Іноді стежу (точніше, підстежую) за польською пресою – і ось що помітив: із певною регулярністю в ній з'являються полум'яні антивладні і, сказати б, “антинародні” відозви католицьких священиків і ченців.
У польському католицизмі, крім потужної "консерви", яку уособлюють "Radio Maryja", а також популярні фігури ксьондзів Ридзика (духовний лідер так званих "мохерових беретів" – найзабитішої верстви філістерів і святенників) та Ісаковича-Залеського (полум'яний рупор "кресов'яків" і українофобів), хоч і не тільки їх, є досить потужна частина католицьких священиків і мислителів ліберальної течії. Наприклад, брат-маріянин Адам Бонєцький, брати-домінікани Людвік Вишнєвський і Томаш Достатній.
Приміром, у листопаді 2017 року Адаму Бонєцькому курія його власного ордену маріян вдруге заборонила публічно висловлюватись – за те, що його погляди “суперечать моральному вченню Церкви”. Вперше така заборона трапилася 2011 року, коли йому обмежили трибуну лише до "Тиґодніка Повшехного" за “сум’яття, яке він сіє в душах вірян”. Бонєцький, по суті, дисидент у межах польського католицизму.
В останньому ж числі "Тиґодніка Повшехного" домініканин Людвік Вишнєвський надрукував полум'яний текст "Я звинувачую. Польща, зачинений будинок" – своєрідне звернення до єпископату Церкви, а насправді до всіх вірних. Ця відозва стала центральним матеріалом числа (зі світлиною на обкладинці).
Сенс висловлювань о. Вишнєвського зводиться до загалом-таки жорсткої критики сучасного польського християнства, яке, на його думку, йде кудись зовсім не туди – відходить від євангельського духу, використовує релігію з політичною метою, поширює націоналізм, ділить поляків на сорти і, як вишенька на торті, в особі багатьох панотців та ієрархів фактично підтримує політику правлячої партії PiS щодо біженців і мігрантів, що геть зовсім не відповідає християнським заповідям. Це не просто волання в пустелі, а фіксація катастрофічного стану, яку чують, на яку реагують і яку беруть до уваги.
Отже, католицька Церква, як і суспільство в Польщі, далекі від монолітності. Є сміливці, які пам'ятають про ідеали і не забувають про це нагадувати, часто-густо наражаючись на великі проблеми та нагінки. Іноді вони дозволяють собі задалеко заходити в екуменічних прагненнях (чого варті лише “Дні юдаїзму” та “Дні ісламу” в католицькій Церкві!), іноді досить сміливо підважують закіптюжену й самовдоволену міфологему “Польща – Христос Народів”, яка насправді не витримує жодної критики, постійно критикують також лицемірство, анальфабетизм і зашореність. Утім, названі вище панотці та ченці не самотні у своєму критицизмі, оскільки відчувають і знають, що, крім власного сумління, мають у спільниках мислячі верстви суспільства, а тому переконані, що їхні слова точно не забудуться і не загубляться в цифрових масах.
Однак особливо цікаво, наскільки польське церковне життя відрізняється від українського. Найнервовішою релігійною темою в нас стає, приміром, проблема календарів – тобто коли ж нам святкувати Різдво: за юліанським, як Москва, чи григоріанським, як увесь світ, календарем. Теж дуже заводить, коли якийсь священик раптово вмирає від інфаркту в лазні з гуріями або ж убивається п'яний за кермом.
Коли йдеться про московську Церкву, то постійно виринає тільки один аспект – політичний. Ніби, крім того, що вони були і залишаються провідниками ідеологеми “триєдиного народу”, спільної духовної спадщини і кремлівського єдиноначалія, їх більше нема за що критикувати. Нещодавній скандал із відмовою відспівати дворічного хлопчика в Запоріжжі – це той максимум “хайпу”, який здатна породити релігійна тема у ЗМІ. Бо всі решта тем – "нецікаві".
Як і у випадку з усіма світськими скандальними темами, на озброєння тут береться лише “хайп” – те, що здатне збільшити клікабельність і породити якнайбільше негативу серед людей. Регулярні відео словесних подвигів намісника Києво-Печерської лаври, єпископа Павла за своєю формою і змістом абсолютно нічим не відрізняються від виступів наших політиків-популістів штибу Ляшка та Рабіновича. Все, на що здатен митрополит Київський Онуфрій urbi et orbi – це підтвердити реноме закостенілого джерела всіх можливих фобій: від критики ідентифікаційних кодів і біометричних паспортів до того ж таки ґендеру.
Але виходити до людей передусім нецікаво самим церковникам, які не бажають порушувати дражливі теми. Хоча потім вони в один голос (всі, незалежно від деномінації) співають про секуляризацію і згубний вплив розбещеної та гнилої Європи з ґеями та сексуальною свободою. "Вмикає" їх тільки тоді, коли в суспільстві виринає запит на якесь чергове морально-етичне закручування гайок (проблема абортів, “пропаганда гомосексуалізму і ґендеру”), де вони раді старатися зі своїм духом заперечення всього прогресивного.
Хто з українських церковників сперечається на шпальтах газет і журналів про євангелізацію і катехизацію? Де публічні місіонери, сповідники та ідеологи? Кому відомі імена якихось церковних вільнодумців і дисидентів в Україні? Як Церкви розбудовують свою діяльність на ниві допомоги, наприклад, найупослідженішим верствам населення? Все це риторичні питання, на які, вочевидь, колись можна буде отримати відповіді. Або не можна буде. Як завжди й буває в наших палестинах, наскрізь просяклих духом візантинізму, пасивності та цілковитої апатії.
22.01.2018