Василь Стефаник

Народний поет

У рідному селі Стефаника, Русові, коло Снятина, відбулося свято відкриття Музею Василя Стефаника.

До цього свята почуваюся в обов'язку докинути дещо як приятель Стефаника, що перший раз зійшовся був з ним і щиро познайомився в австрійському парляменті у Відні 1908 р.

До того часу я не знав особисто Василя Стефаника, але читав його твори, у першу чергу: збірку "Синя книжечка", надруковану в Чернівцях 1899 р., та зразу розпізнав, що він справді народний великий поет, який пише поезії прозою дійсного життя рідного народу, кров'ю і сльозами.

Та мабуть ніхто з живучих не знає, чому "Синя книжечка" надрукована була в Чернівцях, а не тут, у нас, у Львові. Ось тому, що Стефаник не був людиною зарозумілою і тому не мав смілости, щоб оцю першу збірку своїх творів видавати друком. А випадково він приїхав був до Чернівців і стрінувся там з Вячеславом Будзиновським і йому довірочно признався, що він ось таке списав з недолі нашого народу. Та як Будзиновський прочитав один — другий твір з його рукопису, то аж підскочив з радости і крикнув: "Стефаник! Та ж це жемчуги будуть в нашій літературі! Видавай негайно друком!" А коли Стефаник сказав йому, що не може, бо й не має защо, то Будзиновський взяв від нього рукопис і сам відніс до друкарні; ось так і вийшла у Чернівцях "Синя книжечка".

Це оповідав мені сам Вячеслав Будзиновський, що був потім послом до парляменту у Відні і редактором "Свободи", ґазети для народу у Львові.

Опісля я був свідком, як Стефаник у Відні під ударами лихоліття світової війни розважував найтяжчі теми своїх творів: "Марія", "Вона земля" і "Сини".

З цих творів найсильніше враження у мене викликали "Сини".

Ось так син Андрій: "Тату, каже, тепер ідемо воювати за Україну. — За яку Україну? А він підоймив шаблев груду землі та й каже: Оце Україна, а тут — і справив шаблев у груди — оттут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати"...

Та вкінці молитва тата Максима: "А ти, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло Тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох"..

Такої сильної дикції й експресії мистецького слова я не чув поза Шевченком у ніякого поета, бо оце не є типи видуманих людей з їх зверхніми формами почування: вдоволення, радости або недомагань, терпіння чи горя; це ж мистецьке зображення живого життя людини до самого споду її душі, що нам дає все єство чоловіка, яке до вас дійсно говорить, сміється, плаче і кричить цілою душею та аж поражує жахом страшного лихоліття — шукаючих долі!

Тому не диво, що Іван Франко привитав був молодого письменника Василя Стефаника епітетом найбільшого мистця слова — по Шевченкові.

Василь Стефаник був також чоловіком сердечним і характерним, що всією душею любив дійсно рідний нарід, а не про параду форми творив гимни і не лукавив честю свого народу, що був йому найдорожчим! А такою людиною бути — це мабуть тяжче, чим стати звичайним складачем поем чи оповідань або достойником з приписаними почестями, бо ж щоби стати справді народним поетом, конечно мати в душі вогонь любови до народу і не гонити за мамоною...

Як ось такого громадянського характерника, що ніколи не поклонився неправді, ні неволі, ані перед своїми, ані перед чужими сильними "от міра сего" — я пізнав приятеля Василя Стефаника. Він нераз і мене, провідника українців, визволив від незаслуженої напасти зарозумілих крамольників. І того я не забув — і почуваюся до обов'язку, для науки грядучих поколінь, докинути оцих кілька сердечних слів до Музею Василя Стефаника.

Львів, 28-го травня 1941.

*) З досі неоголошених рукописів бл. п. през. Д-ра Костя Левицького. — Ред.

[Львівські вісті]