Марія «породила свого сина первородного, сповила його та поклала в ясла, бо не було їм місця в заїзді» (Лк 2:7). Цими простими й зрозумілими словами святий Лука вводить нас у суть цієї святої ночі: Марія привела у світ Сина, Марія дала нам Світло. Це проста розповідь, яка занурює нас у подію, що назавжди змінює нашу історію. Все тієї ночі ставало джерелом надії.
Повернімося на кілька рядків назад. Згідно з указом імператора, Марія та Йосиф були змушені вирушити в дорогу. Змушені залишити своїх сусідів, свій дім, землю та вирушити в дорогу задля перепису. Це був зовсім незручний і непростий переїзд для молодої пари, яка очікувала народження дитини: вони були змушені залишити свою землю. Їхні серця були наповнені надією та прийдешнім задля дитини, яка мала народитися, їхні кроки, натомість, були обтяжені невизначеністю та небезпеками, властивими для тих, хто змушений залишити свою домівку.
А потім вони були змушені зустрітися, ймовірно, із ще важчими обставинами: прибути до Вифлеєму й досвідчити, що це була земля, яка їх не чекала, земля, де для них не було місця.
І саме там, серед тієї дійсності, що була викликом, Марія подарувала нам Еммануїла. Божий Син мусів народитися в стайні, бо свої не знайшли для Нього місця. «Прийшов до своїх, а свої його не прийняли» (Ів 1:11). Й там…, серед пітьми міста, що не має ні простору, ні місця для чужинця, що прибуває здалеку, серед темряви рухливого міста, яке, в цьому випадку, здавалося, бажало будуватися, повертаючись до інших плечима, саме там спалахнула революційна іскра Божої ніжності. У Вифлеємі утворилася невелика пробоїна для тих, які втратили землю, батьківщину, мрії, навіть і для тих, які піддалися задусі, викликаній замкнутим життям.
У кроках Йосифа та Марії приховуються численні інші кроки. Бачимо сліди цілих сімей, які сьогодні змушені вирушити в дорогу. Бачимо сліди мільйонів людей, які не хочуть забратися геть, але змушені залишити своїх найдорожчих, вигнані зі своєї землі. В багатьох випадках цей від’їзд сповнений надії та майбуття; в багатьох інших він має лиш одне ім’я: виживання. Пережити чергових Іродів, які для того, щоб накинути свою владу та помножити свої багатства, не бачать жодної проблеми в тому, аби проливати невинну кров.
Марія та Йосиф, для яких не було місця, є першими, хто обійняв Того, Який приходить дати всім нам документ про громадянство. Той, Який у Своїй убогості та малості заявляє та показує, що справжньою владою та істинною свободою є ті, які шанують крихкість найслабшого та поспішають з підтримкою.
Тієї ночі Той, Якому не знайшлося місця, щоб народитися, звіщається тим, які не мали місця за столами і на вулицях міста. Першими адресатами цієї Доброї Новини є пастухи. Це були чоловіки та жінки, які задля їхньої праці були змушені жити на узбіччях суспільства. Їхні життєві умови, місця, в яких вони були змушені перебувати, не дозволяли їм виконувати всі обрядові приписи релігійного очищення, тому їх вважали нечистими. Їхня шкіра, одяг, запах, стиль мовлення, походження видавали їх. Усе в них викликало недовіру. Люди, від яких належало триматися якнайдалі, боятися; їх вважали язичниками серед віруючих, грішниками між праведними, чужинцями серед співгромадян. І до них – поган, грішників та чужинців – промовив ангел: «Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу: Сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, він же Христос Господь» (Лк 2:10-11).
Ось якою є радість, яку ми запрошені розділити, святкувати та звіщати цієї ночі. Радість, з якою Бог у Своєму безмежному милосерді огорнув нас, поган, грішників та чужинців, спонукаючи чинити так само.
Віра цієї ночі веде нас до розпізнавання Бога, присутнього в усіх ситуаціях, в яких ми вважаємо, що Він відсутній. Він присутній у надокучливому прибульцеві, часто невпізнаний, що ходить нашими містами, кварталами, їздить нашими автобусами, стукає до наших дверей.
Та сама віра спонукає нас відкрити простір для нової суспільної уяви, що не боїться досвіду нових форм стосунків, в яких ніхто не повинен відчувати, що на цій землі для нього нема місця. Різдво – це час, аби перемінити силу страху в силу любові, в силу нової уяви любові. Любові, яка не звикає до несправедливості як до чогось природного, але має мужність у розпал напруження та конфліктів ставати «домом хліба», землею гостинності. Про це нагадував святий Іван Павло ІІ: «Не бійтеся! Відкрийте, більше того, навстіж відчиніть двері Христові» (Проповідь під час Святої Меси з нагоди початку понтифікату, 22 жовтня 1978).
У Вифлеємській Дитині Бог виходить нам назустріч для того, аби вчинити нас головними дійовими особами життя, яке нас оточує. Він віддається нам, аби ми взяли Його в свої руки, піднесли вгору й обійняли. Щоб у Ньому ми не боялися взяти на руки, підтримати й обійняти спраглого, чужинця, нагого, хворого, ув’язненого (пор. Мт 25:35-36). «Не бійтеся! Відкрийте, більше того, навстіж відчиніть двері Христові». В цій Дитині Бог запрошує нас взяти на себе відповідальність надії. Запрошує нас стати вартовими для багатьох людей, які поступилися під тягарем відчаю, викликаного багатьма зачиненими дверима перед собою. У цій Дитині Бог робить нас дійовими учасниками Своєї гостинності.
Зворушені радістю дару, маленьке Вифлеємське Дитя, просимо Тебе, щоб Твій плач розбудив нас від нашої байдужості, відкрив наші очі перед тими, які страждають. Нехай же Твоя ніжність розбудить нашу чутливість та дозволить нам почуватися запрошеними розпізнавати Тебе в усіх тих, які прибувають до наших міст, в наші історії, в наші життя. Нехай же Твоя революційна ніжність переконає нас почуватися запрошеними взяти на себе відповідальність за те, щоб ставати посланцями надії та ніжності серед нашого люду.
Проповідь виголошена під час Різвяної Служби Божої у базиліці Святого Петра у Ватикані 24.грудня 2017 року (офіційний переклад)
25.12.2017