Олександер Севрюк

З нагоди перших роковин смерти.

Пригадується: засніжений, морозний передсвяточний вечір в місті Замості, що серед багатої пшеницями і трагічною красою землі Холмської вистрілює несподівано в небо стрункими ренесансовими дзвіницями архитекта італійця Бернардіна Морандія. Клапті снігу засипують вузькі вулиці, переполохані дзвінками санкарів. З щораз відхилюваних скляних дверей якогось співучого шинку бухає пара і виривається мелодія заблуканої аж сюди "Лілі Марлен". Від продавця газет, що біжить під аркадами ринку, купую газету, найновіше число берлінського російського "Нового Слова". Розгортаю при світлі вуличного ліхтаря, а там... Не хотілося вірити зловіщому й болючому змістові того найбільш несподіваного некрологу. Годі було збагнути, що Олександер Севрюк не доїхав до своїх приятелів, які ждали на нього в Варшаві, скінчивши свій життєвий лет у чотирьох вузьких стінках смертельного переділу розбитого експресу темної грудневої ночі.

*

Вістка про трагічну смерть Олександра Севрюка пройняла всіх до живого. Приятелі і ті, що його знали, не мусіли навіть зводити боїв за його память із ворогами і тими, що його не знаючи, могли піддатися їхнім сугестіям. Всі відчули пустку на тому місці, де стояв Покійний, що колись в Бересті не затремтів перед зором досвідчених европейських дипломатів, ні не злякався лукавих очей совітської делеґації. Всі зрозуміли, що трагічний відхід людини, що на неї покладалося стільки надій у такий час, залишить слід, якого ледви чи вдасться швидко зарівняти. В першу неділю після катастрофи варшавська українська колонія склонилася тіням Покійного на панахиді, яку правив в катедрі Владика Палладій. "Втратили ми — сказав тоді Владика — нашого амбасадора". За кілька днів пізніше ця думка повторилася в несподіваних спогадах старшого греко-католицького українського священика з Галичини, що в пресі згадував теплим і зворушливим словом про юнацьку візиту Покійного на Галицькій землі перед багатьома роками.

В невеликому гурті українських представників Севрюк займав цілком окреме місце. Чутливий на народні справи і завсіди звязаний з Европою, радий всім проявам української дрібно-хроніки і холодний в ставленні ширококонцепціональних тем, рішучий і усміхнений, такий, що вміє переконувати і терпеливий, коли треба, аж до останніх меж, репрезентував собою тип визначного українського політика. Пережив багато небезпек, переміг безліч інтриг і спопелілих ентузіязмів. Вірив у призначення Народу й не хвилювався невдачами, чи проявами мінімалістичного крикунства. Був політичним реалістом і в кожній ситуації умів находити вихід. Любив добре товариство і вірних людей.

Нас, схвильованих його відходом в такий час, де відкривалися перед ним нові перспективи, цікавлять його людські, звичайні, а невідомі загалові сторінки життя, що залишаться в памяті всіх, хто з ним зустрічався.

Олександер Севрюк любив українське товариство і вірив в українську людину. На чужині, останньо в Берліні, постійно шукав звязків з відважними людьми, що з політики не робили касти, а вміли ставати понад старі сварки і дрібниці. Був у постійному контакті з усіма справами, що їх привозили люди з рідних земель. В каварні "Альоіс" на Віттенберґпляц, чи в закуреному "Райху" на Нірнберґep плятц, вів розмови, сміявся і радив, пануючи спокоєм і переконливістю арґументу. З глибокого переконання і привязання до Церкви займався "церковно-громадянськими справами. Заініціював і доконав порозуміння двох груп православних українців в Німеччині, прислужився теж справі висвячення обидвох українських православних Владик в Ген. Губернії, заступав рішуче погляд, що Церква в Україні глибоко звязана з історією і добром Народу, виконуватиме далі свою місію.

Не було важних справ для вас, що на берлінському ґрунті останніх років не мали би звязку з його особою і діяльністю. Засадничі питання і малі подробиці знаходили у нього зацікавлення, а що вже й казати про людей, яких треба було заспокоювати, наставляти, відчищувати з пороху перебільшень, фантазії, легковірства і самоуявного переяскравлення значіння власної особи. Звичайно, справи це мало популярні і мало вдячні для тих, що їх привикли виконувати. Звідтіля і ріжні версії та робота людських язиків. Але, кажучи за Бісмарком, справжніми політиками можна назвати лише тих, що діють із свідомістю відповідальности, не ховаючись перед консеквенціями і осудом ані за анонімністю, ані за "прилюдну опінію".

*

Цілком окремої згадки заслуговує відношення пок. Олександра Севрюка до української преси взагалі та до щоденника — "Краківських Bістей". Розвиток української преси, а в першу міру "Краківських Вістей" лежав йому на серці. Так як колись до "Діла" надсилав свої остерігавчі і успокоюючі кореспонденції з Хусту, які конфіскувала польська цензура, так пізніше, з таким самим запалом писав свої репортажі з повоєнного Парижа до Кракова, цікавлячись розвитком "Краківських Вістей".

З Холма, Кракова і Варшави, де побував кілька разів за останні роки, привозив відсвіжену подихом рідної землі душу. Нераз тоді, за шклянкою вина, тримаючи руку на могутній шиї свого невідлучного пса, що викликував подив юрби на Курфірстендаммі, оповідав цікаві спостереження, напятновуючи малодушність і видвигаючи повагу і красу людей, обставин і справ нашого краю. Живо цікавився подіями, що спалахнули минулого літа. Скромний, зрівноважений і тверезий (страшенно, немилосерно політично тверезий!) і передбачливий. Як сильно пережив різні вістки із визволеного Львова, бачучи дійсність вже там, де інші ще впивалися, —  накликуючи до правильних діл і кроків!

Відїжджаючи в останню дорогу 26 грудня м. р. передчував фінал свойого життя і праці. Телефонуючи до свого старого знайомого, полк. Гната Зеленівського, обіцяв прийти у відвідини вже на повороті з дороги, бо, як казав, почував себе дуже погано. Душа відчувала, доля кликала. Поїхав, але приятелі на похмурому варшавському пероні вже його не дочекалися до вечора, до ранку другого дня, ніколи.

Минає рік. Стільки в ньому збулося. Стільки жертв несе щодня розпалений війною світ, стільки жертв мав наш бідний на великі одиниці і молодий силами народ. Який жаль, що до цих жертв так рано треба було віддати Покійного.

[Краківські вісті]