Те, про що не розповідають газети, має таке саме значення, як і те, що вони публікують
Якби всі історії у газетах, які стверджують, що ліки від раку ось-ось будуть винайдені, були правдою, то ця страшна хвороба була би давно у минулому. На жаль, це не так. Але хоча деякі видання мають заслужену репутацію таких, що перебільшують успіхи вчених, все ж чимало цих статей принаймні ґрунтуються на респектабельних дослідженнях, опублікованих у рецензованих наукових журналах. То що ж відбувається?
Це більш-менш саме те запитання, на яке відповідає Франсуа Ґонон з Університету Бордо і його колеги у статті, опублікованій у Public Library of Science. Доктор Ґонон, нейробіолог, цікавився не раком, а іншою хворобою, якій присвячено чимало уваги у пресі, – синдром порушення активності та уваги (СПАУ) [Attention-Deficit/Hyperactivity Disorder (ADHD)] – модним діагнозом для дітей, яким важко зосередитися у школі.
Група доктора Ґонона прочісувала PubMed та Factiva, дві бази даних, що містять, відповідно, медичні наукові та газетні статті, у пошуках текстів, в яких йшлося про ADHD. Порівнюючи обидві бази даних, вони знайшли 47 праць на тему ADHD, яким були присвячені 347 статей, опублікованих в англомовних газетах у 1990-х роках. Далі дослідники вирішили зосередитися на десяти працях, які привернули найбільшу увагу преси.
По-перше, вони вивчали наступну наукову літературу, щоб з’ясувати, що залишилося з тверджень, оприлюднених у цих десяти працях. В семи з них йшлося про дослідження, проведені з метою перевірки нових гіпотез. Хоча кожна з цих праць стверджувала у той час, що висунена гіпотеза може бути правдивою (тобто зібрані дані не спростовували її), висновки шістьох з семи праць були або повністю спростовані, або значно послаблені подальшими дослідженнями, що й виявив доктор Ґонон. Висновки сьомої праці були ані підтверджені, ані спростовані, але він та його колеги, посилаючись на двох незалежних експертів з ADHD, кажуть, що її гіпотеза "видається малоймовірною".
Три інші праці (з десяти) стежили за існуючими гіпотезами і не висували нових ідей. Дві з них були підтверджені у подальших дослідження, що й виявив доктор Ґонон, натомість вірогідність третьої – послаблена.
Всього цього і слід було очікувати. Дослідження над самими дослідженнями – зокрема над медичними, у яких розміри вибірки часто надто малі, – показують, що чимало висновків не витримують випробування часом. Спростування правдоподібних гіпотез є шляхом поступу науки. Проблема полягала у тому, як ці дослідження висвітлювали у пресі.
Відсутність доказів
Загалом, першим десяти науковим працям були присвячені 223 статті у газетах. Але потім газети втрачали інтерес до цих тем. Доктор Ґонон та його команда знайшли 67 подальших наукових публікацій, що вивчали висновки перших десяти праць, але цим подальшим дослідженням було присвячено лише 57 газетних публікацій. Крім того, більше частина газетних публікацій стосувалася лише двох з десяти праць. Подальшим дослідженням, що спиралися на висновки восьми інших праць, не приділяли майже ніякої уваги. Команда доктора Ґонона не церемонилась — їхній висновок: "у висвітленні в медіа біомедичних відкриттів панує майже повна амнезія".
Якби гіпотези, висунені у наукових дослідженнях, витримали випробування часом, то така коротка тривалість концентрації уваги медіа не була б проблемою. Але, як довів доктор Ґонон, висновки 80% праць виявилися або неправильними, або сумнівними. Неспроможність медіа прослідкувати за цим створює небезпеку того, що навіть уважні читачі можуть мати хибне враження про поступ у цій галузі.
Було б дуже просто скинути вину за такий стан справ на ледачих журналістів, хоч синдром дефіциту уваги і в них, без сумніву, частково винен у цьому, оскільки увага преси має природне упередження в бік всього нового та захопливого. Але сама наука теж має нести за це певну відповідальність. Вісім з десяти статей, долю яких вивчив доктор Ґонон, були опубліковані у шанованих виданнях, таких як New England Journal of Medicine та Lancet. Статті-спростування, навпаки, були опубліковані у менш відомих виданнях, які переобтяжені роботою журналісти читають рідше.
Розумний рецепт у цьому випадку запропонувати важко. Не вірити у те, що пишуть у газетах, – це неправильно. Радше варто пам’ятати, що якщо ви не читаєте висновків наступних досліджень, то первісний висновок, може, вже й не є правильним. До речі, коли The Economist пішов у друк, пошук у GoogleNews засвідчив, що жодна газета не написала нічого про дослідження доктора Ґонона, навіть через тиждень після його публікації.
Journalistic deficit disorder
The Economist, 22.09.2012
Зреферував Омелян Радимський
04.01.2018