Наталія СЕРБИН

 

Постійні зміни супроводжують наше життя: від старого до нового, від восьмого айфона до восьмого плюс, від 3G до 4G інтернету. Гонитва за прогресивним, модним  це наше теперішнє життя, в якому нестабільність – найстабільніший стан. Але це все про побут, про матеріальні блага, а якщо говорити про зміни в суспільній і пострадянській свідомості людей, то тут все дуже ще совково.

 

Совковість

 

“Совковість”, “цеховість” досі процвітають у лікарнях, школах, садочках, у головах чиновників, у поведінці секретарок, у неповазі до жінок, у ненависті до гомосексуалістів, у тих, хто у владі, і в тих, хто біля влади. Зміни сюди прориваються дуже рідко, не затримуючись, не приживаючись, винятково при зміні провладного тиску.   

 

Дуже добре совковість прижилася у культурі, у міністерствах, департаментах, управліннях, відділах. Надзвичайно важко зрозуміти, яка цим структурам відводиться роль і що за культурні продукти ці цехи виробляють, якщо конкурентна українська культура вільно розвивається, а всі відомі діячі культури, як і їхні проекти, мають або міжнародну підтримку, або приватних спонсорів і послугами цехів не користуються, та й щоб потрапити простому культурному обивателю у цех, потрібно пройти не одну програму обробки даних, приборкати свої сучасні підходи і стати покірним слугою в ім'я якогось там київського чи містечкового чиновника.

 

Історія одного цеху

 

В одному із цехів мені довелося нещодавно побувати. Я подалася у конкурсну комісію як представник інституту громадянського суспільства (громадської організації), яка формувалася для обрання керівника Івано-Франківського художнього музею.  

 

Художній музей в Івано-Франківську

 

Цікаво було побачити, як працює комісія і в чому ж полягає принцип конкурсності. Як не прикро, але нічого нового: все по-старому, і жоден  Закон України “Про культуру” чи то детально прописане Положення про формування конкурсних комісій тут не в поміч.

 

І якщо раптом творці цієї реформи покладали великі надії на здорове громадянське суспільство, яке фактично взагалі участі в процесі формування конкурсних комісій не бере, хіба пострадянські  громадські утворення, які останніх 25 років обирають усіх і причетні до всього (спілки, творчі колективи, кишенькові ГО), то мушу реформаторів розчарувати: навіть за дуже оптимістичної ситуації три представники від громадянського суспільства будуть у закономірній меншості проти трьох членів управління культури (основний цех) і трьох представників від творчих колективів (допоміжні цехи), і зрозуміло, що вони нічого не в змозі змінити, хіба що нервово спостерігати за тим, як на їхній участі відбілюються і паразитують делегати з профсовкових цехів. Пріоритетність голосування може змінитися хіба тоді, коли хтось з Києва раптом натисне і змусить до цього основний цех.

 

Та навіть при такому “тиснучому” конкурсі нічого доброго з цього не вийде, бо вирішальну місію виконують органи місцевого самоврядування, які затверджують нового керівника, а ще вони ухвалюють рішення щодо фінансування закладів культури. Тому тут мусить, як то кажуть, бути “свій”, чужинець довго не набудеться.

 

Івано-Франківський художній музей

 

В моєму випадку так і сталося – обрали того, хто буде зручним і ручним, який готовий під будь-чим підписатися. Навіть якщо йтиметься про освоєння в майбутньому великих коштів від ЮНЕСКО, бо уже під час конкурсу виявилося, що мотивація конкурсу і лобізм “свого” передбачає спільний інтерес – реставрацію церкви Зіслання Св. Духа у Рогатині, яка є на балансі Івано-Франківського художнього музею.

 

Отож, ті, що вирішили створити новий процедурний прорив у відборі керівників в сфері культури, фактично самі ж поховали свою ідею, бо ні на первинному конкурсному етапі, ні на вторинному голосуванні конкуренцією навіть не пахне. Тільки домовленості і системність: хто не причетний ні до першого, ні до другого, той приречений програти.

 

03.01.2018