Зазвичай я думав, що це через нудний пейзаж – який тут, в американському штаті Індіана, є безлісим, горбистим полем, що влітку вкрите кукурудзою, а взимку снігом, – піснярі і белетристи завжди зосереджуються на гаданій красі її небес: мозаїці хмар, розмитому мрякою овиді, фіалковій прозорості літніх ночей, яскравій блакиті полудня… Нещодавно я усвідомив, що очарування небес Індіани полягає в їхніх постійних змінах, що нагадують про тлінність життя. На днях мене зачарувало блідо-голубе небо, поплямлене рожево-золотим світлом, яке розчинилося, поступившись місцем ночі, і залишило по собі відчуття глибокого суму через знаття, що я більше ніколи не побачу знову його краси. Політика є схожою: хоча вона не дає естетичної втіхи, її прояви є минущими і залишають по собі ремствування і страждання. Майже не варто звертати на неї увагу. Як сказав А. Дж. Балфур, філософ, який приблизно століття тому став британським прем’єр-міністром, в політиці «мало що має значення і нема нічого, що було б дуже важливим».
Мене приваблює ідея про те, що політика зазвичай є мало важливою. В своїй професії історика я чекаю, аби новини визріли впродовж кількох віків перед тим, як я ними зацікавлюсь. В США легко упевнитися в тому, що поки тримаються на контролі економіка, юридичні рішення і міжнародна ситуація, внутрішня політика є всього лиш розвагою. Те, чим займаються президент і конгрес, є риторикою і комедією. Система є настільки склеротичною, що політика застрягла в дискусіях, не даючи реальних результатів. Це ідеальна арена для такого паяца, як Дональд Трамп, але царина, не надто гідна уваги серйозних людей. Ті з нас, хто відчув страх, коли Трамп переміг на виборах, перестали звертати увагу на президента. Коли це питання порушується на якійсь зустрічі, вечері чи під час прогулянки кампусом, ми кажемо: «не говорімо про нього» і втішаємося думкою, що він не чинить впливу.
До певної міри така позиція погорди і поблажливості є зрозумілою. Майже усі виклики Трампа-кандидата розтанули, коли він став президентом. Ми не будемо відгороджуватись від Мексики муром, ані вимагати, щоби мексиканці нам його оплатили. Не будемо виганяти з країни дітей іммігрантів. Не будемо виходити з міжнародних угод, навіть зі славнозвісного ядерного пакту з Іраном. Не буде демонтовано систему соціального забезпечення, якою б неефективною вона не була в США. Не буде війни з Північною Кореєю. Ми і далі підтримуватимемо торгівельні стосунки з Китаєм. Податки бідних не збільшаться, а багатих не надто зменшаться. Не буде покінчено з незалежністю суддів, ані зі свободою преси. Агентам поліції не дозволять діяти, не вимагаючи відповідальності перед судами. Президент продовжує писати твіти, але – через відсутність у нього політичного досвіду і паралітичне розходження в конгресі – жодна з його страхітливих пропозицій не проходить.
Завдяки конституції президент має небагато перспектив здійснити свої бажання. Тому він обмежується своїми їдкими і роздратованими твітами, що свідчать про поганий настрій і ще гірший смак. Досконало збалансована система, яка не дає переваги жодному з органів управління, не дозволяє йому нічого реалізувати. Серед знаменитих «стримувань і противаг», які обмежують виконавчу владу і забезпечують рівновагу між адміністративною, законодавчою владою і судами, мало що залишається на ексклюзивному полі діяльності президента. Його укази провалюються через опозицію суддів. Його законодавчі проекти застрягають в конгресі. В конгресі майже неможливо зібрати більшість за жодну радикальну зміну. Будь-який замах на людські права іммігрантів пробуджує колективну ліберальну самосвідомість юридичного корпусу.
