Не важне воно, яка це вистава: опера, драма чи оперета, та як вона називається. Про це читаємо після кожної прем'єри звідомлення, які інформують нас про нову виставу, суґерують нам свої погляди на деякі справи, нераз так сильно, що часто багато із відвідувачів не всилі спромогтися на своє індивідуальне насвітлення, а щож і казати по тих, що самі бачити не могли вистави і свої відомості завдячують виключно рецензії.
На жаль театральні рецензії дають такий неповний образ. Могучі критики руководяться часто суб’єктивними вражіннями, висувають деякі справи, поминають мовчанкою інші. Рецепт рецензії менш більш устійнений; короткий зміст виставленого твору, дещо про гру визначних артистів, кілька слів про середніх, про інших, що не мали щастя звернути на себе уваги, мовчанка, далі коротко режисер, дириґент, мистецький керівник тощо. Мало уваги присвячується плястично-зоровим моментам вистави. Отже про цю ділянку театрального мистецтва і про рівнорядне значення всіх складових елєментів вистави хотіли б ми дещо сказати.
"Нема малих роль у театрі" — сказав колись визначний реорганізатор театрального мистецтва Станиславський — "є тільки малі артисти". І це саме найбільш важливе, нема річей мало важних; усе що співділає у театральній виставці, однаково важливе. І тоді щойно, коли всі складові елементи гармонійно співпрацюють, дають нам повний слуховий та зоровий образ і суґерують нам деякі речі так сильно, що забуваємо про дійсність і живемо цими подіями, які розграються на сцені.
Милою несподіванкою було для мене, коли я побачила одну а останніх вистав Львівського Оперного Театру. Довгий час не була я в театрі і тим більше сильно відчувала красу цієї вистави, тим більше раділа великим підйомом нашого артистичного театрального життя. це ж є наші артисти, яких ми знали і бачили довгі роки перед війною. Чому сьогодні відносимо це повне естетичне вдоволення, якого раніше не було? В чому причина? Чи грали би краще, як давніше? Може так, а може і ні! І тоді клали вони цілу свою душу у гру, і тоді переживали вони глибоко кожну ролю. Отже не в тому шукаймо причин, а де інде — в обстановці. Як гарній жінці тло чи рами потрібні, щоб її краса виступила вповні, так і в театральній виставі тло — обстановка не менш важне; це добрі рами для образу. Хоч самого змісту воно, правда, не зміняє, а значить так багато. Тло у театральній виставі — це підготовка до самої речі, — це увертюра до опери, — воно впроваджує нас в цей недійсний світ, що стає для нас на годин кілька реальним. Проте, чим краще зіграні всі складові елєменти вистави, тим сильніше переживаємо те, що автор та артист до нас говорить. Тому дуже важливе є добре оформлення сцени, не менш важний є і одяг на сцені.
Ніякий об'єкт практичного ні ідеального діяння людини не є зв'язаний так тісно з нею, як саме одяг — ніякий не відзеркалює так без решти різні епохи, різні ступні культури, історії та духового життя як зовсім бездушний одяг. Історія одягу — це історія людства. Значення одягу не тільки утилітарне, не тільки біблійне окриття перших людий від гріху у раю, воно має вже у праісторії і символічне значення. Вже примітивні народи клали велику вагу на оригінальність, краски, орнаментику, спосіб ношення одягу. Це без сумніву не виходить лише з утилітарних мотивів, рішають тут у першу чергу магічно-релігійні, психологічні та еротичні. Ґенези поділу на одяг, жіночий і чоловічий, шукаймо в еротичних мотивах. У народній ноші рішають властивості краєвиду, побут, темперамент та звичаї людей, отже радше психологічні мотиви. Різні розвоєві фази переходить одяг в часі віків, ґотику, ренесансу, барока, ампіру, бідермаєру, опісля підлягає загальним змінам, спричиненим модою та вимогами індивіда. На цьому розвитку заходить асиміляційний процес, одяг набирає властивості особовості.
