Свіжо появилася з друку проф. Дм. Чижевського "Історія української літератури", книжка друга. IV. Ренесанс та реформація. V. Барок. Наукова бібліотека ч. 22—23. Видавництво Юрія Тищенка. Прага 1942, 144 ст. Це продовження історії української літератури, що її розпочав видавати пок. д-р М. Гнатишак, якому передчасна смерть не дозволила докінчити наміреної праці.
Ця невеличка книжечка, вже першими сторінками захоплює читача. Обговорюючи три століття письменства, XVI—XVIII, автор залишив на боці ввесь ерудиційний баляст — біографії другорядних письменників, зміст і характеристики їх творів, хронологічний порядок, а відразу взяв під увагу справу найважливішу: які ідеї і напрямки панували в тодішньому письменстві і чим вони наше літературне життя збагатили. Змагання до синтези, широке обхоплення явищ, глибока вникливість у суть літератури — це ті риси, що праці проф. Чижевського приєднають уважних читачів.
Автор починає від характеристики ренесансу і реформації. Ренесанс доторкнувся України тільки на самому кінці свого розвитку, коли вже на заході доживав свого віку. Те, що він дав, не вдоволяло навіть його прихильників. "Ренесанс мріяв про "ентузіязм", а на ділі зміг розвинути лише досить холодну реторику; він думав про вищу, всебічно розвинену людину, а на ділі досягнув лише панування еґоїзму та сваволі; ренесанс поставив собі метою дослідження природи, але природознавство ренесансу залишилось повне мрій та сприяло розвиткові "маґії", альхемії, астрології; ренесанс різко критикував "забобони" та пересуди старих часів, але сам залишився під владою забобонів, хоч відчасти і підновлених. Культурне значіння ренесансу — величезна "секуляризація" культури, себто її переведення з суто-релігійної до "світської" сфери, утворення до деякої міри самостійної світської культури — безсумнівне. Але власного змісту, крім нового ідеалу краси, ренесансові не вистачало. Він спричинився усюди до розвитку нової літератури та мистецтва, що будувались на нових ідеалах краси, ідеалах, що в значній мірі бажали повторити, повернути античний ідеал краси. В літературі це визначало деякий поворот до античної форми. Зміст "нова", світська людина приносила до деякої міри новий: тематика збагатилася "світськими" темами — нпр. еротичними, ідеалізуванням сили, "всебічної" повноти життя.
"Світогляд ренесансу переживав у XVI віці серіозну кризу, коли виступили реформаційні течії, які почасти йшли в тім самім напрямку, почасти підривали головні корені ідеалів ренесансу. Реформація залишилась на позиції певного індивідуалізму, хоч цей релігійний індивідуалізм (безпосередне відношення людини до Бога зі зменшенням посередницької ролі церкви) в єстві зовсім інший, ніж еґоцентричний індивідуалізм ренесансу... Коли ренесанс прямував до повноти життя, коли у нього основним ідеалом став ідеал краси, реформація прямувала до життя, яке було б цілком та послідовно збудовано на релігійній основі; античності протиставилось первісне христіянство, до якого хотіла повернути людство реформація, а це первісне христіянство приймало суворі форми старозавітної релігійности. Разом могли йти ренесанс та реформація власне лише в одному — в критиці середньовіччя, яке репрезентувала для обох католицька церква.
Впливи ренесансу в українській літературі були незначні. Вони слідні головно в тому, що до нас прийшли з заходу деякі теми, перше невідомі, як нпр. повість про Сивиллу пророчицю, про лицаря Туадала, про Тристана та Ізольду, Бову—королевича, Атилу, нові редакції Олександрії та ін. У більшості це повісті середньовічні, які прийшли в Україну завдяки знайомству з заходом; але трапляється і дещо нове, як напр. еротична тематика у Тристані та Ізольді. Взагалі мало було у нас перекладів з античних і нових мов і тому не витворився тоді ще новий літературний стиль.
Сильніші були впливи реформації, бо релігійні потрясення, які проживала Україна на переломі XVI—XVII ст., розбуджували зацікавлення релігійними темами. Українське полемічне письменство нераз шукало собі зразків і матеріялів у західній реформаційній літературі. Під впливом реформації до письменства увійшла народня мова — появилися перші переклади святого письма.
Але й реформація не захопила української літератури у більшій мірі. Українська полемічна література йшла своїм шляхом, помалу підготовляючи нові літературні форми і нові літературні цінності. Найвизначніший з українських письменників цієї епохи, Іван Вишенський, не звязаний ані з ренесансом, ані з реформацією, стоїть, як висловлюється автор, "цілком поза межами сучасности".
