Рефлексії на книгу «Homo feriens»
Ірина Жиленко – поет першого ряду посеред шістдесятників. Неперевершений автор ліричного, можна сказати, жіночого, вірша. Упродовж життя вела щоденники (понад 50), зберігала листи, зокрема, до чоловіка Володимира Дрозда – одного з найбільш помітних прозаїків з когорти шістдесятників, поруч із Валерієм Шевчуком та Григором Тютюнником. І вже наприкінці життєвого шляху зібрала багатющий мемуарний матеріал і видала книгу під назвою «Homo feriens» («Людина святкуююча»), що вийшла друком 2011 р. у «Смолоскипі». А до того майбутня книга почастинно друкувалася на сторінках «Сучасності».
Як швидко летить час. Як швидко розставляє він крапки й коми в наших життях. Ще начебто вчора, пригадую, ділилася з актрисою Галиною Стефановою яскравими враженнями від цих, щойно прочитаних у «Сучасності», розділів майбутньої книги мемуаристики Ірини Жиленко. Мовляв, як добре, що автор – знайома Галини, і можна принагідно передати слова захоплення. Адже Ірина Жиленко з її «Ярмарком чудес» (поетичною збіркою 1982 р.) була присутня в моїй юності й залишилася там, на відтинку такого важливого для кожного етапу, коли вирішуєш, що і хто в твоєму житті назавжди.
Відтоді, коли так вразили мене ці спогади-роздуми щодо минулого та листи пані Ірини (коли з нетерпінням чекала наступного номера «Сучасності», щоб дочитати їх до кінця), пройшло не так багато часу. Начебто вчора. Все відкладала, відкладала висловитися на тему цих вражень письмово чи усно. А сьогодні зі здивуванням: Ірина Жиленко... померла. Ще 2013 р. від тяжкої хвороби. Помер нещодавно і незабутній Осип Зінкевич – незмінний редактор «Смолоскипа». Так що сьогодні, пишучи цю запізнілу рецензію, почуваю себе так, наче повертаю задавнений борг. А може, просто підхоплюю нитку розмови, розпочату в книзі про людину великою попередницею, життєлюбкою та людинопоклонницею Іриною Жиленко. Немовбито підкидаю дровець до вогню, який пильнували, щоб не погас, шістдесятники. А ще іншими словами: і свої «п’ять копійок» додаю до тих тем, що їх розпочали й не завершили представники того періоду.
«Homo feriens» критики вже назвали Біблією шістдесятництва. Адже Ірина Жиленко, незважаючи на те, що сама не була покарана тюрмою, як більшість видатних колег, належала безпосередньо до їхнього сакрального кола. Одні думки-переконання, одна мета, а також спосіб реалізації – як себе, так і поставлених життєвих завдань. Разом з тим у її позиції певного відсторонення була широко видна панорама життя усієї когорти шістдесятників. Хоча як тут сказати «відсторонення»? Адже уявіть собі знаменну презентацію фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» 1966 року. Ірина, вагітна першою дитиною, там була. Одразу ж після презентації, що перетворилася на мітинг проти системи, були заарештовані Василь Стус, Іван Дзюба. Інших КДБ почав прицільно переслідувати. І тривало це, доки не розпався Союз. Метафорично можна висловитися так: одні згоріли в полум’ї тієї боротьби, інші тільки були обпечені. І в тих, начебто дистанційованих, була місія хронікерів та літописців. Ірина Жиленко цю місію виконала. Незважаючи на те, що над її особливою, жіночою трибуною то тріпотіли дитячі пелюшки, то ця трибуна разом з авторкою передислоковувалася на кухню, де пахло начебто несумісним із творчістю та боротьбою борщем; то раптом автор опинялася в позиції замилуваного весняною грозою мислителя перед відчиненим у сад вікном.
