І.
"Бідненькі самозакохані душі" наших західноукраїнських авторів якось привиклі до витвореного під розкладовим впливом довоєнного (1914!) настрою fin de siecl'y з його духовою пусткою і зворотом від суспільного до еготичного, не годні були до 30 років XX стол. вилізти з лірики та дати справді епічний твір. Нпр. пок. М. Голубець містить при кінці перекладу декадентського твору Уайльда "Падуанська Герцоґиня" таку нотку: "Перекладено весною 1919 р. В пеpипeтіях бою за Незалежність З. Ц. Н. Р". А знов В. Софронів, що 15-літнім юнаком вступив до УСС., в першім своїм творі виступив… пацифістом. Бо що інше був для них здоровий поклик молодої української крови, а що інше мода жидівська на "поступовість" у світогляді й декаданс у творчості, мода, що її ширили вже в до і після-воєнних часах наші масонізуючі елементи (цей напрям розвинувся опісля консеквентно в модерне совітофільство).
Отже, хоч пройшла велика війна 1914—1918 р.р., революції, відбудова власної державности, то проте всі ті величні появи не стрясли душею галицьких письменників настільки, щоб вони вже раз відірвалися від себе самих, а звернулися в бік своїх ближніх. Привиклі жити мріями й лірикою (і то переважно ефемеридною...) ті письменники зманерувалися, а що в них самих не було внутрішної величі, ні гону за великим у їх позитивістично-ліберальнім світогляді, то й не видовбали вони зі себе нічого великого, хіба дрібнички й орнаменти. Тому то в нашій західно-українській літературі якийсь такий передвоєнний дух, загумінковий і затхлий. Тому то всі ті "лементи" про неевропейськість нашої літератури, про потребу її відродження й т. д. Тому то врешті нахил писати спомини й репортажі та попит у читачів за таким родом літератури. Читач хоче правдивого, великого життя — тужить за зрілою епікою! А що не має її в дрібничково приватних ліричаннях, то сягає до споминів і шукає за ними навіть по старих календарах...
І ось щойно майже в двадцять літ по війні зачинають появлятися в нас спроби такої епіки, епіки на широку скалю, величні, монументальні картини. Пробує їx Б. Лепкий у своїх історичних повістях, та лірик виходить таки наверх. Пробував більшої епіки Р. Купчинський. Спробувала врештi не галичанка, а волинячка (мабуть) Галина Журба — і ось-ось їй удалося б: її "Зорі світ заповідають" (перша частина "Хроніки одного села") заповіли його й у нашій епічній літературі. З Галичиною Журбою рівночасно виступив зі своєю "Волинню" (1932 перша частина) другий волиняк, Улас Самчук (нар. 1905 р.).
І "Волинь" (а власне перша його частина п. з. "Куди тече та річка") і "Зорі світ заповідають" мають свої подібності: і подібні головні мотиви (переживання дитини й мужицька любов до землі) і подібною мовою, з волинізмами писані, і в тім майже самім часі повстали. Оба твори виходять із позитивної любови рідної землі в їх авторів й обидва через той елемент будівної любови — "владна пісня міцногрудих дітей прийдучого". Та коли основним елементом твору "Зорі світ заповідають" є краса й авторка будить у нас тією красою хвилювання почувань, не все скоординованих біля позитивного ідеалу й усвідомлених читачеві, то "Куди тече та річка" Самчука — попри красу — ділає на читача ще й волевим елементом сили. "Встають в уяві діди-велетні. Йдуть пралісами, рвуть столітні дуби, розчищають галяви, передають огневі хмиз і хащавини. Дикий звір чує запах поту від праці за плугом і з диким ревом стрімголов пре у безвість. Йшов плуг, ішов страшний мужик за ним і розривав цілини. Родилося життя..." (І. 2 214—215).
І ось такого мужика поставив перед нами на ввесь зріст Самчук. Не того, терпеливо страдаючого (від Квітки через Вовчка до Дмитра Марковича), чи трагічно-бунтуючого (від Мирного до Стефаника), що досі панував у нашій плаксивій літературі, а зовсім, зовсім інакшого! Міцного, дужого конкістадора життя! Людину волі, а не пхинькань. "Те вічно зо зморщками чоло, ті поважні очі, той владний горбатий ніс. Рука у нього чорна, долоня тверда і широка, кулак кострубатий із чіткими пругами синіх жил. Тільки маленька тінь його велетенської постаті падає на землю від сонця" (І, 215). Ось той новий герой нашої епіки, повний активним наставленням до життя і тим навіть екзотичний у нашій західно-українській літературі. Які смішні й дрібненькі в порівнянні до нього оті "волюнтаристично-енергетичні" паничики різних Кричевських ("Сонце в пісках" у "Ми"), чи Черняви ("На Сході — Ми"), зроджених із раціоналістичних неперетравлень інтуїціонізму жида Берґсoна... В них лише "реву, реву, ревіти мушу"; в Самчука ж не пусте неперетравлене правдою слово, а "владна пісня міцногрудих дітей прийдучого", пісня щоденної тяжкої праці. Не свавільний гін розбещеного декадансом інтеліґента, а життя згідне з природним заповітом, просвіченим здоровим хлопським розумом, не туга, а воля, не східна маса, але активна одиниця, не руїна, а будова — ось ті складники людини активного Заходу, складники, якими Самчук щедро обдарував головного героя першої частини "Волині" — ("Куди тече та річка") Матвія Довбенка.
