або Пригода проф. Ол. Потебнї у Львові в р. 1863.
[Причинок до житєписи пок. харківского професора.]
Помершій торік в листопадї славний славіст, професор в харківскім універсітетї, земляк наш Олександер Потебня, виїхав був — як відомо з єго житєписи — в 1862 роцї яко адюнкт харківского універсітету [мабуть на кошт казенний] за границю для студій наукових, побував в Берлинї [там студіював санскрит], в Празї, був у Відни, а в половинї липця 1863 року загостив до Львова, гадкуючи вертати ся з-відси на Радивилів, Житомир, Кіїв до Харкова. Однакож розвідавшись у Львові, що дорога на Радивилів не конче вигідна [з причини польского повстаня], він постановив вертатись назад на Прагу і Берлин. Так бодай поясняло львівске "Слово" (н-р 57 з р. 1863) цїль приїзду Потебнї до Львова.*)
Підчас побуту у Львові познакомив ся Потебня з Русинами, старшими і молодшими, заходив на "Руску Бесїду" в Народнім Домі, був в редакції "Слова", а раз зайшли два Русини до него до готелю Анґлійского і пробули там пів години. [Одним з тих був д-р Антоневич.]
"Львів не кождому здорово," — каже приповідка, — а найпаче приїзжому з Россії. Львівска поліція знана вже з того, що дуже пильно назирає за приїзжими підданими россійскими, отже звернула око і на Потебню. Він уже збирав ся виїздити зі Львова, аж тут дістає візванє на поліцію. Там почали брати єго на допити: чого він приїхав? з-відки? на як довго? чи вміє говорити по польски? — і т. д., а по допитах заявили єму без мотивів, коротко, аби як найскорше виїздив до Россії просто на Радивилів. Потебня представив, що за-для ворохобнї єму тота дорога показалась недогідною, а рад би вертатись на Прагу і Берлин. Поліція пристала на те, але під услівєм, щоби в Празї не задержував ся. Потебня того-ж таки дня, здаєть ся 21 н. ст. липця, виїхав зі Львова.
Цїла ся приключка не була би ще нїчим надзвичайним — і "Слово" тої справи навіть не порушило, замовчало. Але — як то звичайно в таких випадках буває — не замовчали Поляки. Якійсь ворог, дописуватель зі Львова, розмазав в негодний спосіб сю приключку у віденьскій Presse, а за ним польскі ґазети Goniec і Narodowa. Поперед всего приїзд Потебнї до Львова взяли в звязь з "рівночасним" приїздом якогось маркґрафа Паулуція, бувшого чиновника россійскої поліції. "П. Pоtrebia [Потебня] — писали они, — уживаний до довірених місій, зносив ся з многими особами світскими і духовними, належачими до т. зв. святоюрцїв, а ті в великім числї вандрували до єго кватири в готели анґлійскім. В рускім же музею народнім і в касинї рускім принимано єго з великими гонорами. П. адюнкт універсітету був би бeзcyмнївно зібрав у Львові щедрі матеріяли для своїх учених дослїдів, єсли-б ц. к. поліція не дала єму була нагле категоричного порученя, щоби сейчас рушав в дальшу дорогу до Харкова. В наслїдок того [?] змінив п. Potrebia первістний плян подорожи і удав ся до Берлина. Кажуть, що не дозволено єму задержати ся в Кракові." До сего представленя річи додала ще від себе редакція Gazet-и Narodow-oї: "Szczegóły podane о р. Potrebie są niezawodną prawdą".
Усеї тої брехнї польскої Потебня, виїхавши собі здоров на Берлин, не читав, а коли-б таке було появило ся в часї єго побуту у Львові, він був би насамперед поґратулював честноти польским журналістам, а потім чим скорше звернув ся до редакції "Слова", щоби "Слово" супротив того доносу не брало єго в оборону таку, в яку именно взяло і — як побачимо дальше — зробило єму медвежу прислугу.
