Вікторія Амеліна

 

Перетворення, яких не розуміємо, здаються дивами. Тим часом вода доволі рутинно перетворюється на вино – добрий виноградар поливає свій виноградник за графіком. Але як у це повірити – у диво повірити легше. Довіряєш побаченому й ніколи насправді не бачиш, як всотується вода в потріскану землю, як пробирається стеблами вгору й до осені перероджується гронами кольору стиглих хмар над садом. А що відбувається далі – всі ці перетворення речовин, вся ця хімічна магія та міфічна витримка у дубових бочках – ні, хіба це вода стала вином? Хіба не лише один чоловік знав секрет цього давнього фокуса? Та й не чоловік він був.

 

Проголошуємо чудесами те, чого не зробили самі. Чого не плануємо повторити. Піддамся і я спокусі. Бо надто схоже на диво: цієї неділі – я була свідком – Львів нарешті почув Донбас. Та ще й на Різдво, у церкві.

 

У львівському храмі святого Климентія Шептицького 14-го січня разом співали діти – діти зі Львова й діти з Донбасу. Зі Станиці Луганської – так, тої самої, яку наші звільнили в серпні 2014-го, вона й зараз майже на лінії розмежування. А діти приїхали – подолали блокпости й більше тисячі кілометрів ласкавої української залізниці. Й диво сталося – співали, наче і справді ангели, а не змерзлі дітиська з крилами із гофрованого паперу. І церква, себто ми, глядачі, – підспівувала й кричала “браво”, і плескала, і вставала. І трохи плакала, мабуть, – бо диво. В таку мить не соромно повірити у дива. Легко й радісно повірити, що ворог загине, наче цар Ірод у цій виставі Уляни Горбачевської – чи роса на сонці, що буде мир і щедрий вечір для всіх, а війна припиниться – дивом, так. Досить лише добре помолитися чи загадати бажання у новорічну ніч – хто у що вірить. Або проголосувати за чарівного президента – у людей же й до обранців вимоги, як до чарівників. Може, тому й вдовольняємось часто шарлатанами. Хочемо, аби вода стала вином миттєво – просто в чарці, яку вже піднесли до губ.

 

Тим часом вода доволі рутинно перетворюється на вино – так само рутинно працює львівська співачка й режисерка Уляна Горбачевська зі своїм проектом “Мозаїка”, працює агенція “АртПоле” і Благодійний фонд Сергія Жадана – це вони вчили дітей у Станиці Луганській архаїчних текстів Різдва, це вони їх привезли до Львова, дали їм ці гофровані крила й корони. Одне слово, попрацювали – хто знає, чи вірячи в диво. Хоча, мабуть, таки вірячи – всі ми люди.

 

У церкві святого Климентія гамірно. Ангели – а якщо без див, то змерзлі діти в мантіях із чогось дуже схожого на звичайний тюль, – займають свої місця біля старого вівтаря.

 

– Альо, Орестику, де ви є? – хвилюється дуже галицька бабуня в залі.


– Що, йдем нагору? – міркують, вочевидь, досвідчені парафіяни.


Влучно міркують – за п'ять хвилин до початку церква майже повна. Я прямую за досвідченими, підіймаюся металевими сходами – вони хитаються під ногами. Я хочу бачити все. Я вже знаю, що писатиму цей текст – нарешті писатиму про Донбас. Друзі вмовляли написати ще в грудні, після того як я сама востаннє їздила на схід, – я ввічливо відмовлялася. Що я знаю? Кілька поїздок проти чотирьох років війни, кілька родичів на лінії розмежування й за нею. Та й хіба цікаво, наскільки уважно Донбас слухав львівську письменницю? Він слухав уважно ще з 2014-го. Ні, значно цікавіше тепер – коли Львів слухає луганських дітей. І – починається.

 

Спершу співає львівський хор “Жайвір” – та я цього не розумію, намагаюся відшукати серед дитячих облич ті, які могла бачити на фотографіях зі Станиці. Але як? Як можна відрізнити обличчя дітей із Львівщини від облич дітей із Луганщини? Ну, звісно, ніяк.