"Цілий змисл життя (цього) хлібороба заключений в отій вічній боротьбі за придбання одної десятини землі більше. Отой вічний голод землі, любов до неї" (додаймо: традиційні ідеї в дотеперішніх українських повістях із селянською тематикою) представив нам Самчук в особі Матвія. Селянин без землі — не варт нічого, тому й його Матвій упродовж цілої повісті бореться за неї...
"Матвій — багатирська постать суворого чоловіка й батька, символ селянського піоніра — вибивається в повісті на перший плян. Сильної будови, кремезний, постійно мовчаливий і понурий. Суворий для себе і найближчого окруження, пострах Володька. Володько боїться батька, але переживає найщасливіші хвилі, коли його головку догладить тверда, мозолиста, батькова долоня. А таке бувало. Матвій любить дітей. Це для них — не для себе, — скуповує по клаптику землі. Побивається за сином, коли той хворий, але за малу провину пускає в рух попругу. Зрештою Матвій не любить виявляти своїх почувань.
"Ціле Матвієве життя складається з "роботи і праці". Робота — це дрібничка: в полі, при господарці, тощо. Що іншого праця — це вже дійсно навіть і для Матвія прикрість. Прим. товчення каміння від досвіту до пізнього вечора за 80 копійок. А після такої праці споживає свою "вічну вечерю" — картоплі з огірками.
"Правда, є ще його жінка, Настя. Дрібна вона, засушена. Нераз, стаючи в обороні дитини, обірвала попругою. Чи чула вона коли небудь від Матвія якесь тепле словечко? На таке Матвієві ніколи. Все ж таки він Настю, на свій лад, любить. Прихід на світ Василинки — це таке безпосередньо правдиве. В тій картині змалював автор оту велику життєву силу й витривалість селянки-родільниці: ("Коли ввійшов до хати, мати вже помаленьку ходила...").
"Журба за майбутність дітей жене Матвія в Московщину шукати землі, бо на Волині стало тісно. Але в Московщині і природа якась інша і сонця немає. Люди там — добряги, але лінтяї й неохайні, а земля нікудишня, Таки краще на Волині між "своїми", так вирвалось у скупого на слова Матвія. Підсвідомо зовсім Матвій відчув різницю між кацапом і волиняком. Привязання до рідної землі сильне в Матвія, хоч він із тим криється. Інакше Настя. Це вона ридає, цілує рідну землицю й голосно заводить, коли остаточно довелось їй покинути Дермань.
"Поруч Матвія живе в повісті малий Володько. Він там подекуди центральна фігура. Гарний на вид, жвавий хлопчина, виявляє змалку здібність до науки. Він думає над різними справами. Його запити ставлять у клопотливе положення навіть діда Юхима (характерника!) і цей дивується, "відкіля в нього такий розум?". Так і видко, що Володькові призначене, в дальших частинах повісти, визначне місце". Так писав рецензент "Перемоги" про головні постаті першої частини "Волині".
(Далі буде)
[Краківські вісті, 08.12.1942]
(Докінчення).
Кажучи про релігію в творі "Куди тече та річка", годі не вказати й на негативний момент Самчука в цьому напрямі: автор має нахил (чеські впливи...) "біблеїзувати" християнство в дусі "Імки" ("біблейство" діда-Юхима, І, 147) з легким нахилом до теософії (варшавські впливи) — це зрештою прикмета багатьох православних, що відбитися від свого ґрунту, а не вросли в інший.
Поминаючи згаданий шкідливий момент, треба признати, що "Куди тече та річка" вперше вводить у наше письменство тип активного хлібороба-патріота, коли патріотизм розуміти в дусі Липинського як привязання до своєї землі-батьківщини, яке виростає на тлі звязання людини з землею як джерелом у першу чергу свого прожитку, а дальше загалом осередком життя. Каже Матвій (І, 163): "Що вартий порядний чоловік без землі?..." — каже всупереч усяким модним східним колгоспникам чи общинникам, каже згідно з духом патріотичного Заходу, цього Заходу, що заховав землевласника-патріота, а не східного безобличного общинника. Цього заходу, який визнавав усе право еліти всупереч праву маси. І ось тим світитиме "Куди тече та річка" майбутнім поколінням, що в ній автор, син західних українських земель, поставив уперше в нашій літературі наскрізь позитивно тихе геройство українського хлібороба в його буденнім труді для добра першої клітини соціяльного західного ладу:родини. Такі твори, як "Куди тече та річка" — це та гать, що її ми маємо й повинні забити нею прірву большевицького Дикого поля, це те позитивне, що може стати мостом між нами і безоблачним Сходом. І ми маємо цьому Сходові дати обличчя, а не він нам свою безобличність. Ми еліта а не маса, ми актив, а не обєкт!