Олександер Потебня попав в 1863 роцї не з своєї вини в прикре положенє. Він мав брата офіциром в армії российскій, чоловіка спосібного і горячого, та нерозважного. Офіцир Потебня служив в Польщи. Коли Поляки орґанізували повстанє, в Польщи завязав ся "комитет русских официров" з цїлію помагати польскій революції. Комітет той стояв в звязи з петербургским кружком "Земля і Воля" і з лондоньскою еміґрацією [Бакунином і Герценом], котрі бажали удачі польскої революції в 1863 роцї, надїючись тим чином звалити систему правлїня в Россії. В "комитетї русских официров" брат Олександра Потебнї був видатною особою, одним з дїяльнїйших орґанізаторів. Коли вибухло повстанє, він взяв в нїм участь, знайшов ся в таборі Лянґевича і в мартї 1863 року погиб у одній з битв**) Олександра Потебню поперед всего мусїло болїти серце за нещастним братом, а потім нерозважний чин брата, над котрим Олександер тілько сожалїв, міг стягнути в Россії підозрінє і на него та й пошкодити єму в єго універсітетскій карієрі. При такім станї річи брехня польских журналістів львівских могла бути хиба водою на єго млин.
Однакож Русинів у Львові брехня та обурила. На Русинів галицких сипали ся тогдї в ґазетах польских доноси на темат "Москви" і "шизми", отже супротив закиду Русинам львівским, що они зносили ся з політичним аґентом правительства россійского, за якого представлено Потебню, не могло "Слово" мовчати — і взяло Потебню в оборону, представляючи єго горячим українофілом. "Г. Александер Потебня — писало "Слово" (в н-рі 57 з 1 н. ст. серпня) — настоящий Мало-Русин українскій... чоловік не дипломації, не политики, а так собі любитель своєї рідної, з тяжкого упадку подносящій ся мало-русчини, которому на умі єдино доля розвивающойся нашої словесности та думки о піднесенію просвіти руско-народної. Яко Мало-Русин г. Потебня кудаж мал у Львові нашом удатися, где глядїти собі знакомства, єсли не у братей Мало-Русинів? І воистину, познакомился он с некоторими из наших, особливо молодших Русинов, коториї надїляючи єго где якими из своїх галицко-руских сочиненій мали способность слишати прекрасний єго говор украинскій, бесїду, исполненну щирою отвертостію і неложним для матери-України восторгом... О, братья Поляки, — кінчило "Слово" — тож таке ваше братерство для Малой-Руси, для України, котора ніяк не препятствує вам зноситися дружно во всїх концях світа вже не ино для цїлей самих невинних литературних, але і всякого рода политичних!"
В дві недїлї опісля рускій урядовий "Вѣстникъ" віденьскій під редакцією Вислободского [в н-рі 60 з 15 н. ст. серпня] умістив в справі побуту Потебнї у Львові допись якогось "Рутенця" зі Львова з 6-го серпня такого цїкавого на нинїшний час змісту: "Много писали часописи так польскії як і нїмецкії за пребиваніє в Львові начальника тайної поліції варшавскої Паулуццёго, а даже дописователь віденьскої ґазети "Прессе" посміл написати, що рускії священники посїщали якогось другого россійского гостя Потебію [Потебню] в готелю анґлійскім, і же он посїтил наш Дім народний, но небавом після того должен бил опустити Львів из препорученія поліції. — Яко ложноє донесеніє о пребиванію Паулуццёго оголосила уже "Єнер. Корр." а за нею повторили сіє і прочії дневники, то ми можем также сміло сказати, що за пребиваніє Потебія в Львові ничого не знаєм. Єсли би однакож і так било, що якійсь там харківскій учений будучи в Львові посїтил і нашую Бесїду — то як-будь ми в такім посїщенію ничого не видим вредного для никого, уважаєм соотвітнїйшим бити: всїх харківских і иних заграничних учених просити, нашої бесїди не посїщати, аби нестягали тако нї на нас непотребного подозрінія, нї наводили собі непріємностей. В правдї Русинам сообщеніє с ученими людьми не повинно повредити, єсли до того публично с ними сносятся; но єсли ми можем всяких клопотів легко избігнути, то і радо лишаємся приємности сноситися с особами, которих кром того плоди духовії нам суть приступнїйшими; возпользоватися плодами духа нам невзбороняє никто, а се більшій хосен нежели розмова нам запоручає. Русини раді нераді должні обмежатися на свій тїсний круг; прото неповинно і польских учених дивувати, що незапрошаются в рускії круги." — Допись ся в "Вѣстнику" була очевидно вимірена против "Слова", котре зносини Потебнї з Русинами львівскими узнало за річ натуральну.
