Каса

​

Це не так, що ці питання не дають спати, але минуло більше 20 років, а причини, які їх породжують, не зникли. Вони актуальні, особливо в умовах гібридної війни. А їх мало не бути, вони мали бути замінені – витіснені – українськими «аналогами». Наприклад, на початку 90-х, вболівальники не забули, стояв стогін, як же ми тепер проживемо без такого неймовірного принципового футбольного протистояння – московський «Спартак» і київське «Динамо». Хто про це пам’ятає зараз, хто з теперішніх ультрас знає про це? Бо маємо не менш запекле протистояння «Шахтар» – «Динамо». Але культура – не футбол.

Чому тут, по цей бік Збруча, на україномовному Заході, в Галичині, де немає російської пропаганди, давно пройшла декомунізація і всі центральні вулиці мають правильні назви, про пам’ятники можна не згадувати, українські підлітки, школярики, слухають російськомовний реп, а таксисти, водії, військові, спортсмени, злодії і ще багато хто – російський блатний шансон? Або чому провалюються в прокаті українські фільми і більшість, переважна більшість громадян по цей бік Збруча віддає перевагу перегляду загальнонаціональних телеканалів, перенасичених російськомовним продуктом, а не реґіональним, які повністю україномовні і зосереджені, в основному, на місцевих темах і новинах? А якщо розширити на всю Україну – чому закрили в серпні соціальну мережу Ukrainians (офіційно – вона користувалася малим попитом, у неї було тільки 400 тисяч користувачів), чому такі скромні тиражі українських книжок і україномовних журналів, такі серйозні проблеми в українських музикантів, що вони вимушені відміняти концерти – по цей бік Збруча – бо організатори не продали квитків? 

Візьмемо найпростіше. У нас якось встидаються говорити й писати про такі земні, буденні, матеріальні речі, як гроші і українське мистецтво – і особливо кіномистецтво. Апріорі вважається, що воно бідне, гроші держава не дає, а кіно у нас ще бідніше, що кіновиробництво тримається мало не на голому ентузіазмі, і звідси всі провали в прокаті. Так, частина правди, не вся, в цьому є – ще кілька років тому Держкіно давало мізерні суми. Але минулого року завдяки закону про державну підтримку українського кіно на виробництво фільмів виділили понад 250 мільйонів гривень. Які – або скільки – українських кінострічок ми побачили в кінотеатрах? Із прокату продюсери повернули агентству лише близько 2 мільйонів гривень. Куди пішли кошти платників податків? (Виявляється, там також крали, і відповідні органи вже копають).

Тільки вітчизняна кінокомедія "Dzidzio Контрабас" окупилась в прокаті. Ця певною мірою історична подія якось пройшла непоміченою широким і вузьким колами нашої схвильованої громадськості. А даремно. Бо про це можна сказати й так, що нарешті в Україні зняли або вперше за всю 26-річну історію змогли зняти такий фільм, який, як кажуть наші сусіди поляки, зібрав касу.

І вони знають, про що говорять. У них, та у всіх країнах, не кажучи вже про Голлівуд, які мають свій розвинутий і популярний, можна додати самодостатній кінематограф, добре рахують гроші – і тому постійно пишуть про прокат, який фільм зібрав найбільше грошей, скільки він коштував, а також, і це не менш важливо, – гонорари акторів, режисерів, продюсерів. Критика часом безжальна, фільмам присвоюють категорії, творцям роздають не тільки Оскари, а і антипремії, "золоті малини". У нас вже можна прочитати про бюджет стрічки, але скільки грошей отримали ті, хто власне відповідальний за таке кіно, творчі працівники, актори і режисери, – ні.

Наприклад, рекордсмен за перший тиждень прокату фільм "Сторожова застава" коштував 40 млн грн, 18 із яких надала держава. Попереднім рекордсменом касових зборів був "Контрабас", який за перший тиждень подивилося 102 тисяч глядачів, що принесло його авторам 7,7 млн грн. У "Застави" відповідно 110 тис. глядачів і 8,2 млн грн.

Так, комедія і фентезі – це легкий жанр, а серйозному кіно, історико-патріотичному, на соціальні теми зібрати касу, бокс-офіс, важче. Але як тоді донести месидж до глядача, який голосує своїми грішми і вільним часом?

Яка тоді користь з виховання і пропаганди, якщо стрічку мало хто бачив, книжку не читали, музику не слухали. В районній бібліотеці можна знайти весь сучукрліт, навіть такий треш, як Карпа і Дереш. Музику? Дякуючи Інтернету, можна скачати любе. Але колективних кінопереглядів, коли в кінотеатр водили класами, інститутськими групами і трудовими колективами, більше немає. Кіносеанс потрібно оплатити. Можна прокрутити фільм по центральних каналах, тобто посадити глядача перед телевізором. Згадайте «Атентат» про Бандеру, «Нескорений» про Шухевича чи «Андрей» про Шептицького – їх крутили по ящику. І тоді відразу постає питання художньої якості і професіоналізму творців. Іван Драч, згадуючи 60–70 роки минулого століття, розквіт українського кіно на Кіностудії імені Довженка – він мав відношення до сценаріїв і «Тіней забутих предків» і «Пропалої грамоти» – акцентує увагу не тільки на суворій цензурі, а і буквально на прискіпливості до професіоналізму – з боку партійних бонз. Про який професіоналізм можна говорити, якщо знімаючи довоєнний Львів, його творці не звертають уваги на вивіски, на те, що батяри не носили бороди, а львівські євреї не виглядали, не одягались так, як одеські? Це найсвіжіший приклад. Це Львів, такого міста більше немає ніде, можна було б хоча б спробувати поцікавитись його історією. І фільм Тарантіно, на якого посилаються, провалився.