"Куди тече та річка" — повість, що нею саме в теперішній час українська земля може поставити землевласницькі ідеали забріханню колективізації большевицької літератури й духа. Той клясичний — і життям і літературою — хлібороб Самчука — безперечно "кулак і куркуль". Ось що для нього земля: "Земля для всіх і всього. Земля найбільше щастя, більше за золото, за коштовні камені...
"Дорожина біжить серединою власного поля і криється від зору, западаючи над угорську долину. На право — моє! На ліво — мoє! Один лиш вітер має право торкатись тут, збити хвилю, жбурнути нею до сусідської межі й летіти далі" (І, 214). А шлях до того мужицького ідеалу землі один: праця. Це знає у селян навіть дитина Володько. "Праця... ж Володько не знає, що то значить? Він може тільки усміхнутися... В нього ще й тепер босі ноги й порвані штанята. Та не в цім справа... Он поле ожило великим життям і обіцює нагородити всі ті прикрі години довгих літ, переборених залізною волею залізних людей. А навколо ширінь. Небо, а на нім хмарини" (І, 215). Чи не чуєте, як билося в цих рядках у той же ритм Самчукове серце, як билося колись при писанні "Листів до братів хліборобів" серце Вячеслава Липинського? Направду, книжка "Куди тече та річка" — попри всю її мистецьку вартість.— також знаменитий виховний чинник. "Тверді слова вириваються з твердих уст і кладуться чинно в історію роду" (І, 214) — може з правом сказати про себе автор повісти. Слова й ідеї тієї книжки траплять до кожного незіпсованого мужеського серця й найдуть у ньому правильний гармонійний акорд. І хоч того нашого хлібороба всякі жидівські мехлі і корнійчуки лають куркулем, то проте він свого шляху не кине: "а до підлизування, підкуп не піде... Буде товктися, битися, боротися, але чесним ділом доведе свою правду" (І, 130).
Це промовив словами Самчука український хлібороб, це сказав своє тверде слово московсько-жидівським покидням український "куркуль". Не загал, якась безоблична община ревунів та безпросипних пяниць і шлюх, а визначна, вибрана одиниця: еліта. І це виразне зазначення вартости одиниці, всупереч московському масовизмові — друга актуально-виховна прикмета повісти Самчука.
Але всупереч дотеперішній пропаганді в нашій літературі духа бунту й неморальности — Матвій Довбенко має тверду мужицьку мораль. Вона каже йому йти до посідання землі не заздрістю, що доводить до вчинків терору (І, 142), а працею, яка хоч і гне спину й ломить кості, то проте одинока веде до цілі. Але праця має бути обдумана, розумна. "Працює Матвій і думає. Не можна його без дум. Не має спокою добрий господар, ніколи. Думи носять тебе над землею". І "барчисті мужики ступали твердими ступами в напрямку заходу..." (І, 170). І ще створив Самчук у повісті "Куди тече та річка" одну велику цінність в нашій белетристиці: підкреслив вартість і красу родинного життя. Любов батька до дітей, взаємна любов членів родини близької і навіть дальшої, любов родини до поодиноких її членів і т. п. Як дуже різний він тим від сумної літературної "традиції": плюгавлення родини, бунту дітей проти батьків і под., традиції її масонські латомізатори, а то й большевики прищепили й нашій літературі (В. Винниченко, А. Крушельницький і ін.). Родинна звязь у Довбенків, уміло зображена Самчуком, це теж одна з моральних прикмет повісти "Куди тече та річка". Прикмет, які ставлять цей твір на першому місці також задля його моральних ідей.
IV.
