Василь Сімович

 

Багато було бурс у Галичині, і заінтригований заголовком читач зараз таки поцікавиться, котру бурсу має на увазі цей образочок. То щоб не було ніяких непорозумінь, відразу скажемо, що писатимемо про Йордан у станиславівській бурсі ім. св. Никалая, і про часи 1890—1900. За той десяток років ніяких змін у святкування Щедрого Вечера і самого Йордану не було. Тимто й міркуємо, що заголовок образочка не буде невідповідний.

 

*

 

Про станиславівську бурсу колись у нас писали більше, ніж про який інший виховний інститут. А писали, здебільша, тому, що напрямок виховання в цій установі не відповідав нашим національним і потребам і інтенціям; бурса була москвофільська, москвофіли сильно тримали її у своїх руках, і хоч власником її було місцеве церковне братство ім. о. Николая, то братство до справ бурси не встрявало. Членів братства скликували раз у рік, у місяці серпні, на загальні збори, там воно вислухувало річного звідомлення, приймало до відома всі пpoєкти управи бурси, враз із списом прийнятих на новий шкільний рік бурсаків — і на цьому кінець. Та згодом братство втратило зoвcім своє значіння, з камяниці зникла вивіска "Бурса братства св. Николая", здається, сама yпрaва перемінила установу на статутове товариство, на неї не міг уже ніхто мати впливу, крім самих членів. А вони вели її в москвофільському дусі. А проте бурса виховала багато українських діячів, навіть ті, що за бурсацьких часів були переконаними "русскими", згодом переходили до українського табору, а ті й коли залишалися з давніми думками, то з ними не вилазили наперед. Про це варто окремо писати, і може, згодом і появиться така сильветка, навіть може і в "Кpаківських Вістях", бо це справи для теперішнього покоління такі, що повинні його зацікавити. Та вертаймося до самої теми, до — "бурсацького Йордану".

 

*

 

Щоб зрозуміти краще цілий його образ, треба декілька слів докинути і про сам "розподіл леговищ" в установі.

 

На бурсу складалися два будинки — в подвірї камениці на вулиці Середній, що перемінили були поляки на вулицю Ґолуховського, а большевики в 1940 р. на вулицю — Пушкіна. Та вона й досі зветься у станиславівчан давнім іменням, і досі знають усі, що під ч. 3 на цій вулиці була бурса. Зпереду крамниці жило начальство, бурсаки ж поміщувались у двох менших будинках, при чому в більшому з них жила в маленькій кімнатці сімя "господаря" Б., до неї притулена була велика кухня, а від кухні безпосередньо був вхід до трьох великих бурсацьких кімнат, пообліплюваних попід стінами ліжками, з великим столом посередині, попідпираним з усіх боків лавками. Тут жили учні нижчих кляс, у І. кімнаті — "першаки", у ІІ — "третаки", у III — "другаки". Поміж ними жили і "інструктори", що рекрутувалися з учнів вищих кляс, починаючи від "четвертаків". А так, учні вищих кляс, як висловлювався, за Цезарем, дуже талановитий і дотепний автор багатьох віршів, Олександер Дикий (уже покійний, був священиком), були по всіх кімнатах dispersi ас dłssіpati disеірuli superiorum ordinum". Та властиво "bursa оmnіs divisa erat in casas sex" — бо ж були ще й "офіцини" (з них уже й сліду немає!), з трьох невеличких кімнат: в одній грали скрипалі, в двох інших містилися ще ті бурсаки, що не найшли місця в головній кватирі. Здебільша туди давали (в останню кімнату) — "осьмаків", щоб мали спокій учитися до матури. Взагалі в бурсі жило 40—50 учнів, і як число їх зростало, то і густішала сітка ліжок, а то ще й відводили в "камяниці" нераз одну кімнату, де тільки мешканці приходили на ніч. Правда, були ще т. зв. "теличники", що дохoдили тільки на день до бурси, а спали в віднаймлених кватирах, а що перший такий експеримент із "доходячими" зроблене у хазяйки, що називалася "Телиця" — всіх таких бурсаків назвали від цієї хазяйки цим не дуже почесним імям... А ми тільки в трьох перших великих кімнатах, сиділи на лавках за столом (так і вчилися, а на почесній лавці сам-один сидів якийсь "пан" — із старших "інструкторів", який мав ту почесть, що перший діставав їду і краяв "лєґyміну" на стільки частинок, скільки за столом сиділо бурсаків (звичайно — на 19!). А сиділи з обох боків столів на лавках, починаючи від старших, учні за старшиною і розподіл їжі йшов за старшиною... Таксамо розподіл випраної білизни йшов із першої кімнати від кухні, pозподілювали "третаки", а розносили "першаки", при чому ті, що чимось "прощистились", за кару мусіли носити на "офіцини", а то й нагору, до "камяниці".... А скликали на їжу, на снідання, обід і вечерю теж — "першаки", за чергою.