(Д. б.)
[Львівські вісті, 14.01.1943]
(Докінчення)
Інтересна проблема для новітньої психології та мистецтва, особливо портретного малярства. Пізно, відносно, відкриває індивідуальний одяг сцена та його переймає. Річ іде про те, щоб при помочі одягу характеризувати індивіда. Наслідувати рухи, мову є важко, зате присвоїти одяг є незвичайно легко. З молодого зробити старика, з мужчини жінку, з людини ХХ-го століття зробити античну людину — це завдяки асоціятивним прикметам одягу не є важко. Велика тому є вага костуму для сцени, він стоїть у безпосередньому зв'язку з декорацією сцени, серед якої живе артист та зв'язку з драмою, яку ця декорація характеризує. Радо носить цей одяг артист, який надає йому гідності, що не загубиться на сцені, як, скажім, чоловік XX. століття у залі в єгипетському стилі. Так отже стоять режисерові великі засоби до розпорядимості, він характеризує одягом епоху, фізичні та психологічні питоменності. Коли на сцені бачимо артиста в одязі кльовна, чекаємо від нього, що він буде сміхуном. Безпосередня асоціяція викликає певний суґестивний настрій, якому підлягає і публика і сам артист.
Велику вагу театральної обстановки доцінюють керівники нашого театру. Щоб зрозуміти це якслід, треба зайти до театральних верстатів. Майстерню театральних декорацій веде з великим вичуттям та фінезією наш знаний артист-маляр Радиш. Зайдім сьогодні до менше знаної робітні жіночого театрального одягу, якої керівником є Еля Олесницька. Треба бачити, з яким пієтизмом відноситься вона до кожної речі, яка твориться у робітні, як переживає кожну нову виставу, як прекрасно різьбить-моделює сукні на живих моделях. Може часом і дещо змучить модель така проба, але це все мистецва ради, за те пізніше чарують у своїх сукнях-креаціях, як Стадниківна у ролі Беллі, та Кальченко у ролі княжни. П.Е. Олесницька — це мистець, що незвичайно тонко відчуває всі нюанси театрального костюму. Я сама з повним естетичним вдоволенням слідкувала, як прекрасно були виведені строї на виставі оперети Паґаніні, як кольористично компонувалися з розкішними декораціями італійського краєвиду, як грали глибокі фіолєти сукні княжни на зелені та оранжево освітленому павільоні у глибині сцени, як нейтральною плямою білої з чорним амазонки Беллі підчеркували кольористичні ефекти цілості, а заразом творили сильний протиакцент до сукні княжни, зазначуючи цим рівнорядно важні, а заразом різні ролі.
Неначе симфонія красок, де грають всі можливі ефекти, а сцена з балетами. Так просто, а так незвичайно ніжно відчуті сукні для балету, — майже грецькі хітони білі, які легко мерегтять у різнобарвних світлах і дають єдине тло для розкішної сукні ще більше розкішної Беллі. З тим казочним тлом контрастує холодний, штивний двірський одяг двору князя. Серед цих двох елементів холодного двірського церемоніялу та поезії балету рисується виразно несамовита поява Паґаніні.
Треба згадати, що п. Ярославців скомпонував балетові танки з мистецьким вичуттям та великою умілістю, так що творили вони одну з найкращих точок вистави. От і послідна, інтересна, кольористична сцена у обержі. Як чудово грають тут фіолети, синяво-зелені, сіраво-жовто-оранжеві тони в аркадах підземель обержі так кольористичних, повні ефектів строї ваґабундів-розбишак. Картина справді чудова, нагадує старі голяндські обрали Брейґеля.
Так отже — на перекір устійненим канонам театральних рецензій я так довго розговорилася про ту саме в них найбільше нехтовану плястично-зорову сторінку вистави.
[Львівські вісті, 16.01.1943]
16.01.1943