Ще одну велику прислугу зробив Самчук моралі нашого письменства: підчеркнув у "Куди тече та річка" багато разів справу реліґії й моралі, речей, про які наші критики чи навіть письменники не люблять і згадувати. А підкреслив у досить позитивному дусі, до того ще й суто західно-активнім. Ось нпр. вартість праці по св. Письму знає всяка "сурьозна людина" (І, 156). Вона "буде терпіти, а на підлизування, на підкуп не піде" (І, 190); наставлення подібне духом Шілеровій "Пісні про дзвін" чи лицарській поставі хлібороба в Липинського. Ця мораль українського селянина, сувора й неподатлива на всякі спокуси, має в собі щось крицево-спокійного, мов те осіннє сталеве небо. "Бог мудро будував наш світ" (І, 112); така філософія чесного хлібороба, немає тут місця на агностичні хитання наших літераторів, що їх вони пробували прищепити своїм мужицьким героям. Під впливом такої віри зникає всякий трагізм, зникає навіть мужицька "Фрав Зорґе": вічна скорбота за хліб, за землю. Які ж різні від цього здорового, правдивого хлібороба ті істерично-трагізуючі типи селян, навіть хочби у Стефаника!... Реліґія одна підносить селянина від землі до неба, вказує йому вищі суспільні ідеали: "Гарний наш край, сину, гарний... У світі є багато хороших країв, а для нас наш найкращий і найдорожчий. ...Найбільше, сину, в світі щастя любити край свій і для нього ціле життя працювати" (І, 141).
Так учить малого Володька релігійний дядько Юхим. Правда, ця наука, хоч і виходить із релігійності, все таки трохи заражена просвітянським народництвом в дусі Грінченка; все таки вона на ціле небо вища від ідей Коцюбинського, Стефаника й їм подібних.
Або така сцена: валка переселенців вибирається на нові землі, де буде більше простору для них і для їх дітей. "А сонце заповідає гарний весняний день. Тепло, чисто, пахуче. У блакиті закружляли чорногузи.
Нарешті все готове. — Все, здається — казав Матвій. Пішов іще раз у хату з голими брудними стінами. Ні стола, ні лавиць, ні образа, тільки місце, де вони стояли. Став на хвильку і якось шкода йому зробилося. Глянув навколо і вийшов. Заглянув до порожнього хліва, заглянув за хату, в садок...
— Ну, так! — вирвалося з його уст. — З Богом...
На подвірї навантажені підводи. Коні готові до відїзду. Опалки повідчіплювані.
— Ну, так помолимося, люди, і в дорогу — сказав Матвій і зняв шапку.
В той час Настя голосно викрикнула, впала до землі, цілувала її, реала молоду травичку.
— Земле моя! І як тебе покинути? Боже, дай силу розлучитися з тобою!..
Всі зворушені. Стоять обличчям до сходу і христяться. Матвій голосно читає "Отче наш"...
І по молитві валка возів почала рушати... Настя покиннула двір остання. При відході обернулася і перехристила подвіря" (І, 177—178).
Селянську реліґійність підчеркували в нас так хіба ще за часів Квітки-Основяненка; потім наші письменники свідомо забули про неї й аж у наших часах В. Маковський, а тепер Самчук свідомо підкреслили цю важну прикмету нашого народу. У тім велика заслуга обох авторів.
Так, словами й життям Матвія Довбенка в повісті "Куди тече та річка", дістали ми і наші східні землі правдивий, незабріханий ідеал українського хлібороба. Твердим ритмом слів Матвія Довбенка мовить московським покидням слово своє український хлібороб, еліта української землі. І той хлібороб не заздрістю, не грабунком чужого, а "чесним ділом доведе свою правду" (І, 190). Не лише конкістадор, що тільки здобуває, але й лицар, що будує: "Всі раді, всі бадьоро ступають по власній землі. Ніздрі лоскоче сильний запах чорнозему" (І, 212).
"Дорожина біжить серединою власного поля і криється від зору, западаючи над угорську долину. На право — моє! На ліво — моє! Один лиш вітер має право топтатись тут, збити хвилю, жбурнути нею до сусідньої межі i летіти далі.
Навколо соняшна тиша. Бренять у житі голівки моторних волошок. Десь-не-десь заборсалось стебло кукілю. З усіх напрямків: звідтіль, зправа, зліва — перепілки підьпідьомкають і бренять неуривним тоном коники-стрибунці. В далечині на схід і захід сталевою лавою застигли ліси.
Матвій зупиняється. Володько прикладає до чола руку і дивиться на угорські чагарники, над котрими велетенською чорною баштою просто вгору зводиться з землі і вяжеться з небом дим. Ліше відгуки дзвінкого підголосника кажуть, що там мужицький молодняк залився співом, таким же великим і просторим, як сама країна.
— Земля! —- виривається у Матвія. — Ex, коли б воно так років пятнадцять узад!... Коли ще руки були, як ужівки і стан звинно вгинався... У праці чоловік родиться, у праці кості зложить... Інакше не можна... Колись було не те... Народу менше, праліси... Пішов на звіря, роздер пазурями дичину і маєш... Тепер інакше... От воно... Ти вже і сам знаєш... Не малий...
Ex, як приємно чути оте "не малий". Володько піднімає голову, випростовує присадкувату постать з завдатком широких барків. Батько мову веде — просту, вузловату.
[Краківські вісті, 10.12.1942]
10.12.1942