Альфред Будзиновський

В річницю смерти небуденної людини († 5. І. 1941)

Львів, 13 січня

Брат письменника В'ячеслава Будзиновського (Ваця), "чоловіка, що зійшов на пана", Альфред походив зі старої шляхетської рідні, що виводиться з села Будзин у Жовківщині, де ховалися знані в історії одчайдухи, пройдисвяти, відважні та "вдалі" новочасні "лицарі"; визначалися вони в часах татарсько і турецько-польських війн недавніх століть. З такого то пня народився в 1871 році в сім’ї сільського вчителя, що походив з попівської родини в Кунині недалеко Жовкви Альфред Будзиновський. Виховуваний у дитинстві й у молодості в польському дусі ходив він до польської ґімназії, де визначався надзвичайними спосібностями, головно в ділянці математики.

Після зложення іспиту зрілости з відзначенням записався молодий, многонадійний хлопець на львівську політехніку, та мусів її скоро покинути, бо — як сам оповідав — брат його, Вацьо дав у лице ц. к. поліціянтові і тому мусів виїхати зі Львова на правничі студії до Відня, і там, як сам оповідав, "зійшов на пана". А що батьки не мали стільки грошей, щоб удержати двох синів на студіях, мусів молодший Альфред покинути студії і перейти на заробітну працю в тодішньому намісництві у Львові. Одначе побіч бюрової праці студіює він далі, але право, конечне йому для карієри при урядовій клямці. Та бюрова праця (відділ релігійних справ, що викликав різні критичні думки у молодого хлопця, начитаного в лівій літературі) не понутру була йому, його тягнуло до активної роботи. Тому став він займатися громадянською працею. І тут відкрили його українці, переробили на своє, і молодий Альфред став правдивим, щирим українським патріотом. Його інтересують суспільні проблеми, соціялістичні рухи, в яких і сам бере активну участь, "іnсognіtо". Він вступає в польське пожарниче товариство, з нього витягає українців і творить таке ж українське товариство при "Соколі". Як активний член товариств стає він до праці в них, входить у ближчі зв'язки з провідниками товариств, як Василь Нагірний, Іван Боберський, а навіть стає головою "Сокола" і одним із перших його кращих організаторів.

Скрізь, де він працює, вносить у товариство ініціятиву, оживлену роботу, підносить ідейний рівень товариств.

Із спортово-руханковими товариствами в’яжеться і мандрівництво. Він і тут визначився як знаменитий мандрівник-турист. Перемандрував Галичину, знав кожний закуток мальовничих Карпат, кожний верх і звір, кожну полонину і долину, тоді саме, коли в нас ледве почали думати про цей рід спорту. На основі автопсії й досвіду списував у "Руслані" спогади зі своїх мандрів, а також видав маленький порадник для туристів. Треба додати, що звидів він як турист важніші кращі околиці бувшої Австро-угорської монархії. Рівночасно інтересувався він і минулим нашої країни. Пізнавав його з джерельних документів і праць, а також із оповідань очевидців та місцевих переказів, що пронизали скрізь усі закутки Галицької провінції. Львів знав він ще з тих часів, коли Полтва плила містом відкрита, за будинком опери росли над рікою комиші, де гніздилися качки; знав периферії Львова і їх живу історію, яку списував Франко в деяких своїх оповіданнях. Коли три роки тому проходжувався я з ним вулицями міста Львова, він, як любив казати — знаходив себе на кожному місці, показував, де на перехресті вул. Кохановського і Баторія йшли мури старого міста, оповідав історію керниці з часів козаччини на подвір'ю манастиря оо. Бернардинів, де згинуло неповинною смертю багато українських міщан і козаків.

Треба згадати і його працю на театральному полі. Актором не був, бо — казав: не вміє вдавати щораз то інший характер людини. Зате в часі першої війни організував він театральну трупу, що мандрувала по краю. Щоб підвищити мистецький рівень театру, дбав він про добір добрих акторських сил, їх режисерську підготовку й матеріяльне забезпечення. Нераз, коли недописала каса, він віддавав акторам свою платню, а сам проживав тоді у злиднях.

В часі своєї праці в товариствах і зустрічі з різними людьми зазнав він усяких пригод, пізнав таємниці різних надзвичайних подій, пізнав і небуденні індивідуальності, як нпр. соціялістичні розрухи в Австрії, реформу оо. Василіян, приїзд цісаря Франца Йосифа І до Львова, відвідини у Митрополита Андрея і т. п.

Після світової війни польська влада перенесла його з львівського воєвідства до Кракова на становище радника-референта релігійних справ, думаючи відсепарувати його від актуального громадянського життя. Однак тут знайшов Покійний позабюрове заняття серед громади карпатських українців. Він вів серед них культурно-освітну працю, організував міщан, ремісників і робітників.

А коли перейшов з цього посту на емеритуру, не сидів бездільно, а перенісся до Стрия, де працював в "Українбанку"; і тут визначився муравлиною працьовитістю. Також у цьому місті працював по міщанських організаціях. Тут зайнявся він історією "Маслосоюзу", який узяв свій початок саме в Стриї.

На склоні свого віку став Покійний списувати спогади зі свого життя, повного активної громадянської праці. Рівночасно став писати повість — теорему про соціальний улад суспільства і мав її вже готову перед війною. Дивним дивом не брався він її остаточно закінчувати, бо здавалось йому, що покінчивши цю працю, мусить скінчити і своє життя. Він і мав врядигоди якесь видіння, що буцімто приходила до нього смерть у постаті пані в чорному одягу, яка допитувалася його, коли скінчить свою працю, бо хоче його забрати з собою.

Рік перед війною прийшли на Покійника важчі родинні відносини. Померла донька, помер зять, лишив удовою другу доньку. Альфред покинув Українбанк і перенісся до Болехова з удовицею та внуком, де удержував їх з емеритальної пенсії і праці власних рук.

Коли у 1939 р. 17 вересень змінив обличчя нашої Галичини, і А. Будзиновський лишився без усякої платні, перенісся він до Львова з удовицею до решти рідні і тут доживав віку. Тоді забули за нього ті, яким він допомагав у хвилинах їхніх злиднів, і ніхто не спішився дати помічну руку свому колишньому добродієві. Це й остаточно зломило сильну як дуб людину. Хоч уже не було сил до праці, все ж таки рвався він до неї і шукав її заєдно, та — даремно. А коли тільки мав вільну хвилину, мандрував по околицях Львова і снував думи про минуле нашої країни, низав мрії про її краще майбутнє. Під кінець життя попав у якусь містику, часто видав духів, відвідував церкви, та заводив розмови на релігійні теми. Виснажений до крайного життєвими труднощами, покінчив своє невтомне й буйне життя дня 5 січня 1942 р. Ще перед самою смертю навідалася до нього "пані в чорному" і закликала його в далеку дорогу. Недужий, помирившися з Богом, попрощав рідню словами: "Прощайте, бо я йду в країну вічної щасливости". А після того закрив на віки струджені очі.

В сам перший день різдвяних свят у погідне пополуднє найближча рідня і невеличкий гурт друзів і знайомих відпровадили Покійника на місце вічного спочинку. На личаківському цвинтарі виросла ще одна дорога українському громадянству могила.

[Львівські вісті]