Саме 23-гo січня ц. р. минають двадцять другі роковини cмерти композитора Миколи Леонтовича. З звязку з тією траґічною смертю подавала українська преса різні замітки, з яких виходило, що М. Леонтович впав таки з рук большевицького ката-наємника.
Л. Граничка обговорюючи в "Кр. Вістях" ч. 239, книжку В. Дяченка про М. Леонтовича п. з. "Малюнки життя" (держ. В-тво "Мистецтво" Харків 1941) не погоджується з автором, що Леонтовича в ніч на 19 січня 1921 р., вбив бандит Грищенко.
І М. Заклинський, який на початку 1921 р. був (гл. "Кр. Вісті" ч. 278) учителем на Поділлі, біля містечка Тульчина, де покійний композитор дириґував хором, подає у "Кр. Вістях" ч. 273, що М. Леонтовича вбила большевицька Чека.
У нас під рукою матеріяли волинського українського композитора Михайла Телєжинського, які він оголосив був у пресі. В "Українській Трибуні" ч. 23 з 1921 р., була надрукована його стаття з приводу трагічної смерти М. Леонтовича. З огляду на те, що в згаданій статті, як автор пізніше сам стверджує, були деякі біоґрафічні і xpонольоґічні неточності, Телєжинський помістив цю статтю, поправлену і доповнену, вдруге у варшавській "Українській Ниві".
Перше, що нам впадає при порівнянні даних щодо смерті М. Леонтовичa взятих із книжки В. Дяченка і статті М. Tелєжинського — це різниця в даті. М. Телєжинський подає ніч 23 січня 1921 р., а Дяченко, як це виходить з фейлєтону A. Гранички, — ніч на 10 січня 1921 р. Не виключене, що різниця ця виходить у наслідок переплутання календаря старого і нового стилю.
Не знаємо, звідки черпав свої дані М. Teлєжинський, але факт, що його стаття появилася в пресі 1921 р., значить у році смерти композитора, сказати б за свіжої памяти — промовляє радше за його даними. От, що пише М. Тележинський:
"Серед численних жертв большевицько-шварцбартівського терору в Україні знаходимо імя нашого незабутнього талановитого мистця-новатора, композитора Миколи Леонтовича, зaбитого большевицьким чекістом у ніч на 23 січня 1921 р. в селі Марківцях гайсинського повіту на Поділлі. Ця страшна й сумна кривава подія сталася, як оповідають, при таких обставинах. (Виходить, що хтось переповідав авторові):
Пізно вночі на 23 січня 1921 року в селi Марківцях до хати священника, О. Дмитра Леонтовича, в якого мешкав його син Микола стукав якийсь подорожній. Ніхто з приявних у хаті не наважився відчинити дверей і впустити незнайомця, бо всі тоді жили під вражінням страшного червоного терору, від якого загинули сотні тисяч неповинних жертв, — кращих синів України. Стук у двері когось невідомого, серед темної зимової ночі, в завіяному снігом селі раптово, серед приязних у хаті, що були під жахливим враженням пережитого терору, викликав невимовний страх. Але невідомий подорожній так жалібно просився впустити його до хати погрітися, що метке і чутливе серце доброго Миколи Леонтовича казало його впустити подорожнього. Він відчинив двері, і невідомий увійшов до середини. Добрі милосердні господарі дали притулок подорожньому, нагодували його і запропонували ночувати, не підозріваючи чогось лихого.
Усі полягали спати... Перший солодкий сон... У хаті тиша... Лише за вікном на дворі завірюха тисячою свистів-шумів несамовитого голосила, віщуючи щось недобре...
Раптом тишу в хаті порушує стріл із револьвера!..
Злодійська куля влучила в серце сонного Миколу Леонтовича. Він схопився з постелі, ледве встиг зробити два кроки і скрикнути: "Мамо, серце моє"..., як тут же коло постелі впав на підлогу, заливаючись кровю, і за хвилину віддав Богові духа...
Схопились батьки Миколи Леонтовича і прибігли на крик. Але кат-подорожиий загрозив револьвером, випхав їх з кімнати, а сам почав ритися в паперах композитора. Поперекидав усе на столі і в столі, порвав багато цінних музичних творів, забрав до кишені декілька листів і вибіг з хати...
Так лютий кат віддячив за гостинність і забив своїми брудними руками неповинну, кришталево чисту душу творця української пісні, думи, української культури. Отак азіят дикун, ні-за-що, ні-про-що скривавив серце найдобрішої і найчеснішої людини, яка все життя мріяла про волю і кращу долю пригнобленого українського люду. Смерть М. Леонтовича — невимовно тяжка втрата для українського мистецтва і всього українського громадянства. Імя цієї незвичайної людини, цього справжнього великого таланту України відоме не лише українському громадянству, але й всьому культурному світові. Його пісні та музичні твори завсіди й скрізь викликали велике зацікавлення і захоплення з боку тих, що насолоджувались ними на концертах. Ці твори у виконанні Української Республіканської Капелі, — що під орудою композитора О. Кошиця відбула своє концертове турне по містах Европи й Америки, завсіди мали великий мистецький успіх і щиру справедливу оцінку з боку чужинців.
Микола Леонтович, як український композитор, перший після Лисенка дав нам цілком новий зразок високо-мистецької музичної творчости в гармонізації українських народніх пісень. У своїх музичних творах він ішов шляхами сучасної музики, з великою мистецькою вмілістю, оперуючи її формами. Своєрідна, ні від кого не запозичена, контрапунктизація, надзвичайно цікава гармонійна основа, гра звуковими контрастами, точна, правдива, характерна мальовнича передача всіх моментів з життя природи, — і це на тлі оpиґінальнoї української мелодії.