 

Про цю внутрішню організацію треба було сказати, а то ввесь образ потребував би був доповнень, які могли б образ увесь замазати.

 

*

 

На Йордан ніхто з бурсаків додому не виїздив. Не було як. Бо ж наука йшла ще у переддень свята. Обід був дуже "популярний" — був якийсь борщ, який бурсаки визначувала Н2О+buraceus та ще щось "популярне". Все чекало з якимось особливим настроєм, звязаним із святковими почуваннями: кожний вітав думкою дома, нагадував собі часи, коли "голодну кутію" святкував серед своїх рідних.

 

Та треба сказати, що управа бурси силкувалася, як уміла, зaстyпити своїм вихованцям дім, створити їм ілюзію домашнього настрою.

 

За давньою бурсацькою традицією, яку зберігали учні вищих кляс, старші бурсаки, батьків на вечері мав нам заступати управитель бурси, катexит о. Семенів. Без нього вечері не починали, навіть коли б "кухня" не знати як хвилювалася, не знати як нарікала, що ось, мовляв, усе позастигає. Та звичайно доводилось чекати не довго. Десь коло 6. год., зївши в себе дома, вечерю, зявлявся катехит, зараз "першаки" стрілою бігли в "офіцини", що скоріше прибігали їх мешканці — молитва, спів "Явился єси днест вселенній", кивок рукою старших і всі мовчки, але в якомусь врочистому настрою, у почищених "мундурках", позачісувані сідали бурсаки за стіл, де вже в тарілках парою підіймався до звисних нафтяних ламп над столами — борщ. Якийсь час бував повний спокій, вухо вражав тільки відгомін ударів лижок об тарелі та кроків катехита, що повагом проходжувався від першої до третьої кімнати. Ніяких промов, ніяких бажань. Ніяких ялинок. А тільки тиша. І це робило своє вражіння, якесь особливе вражіння.

 

Та зараз після борщу починалося те, що робило наш Йордан чимось особливим — бурсацьким. Перший стіл починав колядувати. Звичайно починалося колядування першою строфою безсмертного своїм укладом "Бог предвічний". Після першої cтрофи продовжував ту саму колядку — другий стіл, а третій кінчав фіналом її: "Слава Богу, заспіваймо".

 

Співали в нас дуже гарно. Кожний "стіл" хором. Бо і хор бурсацький був усе, головно в 1890-1895 — незвичайний. Мав своїх дириґентів і кандидатів на дириґентів, і дуже гарних солістів у кожному голосі. Не треба забувати, що до бурси сперше приймали тільки кандидатів з гарним голосом і добрим слухом. То вже почуєш, коли в церві на великій Службі співав уже міщанський хор і нас, бурсаків, так наче "вигнали" з цієї ферекції співати на великій Службі — управа бурси на це не звертала вже уваги, а додивлялася, щоб хлопець був чемний, добре вчився. Але в часах, про які мова, спів у бурсі це не був якийсь додаток до прикмет бурсака, а щось, що було звязане з його істотою. Що вівтірка і пятниці приходив до бурси вчитель співу, покійний Іван Бяликовський, і тоді відбувалися і проби співу і година теоретичної музичної підготови. Звертали увагу й на скрипку, і багато-багато бурсаків училося грати на цьому струменті, дарма, що дехто з наших кляв і скрипку, і вчителя-скрипаля, не почуваючи охоти до цієї науки.

