Коли в тебе за плечами п’ять годин стояння на пішому переході кордону під дощем і снігом, а потім – Шегині, в яких темно, як у мурина в носі, то ніяких див ти не чекаєш. По інерції йдеш в театр на допрем’єрний показ, і навіть самій собі не признаєшся, що сподіваєшся на коротку виставу. Адже п’єса –сучасна, англійська, а англійці не люблять довгих вистав, тож можна буде витримати. І раптом – забуваєш про час!
Не те, щоб дія зразу ж захопила в полон. Та й розгортається вона десь за спиною – двоє перекидаються словами, не всім добре чутно. Та раптом – «давай, поговоримо», і ці двоє вже перед тобою, як на подіумі, чи точніше – на старій платівці. Так, саме на старій вініловій платівці. Це – авторське вирішення сценічного простору Сергія Савченка, бо, справді, людське життя подібне до заїждженої платівки, але інколи це чудова платівка з вимріяною музикою. Музики наразі нечутно, хіба людський діалог інтонацій, який також – музика: на початку – світла і чиста, як свіженький сніг, мережений мріями. Ці двоє – Юні, зіткані з протиріч. Такий початок вистави у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса за п’єсою «Дихання» Данкана Макміллана у постановці Євгена Худзика. Він же ж виконує головну роль, а поруч – Тамара Горгішелі.
Інь і Янь, досконалі й… безконечні, бо кожен в історії цих двох зможе віднайти уламки своєї, незалежно від віку. Вони говоритимуть про безліч речей: інтимних, глобальних, важливих і дурнуватих. Вони вражатимуть схожістю навіть на рівні сценічного костюму, де біле і червоне, як знак, де тендітні лінії перетинаються майже непомітно, а прозорі кульки, як бульбашки-ілюзії щастя, як їх втримати?! Чомусь пригадався Андрій Панчишин з його «сварки в півголосу, щоб не почули сусіди, секс навшпиньках, щоб не прокинувся син». Тут немає сусідів, та й сина ще немає. Лише розмови-роздуми, що буде, якщо він буде і, чи варто, щоб він був. Ці двоє, як на гойдалках: то злітають над небесами, то падають вниз, до болю, який здається ніколи не зникне і тоді біле перейде в чорне… Зламана платівка перетвориться на дві лави – гадай як хочеш – може, лави підсудних, може, паркові, а може… любові? Образність сценографії вражає своєю точністю і співпережиттям-співжиттям з героями. Сильно, асоціативно і чисто, довершено у режисерській мотивації. Інтимність, яка не потребує оголеності тілесної, бо актори пішли далі й оголили своє серце. Мали сміливість пережити своє і наше життя, рушити на край шляху, до якого їм обом ще далеко, і бути так в цьому відверто щирими, що хотілося обійняти їхні похилені плечі, наче хтось дуже близький відходив в цю мить за небокрай.
В цій виставі можна шукати блішки, зокрема, мовні, але навіть про це говорити зараз не хочеться, бо давно, здається, цілу вічність у нашому місті не було вистави, яка б примусила затамувати подих і не ховати сліз. В часи кав’ярні «Смачна плітка» акторка театру імені Леся Курбаса Мар’яна Подоляк казала, що коли туди заходить Тамара Горгішелі, всі завмирають, зачаровані її красою. У цій виставі Тамара – справжня, без пафосу, Акторка!
Якщо ви хочете катарсису – вам треба її побачити, якщо ви хочете різдвяного дива – не прогавте цієї вистави! В ній справді багато радості. Сергій Савченко, якого ми знаємо як атракційного живописця, в сценографії проявляє себе оригінально і впевнено, одним словом – мрія найтитулованішого режисера. Образність костюмів, створених Юлією Рибкою, відповідає образності людського життя: химера і міць проблем, ось злетить серпанок і залишиться тягар буднів. Режисура Євгена Худзика (економіст за першим фахом, у театрі Курбаса від студійця), тут тішить особливо, бо в ній якось органічно поєдналося його особисті ідеалістичні християнські переконання з сучасною театральною естетикою.
PS. Ви спитаєте, про що ця вистава? Про біль життя, про щастя життя, про дорогу до себе, про дорогу до Любові.
Світлини Анастасії Канарської
28.12.2017