Найпопулярніші з музичних творів М. Леонтовича — це народні українські пісні, яких він скомпонував більше сотні. Але ще й досі більша кількість їх не видрукувана, "бо скромний автор", як каже українській музичний критик та історик М. Грінченко, "занадто мало робив для того, щоби широкі верстви українського суспільства могли їх почути". Леонтович був занадто скромним і ніколи сам не виставляв на показ своїх творів, а завсіди носив у душі своїй і викохував їх у серці свoмy. Він не був подібним до деяких "новітніх а lа композиторів", що виносять до ринок і забруднюють музичну літературу безліччю своїх безграмотно написаних "музичних творів".
Усі музичні твори М. Леонтовича повні життя, надприродної краси, свіжости, поетичного натхнення. Звичайна, проста мелодія української народньої пісні, що прибрана композитором Леонтовичем у дорогоцінну музично-мистецьку тогу, уквітчана блискучими музичними діямантами і мрійно-журливими перлинами, виглядає, як пишна та славна українська царівна, перед якою побожно схиляють свої голови найвельможніші і найзнатніші музичні мудреці світової слави"...
У своїй обширній статті обговорює далі М. Телєжинський характеристичні та цінні прикмети поодиноких численних творів Леонтовича, між якими згадує про мало відомі, на слова Чупринки написані "Літні ночі", музичну пєсу "Ледолом" та інші. Ш. М. Телєжинський кінчає свою статтю життєписом композитора, зазначуючи при тому, що "М. Леонтович був не лише великий музик, але й чесний громадянин-українець, вірний син своєї Матері-України".
"М. Леонтович народився 1877 року в селі Монастирському на Поділлі в родині священика. Загальну освіту здобув у духовній семинарії, яка була для нього і першою музичною школою. Дальші музичні студії по теорії композиції слухав він у проф. Бармотіна та Яворського. Упродовж свого недовгого життя зазнав він багато лиха. Ще за царських часів був переслідуваний за "мазепінство". В останній час, подібно як Ваґнер і Бетовен, він бідував: не мав засобів до життя, по декілька днів підряд, крім води й черствого хліба, не вживав іншої страви. Та не дивлячись на важкі умовини життя, музичної праці не залишав. З перших днів революції, разом з найвидатнішими композиторами: Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем та іншими музиками, брав найактивнішу участь в організації українських національних хорів, музичних гуртків і музичного відділу при Міністерстві Освіти в Києві за часів Центральної Ради. Деякий час провадив лекції співу в Музичному Інституті ім. Лисенка в Києві та в Духовній Семинарії. Спокійний, скромний, надміру соромливий Леонтеско (так жартівливо називали його в музичному товаристві) не любив політики й абсолютно не втручувався в політичні справи й організації. Підчас большевицької влади у Києві в 1919 р. був мобілізований большевиками, як фаховець, і примушений стати до праці в Музкомі. Коли вступили до Києва того ж року денікінці, Леонтович примушений був увесь час переховуватись, бо "возсоздатєлі єдіной нєдєлімой" заочно присудили його на розстріл за "большевизм" (!), а справді тільки за те, що він був українським патріотом-композитором і лише з примусу працював у большевицькому "Музкомі".
Боячись попасти в лапи московських білогвардійців Леонтович 26 вересня 1919 р., разом з композитором К. Стеценком та іншими, втік із Києва до Камянця-Подільського, де в той час була українська влада. Через кілька днів Леонтович переїхав з Камянця до Тульчина на Поділлі, де вчителював у школі та працював над закінченням своєї опери "Русальчин Великдень". (М. Зaклинський подає, що М. Леонтович провадив в Тульчині хор. Р. H.). Леонтовичу пощастило втікти від денікінців, та не пощастило врятуватись від таких же червоних катів. Помер на 45 році життя. По смерти його залишилися сиротами удова з донькою. Загинув великий талант український, але його святе їмя, память і слава про нього вічно житимуть в серцях українських"...
До цього обширного опису трагічної смерти М. Леонтовича, насвітлення його композиторської сильветки та поданого М. Телєжинським життєпису композитора, нині, в 22-гі роковини смерти його, не залишається нам багато додати, — можемо лиш висловити побажання, щоби українське громадянство вшанувало якслід память великої людини, не забуваючи при тім, хто і за що нас нищив.
Думаємо, що провідні українські музичні круги від себе подбають про видання відповідної біографії Миколи Леонтовича, в якій були б фахово подані всі праці композитора, та (оперті на віродостойних джерелах) дані, що, відносяться до його життя та трагічної смерти. Сьогодні можна це краще зробити, як тому рік, два назад, бо чейже не будемо завсіди послуговуватись тим, що нам припадково тут чи там переповідають, чи по свому насвітлюють усякі "державні видавництва" убійників М. Леонтовича.
Двадцять два роки минуло від смерті Леонтовича, і, здається, паперу чи видавців у нас не бракло, а ми не спромоглися ще на виданні праці, хочби з критичним умовленням його творів та насвітленням їх значіння у загальній музиці.
Написати таку працю про одного з найбільш талановитих українських композиторів було б кому між нашими фахівцями, — треба лише доброї волі та трохи ініціятиви.
[Краківські вісті]
24.01.1943