Для президента, готового розвалити країну, залишаються два можливі виходи. По-перше, він має право оголосити війну. Стає тривожно, коли думаєш, що такій непостійній людині, як Трамп, дозволено щось настільки жахливе. Та майже точно відомо, що він цим правом ніколи не скористається – почасти через свою особисту схильність вдаватися до риторичних конфліктів, не входячи в жорстокі протистояння. Врешті-решт Трамп є бізнесменом, який любить укладати контракти і чия найвідоміша книжка – довжелезний панегірик самому собі – має назву «Мистецтво укладати угоди».
Президент також має повноваження призначати суддів апеляційних судів, і зокрема Верховного суду. Логічно, що він призначає і далі призначатиме консерваторів. Та немає жодної причини думати, що це призведе до рішень, які суперечитимуть чудовим свободам моделі американського життя. Юриспруденція в цій країні є вартою довіри: судді – на рівні апеляційних судів – є непідкупними і дотримуються закону, не ставлячи його в залежність від власних суджень. Випадок Енн Барретт, моєї колеги з університету Нотр-Дам, де вона є професором права, релевантний: сенат щойно схвалив її кандидатуру попри підозри, поширені сенаторами, що є прихильниками секуляризації, які бояться, що правовірна католичка могла би спробувати маніпулювати законом про аборт. Професорка Барретт наполягає, що суддя не повинен і не може дозволити, аби його особисті переконання – чи то релігійні, чи то світські – впливали на його юридичні рішення. Можливо, що рано чи пізно закон про аборт в США буде виправлено, аби внести більше обмежень, але це станеться не через поодинокі дії судів, а через повільну зміну громадської думки, яка – через все більшу життєздатність недоношених утробних плодів – щораз більше схиляється до захисту ненароджених.
Тяжко думати, що Трамп страждає від штивності своєї політики. Це особа з дуже примітивним інтелектом, однак певним політичним нюхом. Яка робить ставку на популістські стратегії, а не на особисті компроміси. На зміцнення своєї підтримки серед білого робітничого класу, який позитивно відповідає на заклик супроти еліт, меншин і нікчемних іноземців, не цікавлячись відсутністю конкретних досягнень. Президент мусить знати, що бажання, які він проголошує, зазвичай є недосяжними чи згубними. Для нього ж краще, коли він не зможе втілити їх у життя, скинувши вину на депутатів чи суддів, які їм запобігли.
Тож усі ми врешті-решт будемо задоволені: президент через те, що завдає прикростей своїм друзям і винагороджує своїх довірителів; судді і депутати через те, що можуть тішитися з того, що нічого не роблять; виборці з низьким економічним рівнем через те, що можуть дозолити елітам, не страждаючи від наслідків популістської політики, за яку проголосували; а інтелектуали – через те, що упевнилися, що можемо порятуватися через дірки в зубах Левіафана.
Як і всі, це відчуття безпеки є небезпечним – це те, що англійською зветься «раєм дурнів». Велика загроза Трампа полягає не в його можливих внесках в американську політику, а у фатальних результатах його культурного впливу. Хранитель полісу може бути плебеєм чи шляхтичем, буржуа чи королівської крові, чоловіком чи жінкою, будь-якого кольору чи релігії, але необхідно, аби він поводився як добре освічена, світська і шанована людина – з повагою і «ввічливістю щодо всіх». Здається, щораз важче знайти лідерів бажаної категорії.
Серед президентів США від Ейзенгауера всі – крім Картера, який був достойним чоловіком, що вмів зберігати гідність посади так само, як привабливість власного характеру, – залишали бажати кращого через свою сексуальну поведінку, або брехливість, чи продажність, або грубість, чи егоїзм, або попросту через тупість чи – як у випадку Рональда Рейгана – поганий смак його дружини. Поряд з Трампом вони всі здаються достойними і цивілізованими. При допомозі свого гидкого Твіттера, де повно лайливих слів і бридких коментарів, що адресовані літнім людям і вдовам, героям і нікчемам, можновладцям і людям марґінесу, жертвам і переможцям, він зумів опоганити політичний діалог в цій країні. Якщо якась із його політик переможе, ми, без сумніву, зможемо поправити. Та упослідження політичного життя є непоправним.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
Las miserias dela política
El Mundo, 29.11.2017
Зреферувала Галина Грабовська