(Або як і чим воюють Поляки проти Українцїв).
Приходить одного разу до канцелярії Української Громади в Білій на Підляшу запрошеннє від місцевої інспекції дати відповідь про національність села Жабинка, кобринского повіту на Полїсю. І одночасно було додане проханнє до жабинської місцевої командатури від одного з місцевих мешканцїв про відкриттє в сих місцевостях білоруської школи та спровадженнє в сїй цїли вчителя-Білорусина з білоруської учительської семінарії з міста Слонїма.
Знаючи, що нї з одним з сусїднїх народів український народ не має таких точних, ясно зазначених етноґрафічних меж, як із білоруським, що тої національної мішанини, яка подибуєть ся на польській, мадярській, румунській і московській границях, немає тут зовсім і що Жабинку дїлить цїлих 75 кільометрів від межі з Білорусинами, я був здивований присутністю білоруської кольонїї в Жабинцї. Звертаю ся до етноґрафічно національної мапи Европи, аби не зрадити ся у своїй памяти: в Жабинцї й коло неї замешкують тілько Українцї.
Лишаєть ся одно, поїхати й на місцї виясняти справу. Телєфоную до командатури про час і цїль приїзду. В сей час перебував у Білій один приїзший товариш Тарасовський. Оповідаю йому таку оказію й запрошую поїхати вкупі. На другий день були ми вже в Жабинцї. Командатура находить ся яких 350—400 метрів у віддалї й ми рішаємо ся не впрост до неї йти, а трохи збочити, перейти селом і поговорити з народом.
Жабинка — се було перед війною невеличке містечко з великим відсотком Жидів. Тепер лишило ся від неї не більше третьої части всїх будинків, замешканих переважно Жидами. Але нам щастило. День був погідний, місцеве населеннє подибувало ся на кождім кроцї. Були тут і з самої Жабинки, а більше з околичних сїл і хуторів; деякі приїхали на торг, деякі яко робітники, а деякі по наряду й по ріжним запотребованням командатури.
Поки перейшли всїм селом і дістали ся до командатури, багато разів була нагода вступати в балачку то з поодинокими, то з групами селян. Здивованнє з обох сторін. Селяне дивують ся панам, що говорять по їхньому, а ми тій чистотї, кришталевій непорочности української мови, що чула ся від них. А особлива насолода вслухати ся в приваблююче дзюркотаннє жіночої мови. Сум огортав серце та жаль на власну долю, яка вже з дитинства гонила мене по чужих краях і примушувала вчити ся української мови лише з книжок.
Маючи на увазї нашу задачу, став я ще пильнїйше вслухувати ся й шукати хоч натяку на білорущину. Нїодного слова, нїодного згуку, щоб нагадував мову наших північно-західних сусїдів. Навіть про який небудь, хоч малюський, вплив не може бути мови.
Перед командатурою здибуємо значкового (адютанта), зазнайомили ся й оповіли про мету нашого приїзду. В сей мент зявляєть ся в дверях середнього росту, надзвичайно тонкого стану, елєґантно одягнений в білий лїтнїй стрій, жовті нїмецькі чоботи, легку чорну пелєрину, моторно вюнкий панок. Представили ся. Назвав ся Більським. Ага, шибнула думка, таким назвищем було підписане проханнє про білоруську школу. Заговорив швидко, наче знаючи, хто ми такі й по що приїхали.
Як пізнїйше й вияснило ся, п. Більського спеціяльно закликав командант порозуміти ся з нами. "Розумієте", говорив він після деяких моїх запитів майже чистою українською мовою з невеличкою приміткою російських слів, "я сам Литовець, весь мій рід походить з одної знаної литовської шляхетської родини. Правда, тепер я рахую себе за Поляка. Але тільки за Поляка! Бо який же я Поляк, коли мій дід лише й умів говорити по литовськи! А якби навіть і Поляк! То що з того? Кожда людина на мій погляд мусить жити виключно інтересами того краю, де живе. Святий обовязок кождого інтелїґентного чоловіка жити й дбати про той нарід, про тих людей, серед яких і із яких живе!".
"А чому ви хочете закладати тут білоруську школу, коли нарід говорить по українськи" — запитав я. "Та що ви, я зовсїм не намагаюсь сього. Головне, аби школа. А яка, се другорядна річ. Нарід не розбере, він такою мішаниною говорить, і польською і руською і білоруською і малоруською, що годї якійсь дати перевагу. Тому то довго над сим я і не думав".
В сей мент запрошують всїх нас до команданта. Займаємо місця й командант — старий, сивий Баварець звертаєть ся до мене з запитом про національність тутешнього населення. Коротенько оповідаю про наші спостереження в часї переходу селом і що тут окрім Жидів виключно українське населеннє.