Коли мова заходить про непрофесіоналізм, у нас мають на увазі політиків, органи влади, медицину, вчителів, лікарів, поліцію, прокуратуру, навіть водіїв маршруток, але тільки не митців. Бо як тут щось довести, коли народ не розуміє, не доріс до «великого» і «високого», не знає таких слів, не травмований гуманітарною освітою, йому що простіше. Вірно, частково. Найбільш популярним за відвідуваністю місцем у Львові є не картинна галерея чи історичний музей – Криївка. Так, Росії мільйони дають на пропаганду. Тільки от «Хоробре серце» і «Волинь» зібрали не тільки касу, а й урожай нагород, їх подивились мільйони. Ґібсону і Смажовському не потрібно нічого доводити, хоча вони це постійно роблять, у них вже є ім’я. Ці фільми – не історичний документ, в істориків є немало запитань і заперечень, і їх можна розглядати як пропаганду, але не можна заперечити очевидне – їх хочеться дивитись, вони притягують нашу увагу.

Діти слухають реп тому, що в ньому запакована коняча доза злості і відчаю, яка переповнює їх. І вони не співають, ці виконавці, вони плюються словами. Брудними, вульгарними і страшними. Діти не читають про тотальну корупцію там наверху, не дивляться сюжети про резервації для багатих, населені пункти, де на вході шлагбаум, охорона, приватна власність, вулиці не мають назв, будинки – номерів. Це навіть не царські села, Брюховичі чи Конча-Заспа. Вони стоять на зупинці маршрутки, а мимо проносяться якісь фантастичні машини. Або йдуть на вокзал, приміський, де зняли третину рейсів і вернули вагони й електрички з сімдесятих, дерев’яні сидіння і бруд. Вони заходять в супермаркети і хочуть ці яскраві і стильні речі, як у декого з їхніх однокласників, хочуть, але не розуміють цих цін.

Де україномовний реп, щоб вони слухали? Хоча частина цієї продукції зроблена в Києві і Дніпрі. «Айсберг», яку так люблять підлітки, дівчатка – це київська група. «Бумбокс», який збирає аншлаги в Палаці спорту в Києві, відміняє концерти в Тернополі, Луцькому, Рівному, а не тільки на Сході. На початку 80-х ми, студенти, слухали не тільки західний рок, а й «Машину времени», бо в тому, що вони співали, в тій музиці, щось зачіпало, вибивалось з тодішньої фальші і лаку.

На жаль, багато культурного продукту, і навіть полемічні статті, особливо на захист української мови, нагадують проповідування серед навернених. Українські російськомовні журнали і сайти часто мають таку опцію, як вибір мови, і можна перейти на українську, хоча переклад – машиною – часто жахливий. Так-от, вони, бувало, ставлять статті, які беруть з західноукраїнських джерел, Zbruč не виключення, але я не бачив там жодної статті, колонки на захист української мови. Не хочуть, не чують, не цікаво?

Не все так зле. Українські програмісти анонсували запуск нової соціальної мережі "Єсвоє". У соцмережі буде доступ до безкоштовного кіно і музики, на відміну від інших українських проектів. Окрім України, українське фентезі покажуть як мінімум в 11 країнах світу. Офіційний трейлер фільму в YouTube подивились 1,2 млн глядачів. "Океан Ельзи" збирає стадіони там, де навіть слово "тато" потрібно перекладати з української. І слухають, і купують квитки. На вуличній розкладці з пресою все-таки є українські журнали. Нехай співвідношення «Отдохни» і «Країна» десь одинадцять проти трьох, і український «Новинар», як і український «Плейбой» і «Нешнел Джеоґрефік» (не плутати з виданням «на Украине») – це вже історія, але журнали про вишивку і в’язання, мисливство і рибалку, про будівництво, будматеріали і розведення квітів на українській мові продаються на рівні з журналами для жінок і спортивним виданнями «па руски», вони не здають позиції в конкурентній боротьбі. І я вірю, що скоро і реґіональні, місцеві телеканали перестануть бути такими повільними і зацикленими на політиці й економці, що наші актори, як у Голлівуді, будуть відповідати ролі, і коли треба, щоб увійти в образ, будуть тренувати тіло і розум три місяці в армії чи в боксерському залі, втрачаючи по 15 кілограмів ваги – або взагалі наберуть вагу, як Сталлоне, коли випав шанс зіграти в серйозному фільмі з Де Ніро. І діти, які виростуть, будуть слухати українську музику, читати українські книжки і журнали і дивитись українські фільми, реєструючись в мережі "Єсвоє". І тоді у нас буде каса і не буде питань.