Ольга Кобилянська

Літературно-критичний нарис.¹)

До відємних прикмет українського письменства протягом його розвою в XIX ст., належить довго, — подекуди ще й нині — недостача репрезентативних подоб линки. Важкі історичні обставини нищили в нас цілими віками можність ширшого товариського життя, сю першу передумовину висшої жіночої культури. Український степ у часах татарського й турецького лихоліття, козацьке шатро, запорозький табор — те все були життєві середовища, пригожі в першу чергу для розвою чоловічої, лицарської духовости. Постійна небезпека ворожих нападів мусіла відємно зазначуватися на всім родиннім і суспільнім життю історичної України, а з тим і на рівні суспільного становища жінки. Коли великі новітні революції в Европі — передовсім французька — виявляють цілий ряд дуже визначних жіночих духовостий, то епоха українських революційних рухів, починаючи від р. 1648, в літературі не надто богата такими своєрідними жіночими індивідуальностями. Тут і там зарисовується на тлі Козаччини жіноча постать гострійше, але більш у відємнім ніж додатнім розумінню (жінка Дорошенка, Мотря Кочубеївна, Настя Скоропадська). Аристократичний індивідуалізм, знаменний для української вдачі вже в перших починах історичного життя, зазначується з кождочасним, хоч і не тривким наладнаннєм суспільних обставин, гострим відокремленнєм суспільних шарів. Колишня українська гетьманова або гетьманівна, жінка або донька полковника, сотникова або сотниківна була в очах юнака з низших суспільних кругів так само як де-инде майже недоступним ідеалом (подібно як ще сьогодня деяка українська дівчина з т. зв. „доброго дому“ для „простого“ мужицького або маломіщанського нащадка). А се обмежувало в нас жіночу творчість та її вплив на тісні родинні або товариські кружки при таких обставинах у більшій мірі як деинде. Обмежувало в письменників знаннє національної жіночої духовости до знання типів з найблизшого окруження. Та причинялося тим самим до тої недостачі репрезентативних подоб українського жіноцтва в письменстві, яка вже доволі виразно виступає в оповіданнях Г. Квітки-Основяненка.

Жіночі подоби автора „Марусі“ та „Сердешної Оксани“ зазначуються двома прикметами, знаменними взагалі для письменств із невиробленим жіночим типом : силуваним ідеалізмом та звуженнєм на тісний круг невеличкого життя. Те останнє, правда, завинене ще й історичними обставинами остільки, що боротьба за національне визволеннє і національну самосвідомість ведеться в нас цілий XIX вік, і ведеться ще й нині. Устрій нашого громадянського життя не має ще до нині тривких державних форм на широкій, всенародній основі. Національна самосвідомість поодиноких суспільних шарів усе ще залежна від принагідних культурних і політичних впливів. Тимто український письменник був подекуди примушений відтворювати життє, а з тим і жіночі подоби, в сих, сказатиб, мало репрезентативних межах, які є найважнійшою признакою всяких побутових картин. Але саме се обмеженнє наших письменників, з окремаж оповідачів, на відтворюваннє життя в нешироких межах побуту — стало жерелом того силуваного, у своїх останніх послідовностях безпросвітного ідеалізму (ідеалізованпя людини), який є темним боком усякого провінціялізму. Усякого розмальовування життя на овиді глухих кутів без тіснійшої злуки з цілокругом істновання та історичними традиціями народу.