 

Але ось, виявляється, гості співатимуть лише тепер – Уляна Горбачевська оголошує:

 

– А тепер гості!

 

І виходять луганські ангели:

 

– Прийшли щедрувати до вашої хати!

 

Тепер ми чуємо лише їхні голоси – чисті, дитячі. Такі, зрештою, як львівські. Почути Донбас, згадую я цю вигадану кимось, вочевидь, не з добрими намірами вимогу. Почути Донбас – як же прекрасно він звучить. Чому ж ми раніше його такого не чули?

 

Але який це Донбас, заперечить хтось, – якийсь десяток дітей зі Слобожанщини. Справжній Донбас має звучати байдужо та металево – може, глухо, наче з чорної глибини шахти. Нехай мій особистий досвід щоразу заперечує стереотипи – байдужості й випаленої землі, де вже ніщо не відродиться – просто киньте цей виноградник.

 

А дітлахи приїхали щедрувати до нашої хати – чи то до нашого храму. Добре, що саме до цього. Історія церкви святого Климентія Шептицького теж – на диво скидається. У 1648-му первісна будівля згоріла під час облоги міста – так, в облогу Львів тоді взяли козаки. У XVIII сторіччі тут був шпиталь сестер милосердя, потім – сиротинець. А у 1950-ті в цих приміщеннях взагалі розмістилася виправна колонія, у 80-х – школа міліції. В 90-ті на базі школи створили університет внутрішніх справ – і навряд чи ми були задоволені тодішніми його випускниками. В 2007-му тут нарешті відновили храм. Чудо? Так, звісно, воно і є. Перетворення виправної колонії на церкву. Чи усе тому, що дивом розвалився Союз? Його краху ще наприкінці 80-х насправді теж майже ніхто не сподівався. Навіть ті – а може, особливо ті, – хто найбільше зробив, аби підірвати режим. Такі, здається, не сподівались на диво – просто працювали. Навіть коли робота – відбувати строк, отримувати удари по голові, помирати в карцері. А все завжди стається дивом, завжди.

 

Львівська церква відроджується зі школи радянської міліції, з колонії, Україна – з занедбаного, наче казенного дому, стає простором, де можна приїхати в гості за тисячу кілометрів – “щедрувати до вашої хати”. З тої хати, що скраю, – з тої, що ворога зустрічає. Ось Львів і почув Донбас – і почав підспівувати.

 

Нехай він, наш Донбас, не ідеальний. Впертий, недовірливий, привчений бути самотнім і – що вже там – бути зрадженим, битим і майже вбитим. А ми ідеальні? Одна з улюблених пісень Леонарда Коена, яку Львів чув, до речі, зовсім недавно у виставі “Східно-Західна вулиця” Філіпа Сендса, підказує: There is a crack in everything, thats how the light gets in, себто “Тріщина є в усьому – так світло потрапляє всередину”. Так, може, Донбас має тріщину. Може, він весь зараз – наша “тріщина”. Хтось скаже, що без Донбасу не було б Януковича, не було б всієї теперішньої чорноти, але, по-перше, це неправда, а по-друге – давайте слухати Коена. Та інший Донбас – Сосюру, Стуса й сучасних Жадана, Рафеєнка, Стяжкіну, Чупу, Якимчук. І, звісно, дітей зі Станиці Луганської. Нас таких, як ми є, просто не було б без Донбасу – без всіх наших тріщин, донецьких чи галицьких, як без всіх наших поетів. Це тріснула наша земля – вбирає у себе світло, чекає води, а не сліз – горя чи замилування. Буде виноградник чи вишневий садок – у січні так хочеться вірити в диво. В смерть царя Ірода – теж.

 

Але дива справді не буде – буде робота. Та диво й робота – часто одне й те саме. Просто нам, зі святкового Львова, цього часом не видно, забувається.

 

Я слухала диво цієї неділі. Крізь натовп у церкві пробирався чоловік у камуфляжній формі – здається, йому важливо було все-все почути.

 

15.01.2018