Потім звертаєть ся командант до п. Більського, що останній скаже на моє твердженнє. І якеж велике було наше здивованнє! Майже в цїлогодинній промові доводив Більський не так нам, як присутним нїмецьким офіцерам, що на світї нїякий український народ не істнує, що се нїщо пише, як дрібна відміна російського, що "Малороси тіж Росіяне, себе так вони називають і такими почувають ся.
Тутешнї місцевости — виводив далї п. Більський — заселені мішаниною, тут панують понад все білоруські впливи й ся область була весь час тереном боротьби двох народів, російського й польського. Кождий із них, само собою зрозуміло, представляє цїлковито протилежний світ: перший — схід, другий захід. А як захід є побідником сходу, то повстає важний момент, в якій орієнтації виховувати тутешнє населеннє. Все, що хоч трохи нагадує російщину й приближає до неї, не повинно мати місця при науцї в народніх школах. А українство — то та сама російщина, навіть одні і тіж лїтери, лїтери сходу. А допускати навчаннє російськими буквами — пускати вовка до отари.
А сьому легко запобігти, закінчив п. Більський, звернувши ся до білорущини, де є дві течії, католицька й православна. Перша є західною орієнтацією, де наука проводить ся латинськими лїтерами, а друга східною, з руськими буквами. А що Білорусини трохи ріжнять ся від тутешнїх людей, то заводити треба тут тілько білоруські школи з латинським письмом!
На деякі заперечення з мого боку п. Більський розвинув всї знані польські теорії про страшну боротьбу двох великих народів, про велетенське змаганнє заходу зі сходом по лїнїї польсько-російських взаїмних відносин, про страшну небезпеку українства, яке дає населенню орієнтацію на схід та — і без сього не міг п. Більський обійти ся, — сприяє розвиткови шпигунства на користь Росіян, утруднює переведеннє військових розпорядків і т. д.
Далї вияснило ся, що Більський мав намір закладати школу не в Жабинцї, де живуть переважно Жиди, а в селї Стребново, 3 кільометри від Жабинки, яке заселюють виключно Українцї і в якім потім заложено українську школу; веде її місцева учителька—Українка.
І стало нам дивно по тих палких промовах і великій прихильности п. Більського до просвітної роботи, чому то за увесь час двохлїтньої нїмецької окупації нї разу не прийшла йому думка закласти хоч одну школу для народу, а тут на тобі! Запалав любовю до шкіл та ще й білоруських!
Справа дуже проста і ясна: почали закладати ся українські школи, народ став до них горнути ся, і се ріжних панів Більських кололо в очі й у них раптом прокинула ся непоборна любов до шкіл!
На Підляшу, де відсоток справжніх Поляків досить значний (20%), де населеннє через темряву не може відріжнити нації від релїґії, там вдаєть ся Полякам закладати польські школи навіть без переходової білоруської стадії. Але тут на Полїсю, серед православного населення, треба було придумати ту переходову стадію від білорущини з латинкою до Польщини. Дійсно п. Більський показав ся ґенїяльною та спритною людиною!
Дня 10 травня прибули до Жабинки Сїчовики, а Більський вже 15 травня (дату можна й попередню поставити) послав проханнє про заснованнє школи. Якої будь, хоч татарської, коли не можна польської, лиш аби випередити й перешкодити заснованню ненависної української школи. Мудрий, нема що й казати, п. Більський і мабуть для сеї його мудрости є він членом польської "Ради Стану" у Варшаві.
Як же відносить ся до сього народнього "представника" сам нарід, як цїнить його дїяльність. О! дуже хвалить, запитайте котрого з місцевих селян або Жидів, то він вам скаже. Та знають його і в дальших околицях, верст за 30—40 від Жабинки.
Але звісно, нарід невдячний. Дикуни, звичайно. Не можуть справедливо оцїнити його любови до краю, не можуть зрозуміти його видатної дїяльности і длятого з ненавистю оповідають про те, як по відворотї Москалів роз'їздила під проводом п. Більського комісія й переводила опис знищеного, спаленого, зруйнованого й відбирала у переляканого населення нетілько грошами, а навіть і натурою за свою роботу.
А як хто небудь не мав чим заплатити, Москалї все знищили, то не мав права й на те, щоб у нього записана була шкода.
Взагалї-ж нарід і досї чекає результату від подорожі й записування п. Більського, а то тим більше, що він і члени його комісії вже давненько відбудували ся...
Біла на Підляшу, 24/ХІ 1917.
[Вістник Союза визволення України]
09.12.1917