Крізь мрачний серпанок такого нетворчого, пів-романтичного, пів-побутового ідеалізму дивився на українську жінку її перший новітній уподобник Квітка. І тому момент репрезентативности в тих його Марусях і Оксанах, значить степень правдивости всенародньої жіночої духовности — дуже незначний. Квітці й на думку не прийшло дошукуватися в характерах своїх героїнь несвідомої злуки з характерами великих жінок у нашій минувшости. Розважити н. пр. те, що в народа, який видав Ольгу й Рогніду, Данилову матір, Ярославну й Настасю Чагрову, Раїну Могилянку й Гальшку Острожську, Роксоляну й Марусю Богуславку, — ледви чи знайдеться стільки слезаво кволих, серафічно завмираючих Марусь та Оксан, щоб поза ними не добачувати инших, багато красших, бо сильнійших і здоровійших душ. Недостача глибшої злуки з минувшістю, той рішучо найтраґічнійший наслідок яскравої неорґанічности в історичнім і культурно-творчім розвою України, зазначується так у творах нашого письменницького відродження вперве. Заставляє наших письменників черпати з мутного жерела московсько-карамзинської романтики, а не з касталійського жерела всенароднього духа. Що з того, що найбільший поет України прославляв Основяненка у відомій поемі, як народнього співака з „добрим голосом“, від якого можна було надіятися розбудження історичної свідомости в народі? Шевченко з таким самим ентузіязмом говорив і про Марка Вовчка. Казав, що Жорж Занд не варта в порівнанпю з ним і за куховарку, хоч Марковичка як оповідачка так само обмежена вузкими рамами побутовщини, так само мало репрезентативна уподобниця жінки, як і Основяненко. Жінка як любляча мати, сестра або любка, все ідилічно добра, євангельсько терпелива, мучениця і страдниця життя — се жіночий тип, який від Основяненка та Марковички, особливож на тлі змагань до визволення з кріпацтва, стає чомусь, так сказати, пів-урядовим, жіночим шабльоном в українськім оповіданню.

На загал переважає той традиційний тип і в Шевченка. Але з тою ріжницею, що великий уподобник „Наймички“ вміє його правильно піднести до вершин траґізму. А тут і там дає проби цілком иншої, повно-життєвої та гостро самостійної духовости (Катерина в малій поемі „Ой крикнули сірі гуси“, — ґенеральша в поемі „Петрусь“ — або Жидівка „У Бильні, городі преславнім“). Однак тип життєвої мучениці, все-жертвуючої жінки-матери та жінки-любки став усе таки найміродатнійшою подобою між жіночими постатями Шевченка і лишився ним для цілого ряду наших оповідачів майже до нині. Тільки справді великі таланти між нашими старшими оповідачами — як ось Іван Нечуй Левицький або Свидницький або Мирний — сотворили або принайменше пробували сотворити більш ориґінальні жіночі типи на підставі гостро зазначеної психольоґічної окремішности. Сюди належать також попри всю свою ідеалістичну закраску і красші жіночі подоби в гуцульських оповіданнях О. Федьковича. Але щойно на вершинах нашої останньої, найновійшої письменницької доби стає повне визволеннє найглибшої духовости української жінки зі шабльонів романтизму та побутової ідиліки щораз свідомійшим завданнєм артистичної творчости. Правда — чоловічі подоби виявляють іще й тепер рішучу перевагу над жіночими. Багато енерґійнійшу певність та вірність психольоґічного малюнку, а з тим і висший степень життєвої репрезентативности. Але жінка-страдниця, безвольна жертва сліпих материнських та любовних інстинктів, переходить в українськім оповіданню найновійшої доби велику еволюцію в напрямі висшої життєвої та духової самостійности, відповідно до світогляду новітнього людства. Тиха, терпелива українська страдниця, ся вроджена жертва деспотичних батьків, чоловіків та власних дітий, почуває в собі гноблену віками достойність людини і стає згодом до боротьби за права отсеї людини.

І ся не-страдниця, не-кріпачка, не-наймичка суспільности — се той новий тип української ланки, що його спершу несміло, a далі цілою енерґією намагається ввести в українське письменство — Ольга Кобилянська.