Сама поетеса висловлюється на тему причетності до шістдесятництва так: «До низки тих, котрі «сиділи», залучаю і нев’язнів, із тих, які не відсахнулись, не абстрагувались від «злочинців», а завжди були з ними, листувались, підтримували, чим могли. Я вже згадувала про вірних і відважних дружин – не називаю імен, їх усі знають і шанують. Та і немало їх. Дружини майже всіх ( за поодинокими винятками) страдників наших трималися гідно, як належить... Чи не найголовнішою причиною того, що правозахисники вистояли, не зламались, була вірність рідних і друзів. Серед останніх бачиться Михайлина Коцюбинська, як зразок, як ідеал Людини Благородної. А отже, «сиділа» і вона. Сиділа, як зерно в сухому ґрунті, без краплі води живої і без надії «прорости» для загалу, для літератури, для України. Чотирма стінами невидимої камери її було ізольовано від літературного процесу. Та хіба тільки її? Повторюю: я не претендую на повноту і всеосяжність картини. Я пишу тільки про те і про тих, з ким життя мене часто зводило, і хто був (і є!) зіркою першої величини на небі моєї пам’яті.
У мене була дитина, і у Михайлини була дитина. Я заради дитини не листувалась із засланцями. А Михася – листувалась, незважаючи ні на що. Я би так не змогла ніколи». (с. 331).
Отже, Жиленко була частинкою цього тіла, що зветься шістдесятництвом, але мала дітей... І хвалити Бога за таку долю. Хотіла сказати «людини». Але пригадала епізод із книги «Homo feriens»: хтось із колег-чоловіків, побачивши поетесу вперше в Будинку творчості, здається, в Ірпіні, сказав: дивлюся, іде – «не женщина, а человек». Жінка-людина – не чоловік-людина, і не потрібно цей факт скидати з шальки терезів, оскільки «феодалізм» у нас ніхто так і не відміняв. Тема гендерного «фундаменталізму» наскрізною темою проходить через усю книгу спогадів видатної поетеси. Інколи навіть здається, що вся мемуаристика Ірини Жиленко не говорить, а кричить на тему заперечення того факту, що інтимний світ жіночої творчості аж ніяк не менше вартісний, аніж світ чоловіків з отим універсальним тичинівським «за всіх скажу».
Ось епізод від 11 березня 1966 р. із «Homo feriens». Рідна «Літературна Україна», як пише поетеса, «дала по мені залп». І цитує, що сказав про неї якийсь Г. Аврахов: «...рясні звіти "химерного" серця, "щасливі втоми", "меланхолійні жовті дзвони оркестрів", "засмучена жіночність" і т. ін. якось не тішать, а народжують сторожке запитання: чи на часі сьогодні така мізерія спонтанних думок і болінь? Чи дають собі молоді поети повний звіт за свою працю? Чи думають вони про високу честь шевченківсько-франківської поезії, від імені якої виступають? Це шлях небезпечний, чужий віковим традиціям нашої поезії» (c. 602).
Далі поетеса каже завзято: «Не можна поступатись. Або я привчу своє оточення до себе такої, як я є, або буду "сімейною поетесою" (з виходом на друзів)» ( c. 602).
Ірина Жиленко ніде не називає себе феміністкою – ані ідеологічно, ані, так би мовити, в способі життя. Навпаки, патріархальний сімейний побут є темою її поетичного зображення й замилування. Але в темі самоствердження поетеса є й назавжди залишиться жінкою, яка знайшла себе в своєму покликанні:
Колись промовить Бог: «Вікно у сад...»
Запломеніють синню небеса.
І білий сад зійде на землю знов.
І в білий сад розкриється вікно.
І жінка з мирним іменем Ірина
прокинеться і пригадає рими.
Це буде в квітні. Аркуш на столі.
Перо. І чай в зеленій піалі».