Проф. Чижевський дає прегарну характеристику Вишенського, "одного з найвидатніших українських письменників усіх часів". "Вишенський має надхнення справжнього пророка і тому, хоч і він часто залишається при питаннях другорядних, але суперечки про ці другорядні питання він уміє сполучити в певну цілість та овіяти духом такого біблійного патосу, який змушував читача зрозуміти або відчути, що справа йде дійсно не про дрібниці, а про останні питання роду людського. Але Вишенський не лише стилістично підіймається над своїми сучасниками полемістами, — не рідко він, залишаючи на боці конкретні дрібниці полеміки (бо про них, мовляв, уже писали інші), висуває такі принципові основоположні питання, які цілком виводять його "полеміку" з рямок нового часу та його країни". Вишенський нагадує своїм стилем сучасних йому полемістів, — він залюбки уживає реторизму, свої думки прибирає у форму промов, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань. Але коли у інших пиcьмeнників можна припускати вплив латинської школи, то у Вишенського патос своєрідний, "біблійний" (хоч і не дуже нагадує старозавітних пророків). Вишенський був людиною освіченою, знав і ренесанс, і реформацію, але свідомо відкидав їх здобутки, як явища занепаду і розкладу. "Коли Вишенський і належить до українського "ренесансу", то він в ньому є Савонаролею, що не зупинився б мабуть перед знищенням усіх "придбань" нової культури". Вишенський не приймав нічого, що приходило із заходу, — він виходив із традицій старохристіянського аскетизму і творив свій ідеал божого царства на землі...
Більша частина книжки проф. Чижевського присвячена барокові в українській літературі. Що таке барок? Автор прихиляється до погляду, що барок — це синтеза середньовіччя та ренесансу. "Бо дійсно культура барока, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається в багатьох пунктах до середньовічного змісту та форми: замість прозорої гармонійности ренесансу зустрічаємо в бароку таку саму скомпліковану різноманітність, як в ґотиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароку ускладненість ґотики; замість антропоцентризму, поставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в бароку виразний поворот до теоцентризму, до уділення центрального місця знову Богу, як у середньовіччі; замість світського характepy культури ренесансу бачимо в часах барока релігійну закраску цілої культури — знову, як у середньовіччі; замість звільнення людини від пут соціяльних та реліг. норм, бачимо в бароку знову значне присилення ролі церкви і держави. Але, як вже сказано, барок де в чому переймає і спадщину ренесансу: зокрема він цілком приймає "відродження" античної культури; він, що правда, цю культуру розуміє інакше, ніж ренесанс та робить спробу сполучити, зєднати античність з христіянством; барок не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива головне яко шлях до Бога; барок не відкидає навіть культу "сильної людини", лише таку "вищу" людину він хоче виховати, тай дійсно виховує для служби Богові. Але те, що є своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва барока, надає барокові його власний індивідуальний характер: це рухливість, "динамізм" барока; в плястичному мистецтві — це любов до складної кривої лінії, в протилежності до простої лінії та гострого куту чи півкола ґотика та ренесансу; в літературі та житті — це потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до смілих комбінацій, до авантури... Барок не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття: для нього важливіше зворушення, розбурхання, сильне враження; з цим змаганням розворушити, схвилювати, занепокоїти людину звязані головні риси стилістичного вміння барока, його змагання до сили, до перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного, "ґротеску", його любов до антитези та мабуть його пристрасть до великих форм, до універсальности, до всеохопливости. Зі своєрідними рисами барока звязані і ті небезпеки, що загрожують бароковій культурі та зокрема бароковому мистецтву: це часом завелика перевага зовнішнього над внутрішнім, чиста декоративність, за якою зникає або відходить на другий плян глибший сенс та внутрішній зміст..."
В українській літературі барокові риси слідно вже у стилю Вишенського: його довгі періоди, накопичення паралелізмів, смілі антитези, стиль промовця, чи краще пророка. Але дійсний початок барока приносить Мелетій Смотрицькнй у "Треносі", а розвиває Ставровецький у своїх проповідях і віршах. Останнім письменником епохи барока був Сковорода.
Барокове письменство в Україні виказує значну перевагу елементів духовних, але не бракує також світських тем — у ліриці, новелі, драмі, хроніці, листі, науковому трактаті. Доволі різноманітна була світська лірика — різнородного змісту: мелянхолійна, еротична, політична. Дуже популярні були епіграми, вірші до емблем і малюнків, акростихи і різні інші іграшки. Були також спроби епосу на релігійні теми (І. Максимовича "Богородице Діво" на 23.000 рядків!). У повісті перероблювались все ще середньовічні сюжети. Дальше був популярний "Варлаам і Йоасаф", "Олександрія" та ін. Досить оригінальний характер мала драма. До літератури належала також проповідь, в якій барокові риси виступають особливо ярко. Не позбавлена барокових елементів також історіографія — напр. літопис Величка. Стиль барока для нас сьогодні чужий і чудернацький, — але не треба забувати, що барокове мистецтво було призначене для людей іншого часу — їх воно справді захоплювало і зворушувало. Барок дав українській літературі епоху великого розвитку.
Наприкінці проф. Чижевський характеризує ідеологію українського барока. Вона спиралася на старій християнській традиції, але прийняла деякі елементи античної і західної культури, — а саме естетичний ідеал і деякі політичні ідеї. Естетика барока кріпко перещіпила в Україні переконання про цінність гарної форми; формальні прикраси внесено в усі роди літератури, навіть у ті, яких головна вага лежить на змісті, як проповідь, літопис та ін. Політично-національна ідеологія закріпила в широких колах ідею національної самостійности українського народу та сприяла виробленню героїчно-лицарського ідеалу політичного діяча. "Ці обидва придбання відограли чималу ролю в духовому житті України в XIX віці. Зокрема вони утримували українців довший час від прийняття абстрактно-утопічних ідеологій і сприяли утриманню літературної на національної традиції в найнебезпечніших часах та в найскрутніших обставинах".
[Краківські вісті]
29.11.1942