Етичний бік сього головного питання є для буковинської письменниці майже скрізь важнійший ніж чисто артистичний. Кобилянська виходить з ідеї, а не з безпосередного артистичного пережиття. Світогляд, на овиді якого вона малює героїв своїх оповідань — се в неї з правила осередна і найважнійша частина твору. Геройка її роману „Царівна“ іноді цілими сторінками говорить про те, що властивої події нема в її життю ніякої. Що ніщо в ньому не „починається“ і ніщо не „кінчиться“, по правилам пересічних романів, — додаймо. Словом, ціле оповіданнє — се тільки один великий ряд відгуків духового життя панни Верковичівної. „Моя історія се не те, що я пережила, лиш те, що я передумала головою і серцем“. Значить — Кобилянська достроює життєву дійсність скрізь до свойого світогляду, а не навпаки. Дієві особи як люде, як репрезентанти такої, а не иншої духовости для неї є подекуди байдужні. Справді важне тільки те, що є ідейним боком придуманої цілости оповідання. Тому степень репрезентативности осіб оповідання побіч головної геройки в перших оповіданнях Кобилянської („Людина“, „Царівна“) — дуже малий. Раз тому, що їх Кобилянська добирає собі доволі свобідно, мов найконечнійше окруженнє для геройки. В оповіданню „Людина“ — не представляє родина лісового радника Епамінондаса Лявфлєра надто багато інтересу для українського читача нашої доби, особливо на тлі такої неясно зазначеної видівні подій, як тут. Кобилянська залюбки зазначує місцевість в данім оповіданню криптонімово, буквами К., Ч., В. чи Д. Залюбки тільки натякає на народність населення, а се в дечому обнижує і внутрішню вагу й артистичну уровень сценерії як такої. Бо природне тло життєвого середовища зводиться таким чином по части до шабльонів, по части до загальників (сад — ліс — гори). À далі через те, що поки що Кобилянська любить ставляти представницю свойого світогляду, своєї визвольно-жіночої ідеї надто однобічно в додатнім, а її дієвих противників так само однобічно у відємнім світлі. Проти Наталки Верковичівної нпр. являється рідна її вуйна, Орядин і Румунка — середовищем некультурности, дрібничковости, недосконалости, словом — провінціяльної безпросвітности, підчас коли дієвий круг Наталка — Марко — Оксана, се наче забороло ідеалізму й духової висшости. Про те, чому саме якийсь Хорват репрезентує ідеального чоловіка в сім оповіданню, а не Українець, не хочу спорити з авторкою. Але навіть, колиб наша письменниця дім пані Марко була назвала не хорватським, тільки українським, то я думаю, що степень репрезентативности тих осіб з чисто артистичного боку був би лишився такий, який є тепер. Для Кобилянської міродатною засадою при розмальовуванню людських характерів є в перших, — а подекуди і в дальших — оповіданнях у першу чергу етично-фільософічна ідея і поетична мрія, а тільки попри те, як свойого рода другорядний чинник — засада чисто артистичного, чисто предметового, чисто річевого уподоблювання. Тому її твори з першого періоду письменницької творчости мають за собою тільки до певної міри велич і потрясавшу послідовність життєвої правди.

Колиб ось Кобилянська з цілою послідовністю вже в першім оповіданню („Людина“) була перевела психольоґію справді висшої жіночої духовости, справді живучий характер того жіночого Спартака, який з божеською лютю в душі намагається розірвати окови суспільно-товариських умовностий, то Олена рятувалаб горде право своєї душі без огляду на інтереси родини та без огляду на безхарактерну раду старої учительки музики.

Олена одначе виходить всеж таки заміж, робить те, що „випадає“, як сказалаб Жорж Занд. О. Маковей намагається, правда, зрозуміти такий, сказати, кріпацький обяв у духовости Олени, говорячи: „...Читач уже доспіває собі сам усі причини такого поступку Олени : цілі століття життя, все вихованнє жінок, ціла суспільність винна тому, що бувають такі поступки, що падуть такі характери, зломані тягарем життя, засуджені на ласку і неласку мужчин, а самі без способу до життя в руках...“ Але наш письменник не уважає на те, що таке оправданнє зводить рівень першої геройки Кобилянської до рівня духовости закріпощених Оксан та тих усіх тихих і лагідних страдниць, яких у нашім письменстві перед Кобилянською цілий ряд. Значить — момент новітньої жіночої духовости зазначує тут Кобилянська тільки неґативно, як задушевне бажаннє обновлення таких невідрадних обставин та жіночих характерів. І саме ся блідість ідейного боку в першім оповіданню буковинської письменниці (мимо всеї етичної тенденції авторки) поясняє надмірну перевагу ідейного боку над чисто артистичним у всіх дальших оповіданнях Кобилянської, з виїмком одної „Землі“. Вже „Царівна“ — се тільки до половини оповіданнє, дійсність, артистичне уподобленнє. До половини се записник модерної мрійниці-самотниці. Ідеї поетичної душі, болюча сповідь людини, яка почувається страшно чужою в окружаючім її світі, скипає гнівом проти нього і хоче силою величавої ідеї почуватися його побідницею. Щойно з „Царівною“ озивається в Кобилянської той крик нової жіночої душі за визволеннєм з оков буденщини, який не вмовкає в нашої письменниці й до нині та попри всі трудности чисто артистичного уподоблення відбивається щораз сильнійшим відгуком у найширших колах нашого громадянства.