Між тим, як такі оріґінальні погляди висказувало тогдїшне галицке "рутеньство" у "Вѣстнику", наведена висше статейка в "Слові", де Потебню представлено яко українофіла "з прекрасним говором українским", бесїдуючого "з неложним для матери-України восторгом", стала ся причиною тяжкої напасти на Потебню зі сторони праси россійскої. Тогдї в Россії почато вже переслїдувати Українцїв і за "малороссійскую пропаганду" [не за політичну, але за літературну] засилано людей в Сибир. Отже і така похвала в "Слові" для Потебнї яко українофіла була для него прислугою медвежою.
По тій прислузї "Слова" появила ся в "Московских Вѣдомостях" [в н-рі 176] допись з Петербурга, в котрій дописуватель, покликуючись на письма з Кіїва, пописав, що "нїкій профессор одного из россійских университетов, очевидно Поляк [!], недавно сильно ораторствовал во Львові, убіждая тамошних Русинов, в виду общаго блага, подчиниться Полякам і пожертвовать на время своєю народностію, щоби отдїлаться от Москалей і Нїмцов... Молодец, про которого я пишу, совершивши свою польскую миссію в Галиції, пріїдет к откритію учебних курсов і будет свою польскую миссію продолжать в Россії, пользуючись жалованєм, которое при том, по новому уставу, довольно значительно, і позволит ему откладивать кое-что в польскую національную перевирку [?]". Зараз же в другім (177-ім) числї уже редакція "Московских Вѣдомостей" від себе написала, що защитники Польщі "проповідуют то-же, что проповідивал на днях во Львові тот оратор, состоящій на россійском жалованьї і, если не ошибаемся, путешествующій на нашіе казенніе деньги для учених цїлей..." Рівночасно появила ся допись з Петербурга і в Augsburger Allgem. Zeitung [в н-рі 271], де вже "оратора" зі Львова названо по имени і сказано, що Потебни грозить суспензія. Той кореспондент звернув увагу на те, що Потебню австрійска поліція у Львові взяла за політичного аґента россійского, мавшого збунтувати Русинів против Австрії, а россійска знов праса закидує єму, що він був аґентом польским і старав ся Русинів звязати з Поляками. Розумієсь, при всїм тім заграла ролю і сумна исторія офіцира брата Олександра Потебнї.
Потебня з початком жовтня 1863 р. написав лист до Львова, з котрого "Слово" [в н-рі 76 з 7 н. ст. жовтня] помістило один уступ. "Г. Потебня сам — пише "Слово" — як то видим из єго власне нинї одержаного листу з Харкова, не мал вправдї до дня 12 руск. Септ. з поводу того єще ніяких непріятностей от дотичної власти, однак обявляє он нам в томже письмі: "Поводом до той подлой виходки на мою особу послужила з одной сторони печальная извістность, полученная моим покойним братом, з другой незаслуженная мною похвала в "Слові" за чистоту моей малорусской бесїди." — "Слово" від себе заявило "з найчистшою совістію", що Потебня "чоловік честний, откровенний характер", не полишив по собі у Львові нї найменчого слїду підозріня о замисли, які єму підсунено в "Московских Вѣдомостях". Цїла неліпость — каже "Слово" — вийшла из "совпадения замічательних приключеній"...
Не знаємо, чи опісля Потебня мав в Россії які неприятности з цїлої тої исторії, хотяй з одного листу з 1865-ого роки, писаного одним галицким молодим Русином з Петербурга до приятеля Русина-народовця у Львові, виходить, що Потебня був довшій час морально дуже пригноблений. "Писав я до Потебнї — каже він в тім листї, — но він, здаєть ся, слабий; каже, що тоска одолїває; відписав менї дуже коротенько; — жаль молодого чоловіка; він много пише й працює; тепер напечатав о звуках малоруского язика і обіцяв післати до Львова." [Лист той маємо в своїй тецї.] Звязей з Галичанами Потебня, як видко, не переривав, ба навіть тогдї, як з "Московских Вѣдомостей" посипались на него громи, він [в жовтни 1863 року] прислав на руки редакції "Слова" для "Народного Дому" свої твори "Мисль і язик" та "О нїкоторих символах в славянской народной поезії", дальше два нові твори україньскі: україньску драму Чорноморця Стеценка [И. Нардеги] п. заг. "Доля" і збірник "Українских пісней" виданих Е.С. Баллиною.