З чого вони «зліплені», люди тієї пори? Ті, що постали проти непохитної, здавалося б, системи, але вистояли? Вони б самі повинні бути особливо гартовані й виховані в готовності до бою... Ні, нічого цього, окрім зворушливих рислінгів, вечірок на квартирах у однодумців, де музика, записана на платівках, якісне мистецтво у вигляді книг, картин, альбомів з творами видатних художників. А ще: театри, концерти, спектаклі, прогулянки містом чи пікніки на природі, закоханості й страждання юних серць. Зворушливі «очкарики», як-от чоловік Ірини Жиленко Володимир Дрозд, ерудований романтичний холерик В’ячеслав Чорновіл, подружжя Шевчуків, Опанас Заливаха, Євген Сверстюк... А ще трагічні Василь Симоненко, про похорон та останні дні якого детально згадує Жиленко, Леонід Кисельов, чиє життя трагічно обірвала лейкемія, його подруга Майя Каганська.
Ось епізод загибелі художниці Алли Горської. «4. 12. 70 р. Убито Аллу Горську. У-би-то... В суботу вона поїхала у Васильків до свекра і не повернулася. Вітя (Віктор Зарецький – авт.) вдарив на сполох. Сверстюк з Надійкою поїхали туди. Будинок Вікторового батька був зачинений. Вони домоглися (з величезним трудом!) від міліції дозволу зламати замок. Двері відкрили і в підвалі знайшли убиту два дні тому Аллу. Свекор зник. Оголосили розшук. Віктора заарештовано. Його не хочуть випускати на похорони. Хлопці бачили в міліції, коли його проводили коридором. Від нього лишилися самі очі, він ніби стерявся розумом» (с. 634). І далі: «6.12. 70 р. Вітю відпустили. Він у жахливому стані. Галюцинує... Батька теж знайшли мертвим. Він сам кинувся (або його кинуто) під поїзд. Вітя «...опізнавав батькову одрізану голову... Офіційна версія: Аллу убив батько, а тоді і сам кинувся під поїзд. Але все це не доведено... Останнім часом Аллу залякували телефонними дзвінками. Хто?» (с. 635).
Усі ці постаті представляє Ірина Жиленко: «Я – не людина. Я вікно у сад». У своїх щоденниках, наче у дзеркалі, відбиває вона епоху, себе, своїх друзів. Каже, що «страждала, сміялася, думала – усе через перо». А разом із нею – вся письменницько-шістдесятницька братія: ті, що відійшли, й ті, що залишились. Серед останніх – видатна посестра по перу – Ліна Костенко, довгий час просто сусідка. 12.1. 65 р. Ірина Жиленко записує у своєму щоденнику: «Через візит до Ліни не потрапила до Зарецького, а з оформленням уже треба поспішати. Але дуже збадьорена і виснажена розмовою з Ліною. От кого мені не вистачало! Вона вірші сприймає не лише на емоціях, як усі інші мої друзі, а й професійно. Після маленького вступного огляду моєї поезії і деяких порад, після визнання мого «особливого» місця в поезії Ліна відкрила зошит і вірш за віршем почала аналізувати. Це був жах! Я зрозуміла, яка я невибаглива, недбала, скільки сміття розводжу навколо поодиноких поетичних «перлин», яких жахливих рим припускаюся! Це було «полювання на бліх», бо оці маленькі дрібниці (яких у мене загусто) псують враження від цілісної картини. Якби такого редактора у видавництво! Її червоний олівець творив би дива. Ліна буває різкою й насмішливою, але я не ображаюся, бо вона справедлива» (с.511).
P.S. Високе «небо» духовної культури, в атмосфері якого перебували шістдесятники, давало їм сили протистояти диктатурі, оскільки тиранія в першу чергу тримається на невігластві та знеособленості суспільства. Сьогодні важливо задуматися: а нам що дасть силу? В час, коли, за словами Ірини Жиленко, тільки матеріальне. В час, у якому покоління дисидентів відчуло себе чужим.
15.12.2017