Творчий крик душі, що бореться за красшу самосвідомість.

Висша самосвідомість людини, але тільки як творчої одиниці — се може найправдивійше означеннє сього ідейного овиду, па якім наша письменниця уподоблює усі свої великі оповідання про новітню українську жінку, починаючи від повісти про Наталку Верковичівну, кінчаючи на предивній прозовій пісні про Ніобу та Аґляю-Феліцітас („За ситуаціями“). Кобилянська тому з деяким правом застерігається тут і там проти сього, мовби її проблємом була просто — емансіпація жінки. Ні. З коротко стриженими товаришками, з натхненими провідницями полового рівноуправнення, каварняного зрівнання жінок і чоловіків, з цілою тою моралю жіночих Санінів, що такими отруйними хвилями перепоїла духовість перед- і повоєнної Европи, — творчість Кобилянської має дуже мало спільного. Там, де вона свідомо виступає в обороні суверенних прав жінки в области любовного життя („Природа“, „Некультурна“, „Valse mélancolique“), там програмова ідея її світогляду зазначується надто виразно. Читач мимо усеї принадности оповідання як такого почуває на кождім кроці, що сотворені тут письменницею подоби — се не представниці великих життєвих дійсностий, тільки речниці таких а таких поглядів авторки.

Все те, що є безпосередним висловом душі, жагучою стихією, кипучим, сліпим почуваннєм — не є властивою областю таланту Кобилянської. Тут усі її малюнки, — починаючи від любовних сцен з Орядином, — мають у собі щось придумане. Щось мов розумний, практичний приклад на дану теорему авторки. Кобилянська як письменниця — підчеркнім се ще раз — підходить до життя майже скрізь зі становища вимріяного світогляду. Ніколи навпаки. Тому вона з таким замилуваннєм висловлює при кождій нагоді високі думки про світ і життє. Про висшу людину і про красший світ. їй не легко дошукуватися живучої величі і краси саме в невмолимій дійсности. З огляду на те треба дуже сильно підчеркнути сю обставину, що Кобилянська по матері з німецького роду такого визначного поета-романтика як З. Ф. Вернер (1768—1823).²) Тут може одно з найперших жерел її тужливого, траґічного ідеалізму. Тої неможности погодитися з життєм. Тої болючої туги за мрійливою, недійсною все-красою, все-творчістю, все-пожертвою, яка просто примушує людину крівавитися в студених скрутах дійсности.

„В мене нема змислу для дійсности“ — каже раз Наталка, — а на иншім місці питається: „Чи се ознака великої душевної немочі, що моя душа хилиться так до смутку, мов той цвіт лелії до долу?“ Вона жалується на те, що „сумлінне в неї ніжне мов павутинка“, що „вона характер траґічний з артистичними зарисами“. Се все пригадує відгуки того мрійливого ідеалізму ще з XVIII ст., з окремаж німецького, який устами свойого найґеніяльнійшого представника, Фрідріха Шіллєра проголосив колись одиноко досконалим і гарним світом — світ артистичної краси й етичної досконалости. Протиставив життєвій дійсности свойого рода — естетичний засвіт і витворив тим чином у поетичній творчости Европи сю траґічну духову течію („Das Ideal und das Leben“), яка на довго перед Байроном стала першою основою письменницького песимізму, поетичного відчуження від життя і людий.³) Тому такі надмірно ідеальні духовістю і надмірно балакучі всі головні герої Шіллера, починаючи від Карла Мора, кінчаючи на Дмитрови Самозванцеви. Тому такий траґічно гарний і траґічно нездійснимий ідеалістичний засвіт Заратустри-Ніцшого, сього останнього великого ідеаліста нашої доби. І тому стільки наболіло ідеалізму, стільки жаждучого крику за свідомістю красшого життя, красшої дійсности б в української прихильниці Заратустри — Кобилянської. Тут вона в найдальшій відсталі від сліпо-інстинктового животіння „некультурної“. Тут вона цілком речниця „освітної мрії“, сказав би Ніцше, речниця культурної самосвідомости і творчої туги, і тому саме тут промовляє до нас нова українська ланка, не-Маруся і не-Оксана — з найбільшою безпосередністю:

„...Ах, ми така низько думаюча маса, що не вміє одушевлятися ! Сотворити таке щось, що поривало би ! Ся маса з самого видіння і невільничої податливости запала у видіння! Чому в нас так мало гордости і підпорної сили, так мало наклону до величі, так мало поривів до могучости? ...Ах, ми — ні ! Ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалітися ! Ненавиджу тих, що лиш проливають сльози...“

Невибагливому інстиктовому животінню колишньої жінки-невольниці в наших побутових оповіданнях протиставляє так Кобилянська силою величі своєї жіночо-визвольної ідеї — володарський жіночий тип. Володарський своєю ідейною висшістю над окруженнєм. Самосвідомістю творчої, оживотворюючої сили. Володарський великим хотіннєм у напрямі визволення з омертвлюючої вузкости життя у глухих кутах А., В., Ч., К. „...Дитиною я бажала — читаємо на иншім місці — летіти через море в полудневі краї, красу яких уявляла собі моя фантазія в тисячі барв. А коли виросла, я бажала, щоб ми стали інтеліґентним народом, свобідним, непоборимим у своїй моральній силі... Розуміється, кожда, а кожда одиниця (думала я собі) мусіла би сталити свої сили, перемагати і себе, щоб розуміти і життє пануюче, і гидилася прикметами невільничими. Про те мріяла я часто. Се була і є моя хиба...“

Додаймо: хиба усіх ідеалістів. Усіх пророків творчої самосвідомости, від Шіллєра, Русса і Шеллі’я ⁴) починаючи. Одна з постійних хиб у духовости кождого письменства, кождого народа, хотілосяб сказати: в духовости кождої епохи на тлі великих переломів, у хвилі великого дожидання. В письменстві кождого народу, кождої епохи все буде два роди письменників : ті, що уподоблюють життє і людину в голготнім обнаженню невмолимої правди, і ті, що над жорстокими провалами тої правди розстелюють сяючі коври вимріяних світів краси й досконалости. Реалісти й ідеалісти. Скептики і віруючі. Гострозорі дослідники життя і виніжені мрійники. Критики-судді й кохаючі апольоґети життя. Кобилянська належить до сих останніх. Сувора правда життя так само не є властивою областю її творчости, як і суворість природно-первісного почування. Тому така богата своїми висновками сповідь Кобилянської при нагоді розмальовування першої молодости її Аґляї-Феліцітас: „...Питання суспільні, ідейні, національні були для неї мало знаним висловом. Коли і зачувала тут і там щось подібного, воно лишало її стуленою. Найбільше все таки вона переймалася музикою. Всі партійні, політичні і такі подібні справи були для неї, молодої, так мало цікаві, що вимагати від неї поважно якихсь переконань і засад було просто неможливе. Виростаючи в домі дикої хаотичности, протилежних бігунів, вічних суперечок, торгу, хоріб, акторства й неуцтва, дитинного плачу, сміху, співу, і т. и. — вона була витвором свойого середовища. З виїмком послідовного замилування до музики, акторовання, несвідомого нахилу до ритму і гармонії взагалі, — не приставала зрештою до нічого... Тому так легко воно написати віруючій ідеалістці про людину: „В моїх очах чоловік щось дійсно божеське, хоч він май своє корінне в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба боротьби, відречення...“

Во істину — які скарби ідеалізму зберегла ся буковинська поетка у своїх творах!

Передовсім — ідеал духової самостійности одиниці, без огляду на те, чи се жінка, чи чоловік. Бути собі одинокою цілю, стреміти до останніх вершин совершенної особистости — сеж вже майже одинокий ідеал Наталки. „Розцвитуся в моїй праці мов та рожа“ — каже вона раз. А поза тим повторюється він з деякими відмінами в усіх більших оповіданнях Кобилянської. „Сам! Велике, горде слово! Сам! Сам! Сам!“ каже повний радісного натхнення ідеальний Богдан Олесь („Через кладку“). І мов той Чупринковий химерний лицар Сам — люблять герої Кобилянської протиставити деспотизмови окруження свою власну, високосвідому волю до життя. В тім і увесь т. зв. аристократизм Кобилянської. Той момент у її творчости, який на диво став неясною точкою навіть для критиків тої міри, що С. Єфремов. Спричинив багато непорозуміння особливо через те, що зводжено засаду духового аристократизму в Кобилянської з т. зв. володарською етикою (Herrenmoral) у творах Фрідріха Ніцшого. Правда — Кобилянська наводить вислови сього фільософа в „Царівній“ трохи за часто, та ще до сього в ориґіналі. Вона й сама не перечить, що Ніцше мав на неї значний вплив. Та проте можна сказати, що поняттє духового аристократизму в Кобилянської доволі самостійне.