Довше ще йшла буча про Потебню межи львівским "Словом" а віденьским "Вістником".
На статью "Слова" [в 76 н-рі], в котрій оно взяло Потебню в оборону перед напастію "Московских Вѣдомостей", помістив "Вѣстник" [в н-рі 79 з 21 н. ст. жовтня] допись "от Городка". Дописувателеви не подобалась "обосїчна оборона г. Потебнї в "Слові." Що-до суперечних підозрінь Потебнї з одної сторони яко емісара россійского а з другої яко емісара польского, дописуватель "Вѣстника" так каже: "Сами ми ради взяти сторону г. Потебни, бо бити може, що несправедливо подозрівают его; однако чи не могло било статись, що Поляки умишленно обкричали єго аєнтом московским, щоб молодежи руской, горнувшойся до єго общества, дати пізнати, будьто он зовсїм не аєнт польскій і щоб легко довірчива руска молодеж викрила свою яку домниваємую гадку посредством Потебни? Бо впрочем чогож би тепер чіпалися єго ґазети московскії!?... Ми усильно желаємо, щоби наша молодеж в часах политических не била так дуже довірчива, і щоб не горнулась до кождого, у кого тілько запахне заграничієм..."
На сю нову напасть на Потебню відповіло "Слово" [в н-рі 84 з 3 н. ст. падолиста] "ведене христіянскою должностью, ставати в оборонї оскорбленной чести ближняго". На доказ, що Потебня не "обманщик", не "подлец", як то єго оголосив кореспондент "Вѣстника", "Слово" da саро розказує: "кто же єсть Господин А. Потебня?" Тут автор статьї в "Слові" [С. Ю.] "бьючись в груди" признаєсь, що приймав Потебню яко гостя в своїм домі і пів години говорив з ним по руски о рускім язицї, "забивши совершенно на польскій вопрос, в интересї которого Польща прислала г. Потебню в нашу Русь на миссію, не уважая на тоє, що по ученію єї на Руси нїт Руси". "Ми — кінчить автор — не замітили на нашім заграничнім гостю ни малїйшого признака позорного пятна, которим честноє имя єго по газетах опорочиваєтся. Великая скромность, словенскоє радушіє і глубокая наука, вот все, що поразило нас при однократной встрічі с г. Потебнею."
Пізно, бо аж в половинї листопада скінчила ся тота характеристична полємика о Потебню дописію "от Городка" до "Вѣстника". Дописуватель, відповідаючи "Слову", заявив, що єму "не приходило представити г. Потебню обманщиком, подлецом", він "тілько сказал, що в разї данім могло било статись"...
Така то оріґінальна исторія вийшла из славним, величаним нинї цїлим ученим світом, покійним Олександром Потебнею, у Львові в 1863 роцї.
"Совпаденіє замічательних приключеній"?!
*) Про побут Олександра Потебнї у Відни находить ся ширша звістка в сконфіскованій брошурі д-ра. Ник. Антоновича "Галицкая-русская политика" (1891 р.) У Відни перебував рівночасно і славний историк Никола Костомарова. [Під той часть говорено і навіть писано в "Слові", що Русини раді були, аби Костомарова, по втратї катедри в універсітетї петербургскім, міг викладати руску исторію в універсітетї львівскiм, і, як кажуть, він мав навіть годитись обняти евентуально з-разу доцентуру.] У Відни Потебня познакомив ся з проживаючими там Русинами, між иншими і з д-ром Н. Антоневичем. Разом з Антоневичем він і приїхав до Львова. Д-р Антоневич в своїй тенденційній брошурі дуже хвалить Потебню за те, що він сприяв "українофільству", але порицав "україноманьство" і побоював ся о молодїж россійску, щоб она не дала ся зловити на "Золотую Грамоту" і не впутала ся в польску революцію.
**) Близші вісти о тій справі можна знайти в книжцї М. Драгоманова "Историческая Польша і великорусская демократія".
[Дѣло]
26.01.1893