весно! Прийди, Весно!

— Та ж іди вже, йди! — гукала йому Mаpійка.

З гаїв сова обізвалась, шкляними дзвіночками жаби у потоках забринькали. Вже й соловій десь тьохкає. Місяць ріжкатий, тонісенький над бором виткнувся, кажанів на послухи вислав:

— Чи облягли вже на землі, чи сплять, чи можна вже йому, молоденькому, вийти?" (стор. 66).

Це тільки один фраґментик із різних барвних намист стилю "Старокиївських леґенд".

Іще одну річ треба підкреслити на прибуток Королевій: майже ні одна з леґенд (за виїмком "Опійного диму") не має моралізаторства, проповідування ідей, як це бачимо прим. у творчості Бернара Шова чи Анатоля Франса, що їх наші ліберали подавали все як зразок "Европи", всуперіч "темному середньовіччю із його проповідями". Тимчасом не Королева виголошує проповіді, але саме оба безвірники: Франс і Шов із гнилої Европи. Королевої кожна леґенда має свою тезу, але тієї тези не видно, вона виходить із життя, пережиття, а не з проповідування. А тези леґенд Королевої дуже цікаві й дуже актуальні; не буду їх тут розкривати, хай читач сам це зробить. Своїми тезами Королева робить велике діло в нашій літературі: там, де досі був культ евнухів, культ сірини, ця европейської міри атвторка ставить проблеми, ставить індивідуальність свою й вимагає її від читача. Тим вона не тільки виховує читача, але й виховує-підносить письменство на европейський рівень, рівень тих західних літератур, що виросли і стоять на ґрунті ясного світогляду, а не масонсько-ліберільного безсвітогляддя.

*) Такі погляди на творчість Королевої Т. Коструби, а що я вповні з ними погоджуюся, то позволив собі їх тут із його рукопису зацитувати. Ширше про творчість тієї відомої авторки писав я в книжці п. н. "Книжки і люди", Львів 1938, на стор. 58—103.

[Краківські вісті, 27.01.1943]