Воно являється в неї послідовним протестом проти того масового зводження духовостий одиниць до одного спільного знаменника, що є такою невідрадною признакою в нашім оповіданню побутового типу.

Очевидно — прихильникам побутово-громадянських культів у роді Єфремова не надто гарно чути гострі слова докору в сторону дряхлих громадянських традицій. А всеж треба сказати, що ради сих наших перестарілих традицій українські письменники, з окремаж оповідачі, поза побутовим животіннєм маси не добачували зовсім глибшого духового життя одиниці. Вони не турбувалися нею і тому згодом майже затратили хист розмальовувати духовість великої одиниці. Доказом на се значна більшість наших історичних романів й історичних драм. Всюди там, де треба сотворити переконуючу подобу володарської, справді суверенної духовости — виявляє український оповідач невдатність, блідість або таки дивоглядність психольоґічного малюнку. Тимто саме з огляду на недостачу репрезентативний подоб висшої духовости в українськім оповіданню 80 і 90-их років — навіть і в Франка — означає аристократична духовість героїв Кобилянської з її ненавистю до безпросвітної, безідейної маси всеж таки епохальний момент в історії українського оповідання. Я кажу: всеж таки, бо знаю дуже добре, які визначні недостачі вяжуться в Кобилянської тісно з високим ідеалізмом її світогляду. Але як не як — вона красше, як хто небудь перед нею намагається розмальовувати духовість свойого часу на невидимім тлі минувшини. Намагається ніби відшукати таємні душевні шляхи між героїчним аристократизмом наших колишніх Рогнід і Ольг, Роксолян і Богуславок з одного й аристократизмом Наталок, Мань та Аґляй з другого боку, коли каже :

„Згадуйте предків своїх, щоб історія перед нами не згасла і золотої нитки не згубіть...

Молюся за вас“.

Тут і там говорить Кобилянська про родову аристократію, підносить її вагу для суспільности та велике значіннє виховування в ідеально-аристократичнім дусі. „Кождий нарід — каже пані Маріян („Через кладку“) гордиться своєю шляхтою, лиш один Українець відокремлюється чи не на силу з того вінка людських окрас. Неначеб се була марнота, мати значних предків і почувати в собі шляхотську кров“. І тому доцільне вихованнє гарної інтеліґенції видається нашій письменниці важнійшим, ніж шабльонова праця для мужицтва. Про те каже молодий Нестор Обринський, одна з найкрасших чоловічих індивідуальностий у Кобилянської, такі значучі слова: „В нас кричать все і всюди „працювати для народа“. А виходить, що під тим сі „випрацьовані здобутки“ не для цілої нації, а виключно для мужицтва. Я питаюся: чи нам не спинатися в наших змаганнях понад здобутки для мужицтва? Не відриватися (в тоншім змислі) від нього, становлячи з себе, себто з інтеліґентів другу окрему верству, котра вимагає і для себе праці, науки, штуки і инших здобутків культури? Хоч не багато, а ми для того свого народа (мужика) бодай як не вже щось зробили, то робимо. А для інтеліґенції ? Для нашої інтеліґенції ми ще нічого не зробили. Я мрію про те, щоб у нас було як найбільше глубокої поважної інтеліґенції. Інтеліґенції національно-культурної... Щож може бути для людини красшим ідеалом, як не людина? Гарна, трудяща, укінчена людина, в тисячах шляхотних видах. А між тим — яке нутро сучасного Українця? Чи взагалі воно вже відкрите? Українець його не знає... Він не прийшов ще навіть до пізнання своєї власної сили крізь призмат правдивої інтеліґенції культури, до пізнання може і великого призначіння свойого народа. Взагалі говорячи ми є народ, що себе не віднайшов“...⁵)