 

Але ж після першої коляди починалися "перегони" в ньому, кожний стіл придумав найменше відому коляду. Співали звичайно тільки першу строфку, бо на інші вже не дозволяла амбіція: ану ж котрийсь стіл заспіває ще менше відому, і не можна буде пописатися. До того ж співи йшли між стравами, а їх же це могло бути дванадцять, як, за давнім звичаєм, дома... Їх бувало звичайно шість: "пиріжки" з капустою, "голубчики'' (все у здрібнілий формі з огляду на не дуже багату містоту), "кутечка", деколи "москалики" а далі "яблучка", "горішки" (кількість теж не дуже велика!). Розуміється, питва не було ніякого. То тільки на сам Йордан, як добре проспівали Службу, як добре і грімко пройшла "Всяческая" (пісня "Всяческая днесь радосте") — нам на обід давали по "лямпочці" винця й по кусничкові "маківничка" (такі "спеціяли" давали ще на катехитові імянини, коли вся "бурсацька банда" враз із проф. Біликовським влазила до катехитових кімнат із бажаннями для нього.

 

Ці "перегони" ще й досі стоять у памяті. Не встиг перший "стіл" проспівати своєї коляди, а вже другий чигає, щоб затягти своєї, а третій тільки того й чекає, щоб закінчив другий, і свою співає. Тут і "Дивная новина", і "Coгласно співайте", і "Христос родився", і "Не плач Рахиле", і "Возвеселімся всі купно нині", і "Ходить Господь по раю" і багато-багато "рідких" коляд. Коли було який "стіл" затягне "Небо і земля", чи "Новая радість" — на обличчях учасників другого чи третього можна було помітити іронію, мовляв, ось, яку штуку втяли! А то бувало й таке, що деякий стіл уперто тримався однієї колядки. Ще й досі памятається, що якогось року котрийсь учепився коляди "Дивная новина" і, не вважаючи на іронічні заваги других столів, довів цю коляду до кінця. І то з яким запалом, немов із пересердям! Тут тобі перший стіл затягає "Тайна нам ся", другий "Бог натуру", а ті все своє:

 

"Иста Бога иста

Марія Пречиста" ітд.

 

а потім далі:

 

"На руках тримає

так йому співає" ітд.

 

А що розмов про це після вечері, а що критики на тему, хто краще виводив cпів, чий вибір коляд був найліпший, найдобірніший!

 

А тяглася вечеря добрих годин дві. Потім іще розмови, критика, спогади і молитва, а далі кожний розходиться туди, де його ліжко...

 

Давні часи, а все це стоїть, як сьогодні перед очима, і викликує спогад про щось дружнє, тепле, миле, і каже виявляти все в куди обєктивнішому світлі, ніж воно колись виявлялось. Та про це треба окремо писати...

 

А на другий день ми співали в церкві, мерзли на морозі в Йорданському поході, пили свячену воду, а за обідом приймали хлопців із Княгинина (в нас чомусь офіціяльно назвали село за народньою вимовою "Кнігинин", як назвали "Воронянку" — "Воронєнкою"), що співали нам щедрівок (ми самі не "щедрували"). Ще й досі памятаю деякі з них, досить ориґінальні:

 

"сестричко-душко, верни яблушко — червоне,

Червоне ябко червона яблунь — зродила"

 

Або:

 

"Пречиста Діво де-с Сила діла?

Ардан вода студененька.

Занесла-м Єго в високі гори

Ардан вода...

 

Таких щедрівок, у нас на Поділлі, не було.

 

Ми підтягали за хлопцями і частували їх, чим хто мав. А то — "ґрейцари" давали...

 

А сполудня настрій святковий проходив, треба було сідати за науку, бо на другий день школа. Увечері все вже сиділо за столом, і в кімнаті мов у вулії шуміло: всі вчилися, бурмочучи в один голос лекції. До того зявлявся катехит і своїм усе однаковим: "Отже вважати, бо можна не наносити, і вчитися, бо ось-ось кінець курсу".

 

А той кінець таки безапеляційно зближався…

 

[Краківські вісті]

19.01.1943