І цілий ряд инших таких висловів про потребу найкрасшого культурного виховання всіх народніх шарів. Словом — все і всюди стрічаємося в Кобилянської з релігією висшої самосвідомости одиниці, хоч трудно не зазначити, що ся релігія майже скрізь поставлена як домаганнє, як ідеал даного з гори світогляду. Сі всі прегарні і без сумніву високо культурні ідеї нашої письменниці не перепоюють в цілости і без решти життєвого характеру її героїв. Не витворюють всюди переконуючих людських подоб з крови й кісток, не являються стихійним живлом у їх вдачі. Тому ті герої, що їх Кобилянська подумала висшими вдачами, майже всі до себе подібні. Репрезентують в цілости один тип: тип ідеаліста-мрійника або ідеалістки-мрійниці — на тлі духового аристократизму — з досить остро виступаючим рефлексом очитання. Цілий ряд висловів Аґляї, Мані Обринської або навіть Нестора Обринського моглаб наша Письменниця приписати Наталці або Софії або якій небудь иншій з її ідеалістичних жіночих подоб, а вони не псувалиб надто гармонії даного характеру. Правда — М. Сріблянський слушно підчеркує, що головні геройки Кобилянської (у творах „Царівна“, „Земля“, „В неділю рано зіллє копала“, „Через кладку“) виявляють ріжні ідеали висшої жіночої духовости. Та проте треба зазначити, що засадничих ріжниць у характері не виявляє ні одна з тих подоб. Навіть Тетяна в оповіданню: „В неділю рано зіллє копала“ й Анна в романі „Земля“ — хоч і мужички се на мою думку кість від кости Наталки Верковичівної. Тетяна такаж аристократка почування в самоті ліса, як Наталка, Софія і Маня в самоті провінції, Анна-ж у самоті рідного поля. Всі вони тільки по довгій боротьбі зі собою віддаються своїм чоловікам і є з ними опісля такі ідеально щасливі, як Наталка або Маня, або такі без краю нещасні, як Тетяна. І належать до сих самотних мрійниць й сі инші геройки Кобилянської („Ніоба“, „За ситуаціями“ —), яких душі здіймаються до вершин самовідречення — во імя самеж тої аристократично-духової волі, що її проголошує як перша геройка „Царівної“. Значить — ріжні степені й ріжні відміни одної й тої самої духовости. Засадничо ріжні від них є тільки дві: захланна мати Олеся і зависна Рахира. Тут Кобилянська має відвагу рисувати чисто людську цілком неідеальну й непоетичну вдачу — і саме тут вдаються їй живучі люди з крови й кости.

Той нахил Кобилянської до розмальовування романтично-ідеальних вдач у широких розмірах на тлі програмово поставленої ідеї — спричинює в неї ще дві прикмети її творчости, про які я вже згадав ранше: перевагу в уподоблюванню головних героїв над побічними особами, і перевагу провідної ідеї над архітектонікою і композицією події. Се прикмети всіх романсієрів, які так виходять зі світогляду як Кобилянська. Письменник-реаліст, значить романсієр, який уподоблює життєву подію виключно зі становища висшої дійсности та її природної етики, виводить на видівню романової події точно означене число осіб та призначує для кождої з них точно обмежений круг ділання. Їх взаїмна спів-гра і проти-гра витворює цілокруг придуманої події, та вказує на важку підготовчу працю оповідача. Тимто письменник-реаліст уподоблює своїх героїв так, що кождий з них є подекуди головним і кождий побічним героєм: психольоґія кождого і найменшого (епізодового) характеру є для письменника-реаліста предметом найглибшої уваги. Сю методу артистичного реалізму довів до вершин майстерства передовсім В. Золя. І його то романові архитвори переконують наглядно про те, як величаві уподоблення людських суспільностий в силі сотворити романсієр, якщо погляд його на дійсність є всесторонний, не прислонений сліпучим серпанком розмріяного ідеалізму.⁶) Степень життєвої репрезентативности в романах Золі і його школи є однаково високий і у виступаючих особах і в цілокрузі подій, в цілости змальованого середовища та у світогляді, який тут все зарисовується щойно при кінці, як остання, безумовно конечна послідовність з таких, не инших подій. Письменник-реаліст не висловлює сього світогляду сам. Не велить своїм героям говорити цілими сторінками про те, яка в них душа та що їх щастєм або страданнєм. Скептичний реаліст знає, що в життю взагалі є мало людий, які кермувалисяб послідовно ідеями якогось світогляду. Він знає, що не зі слів треба пізнавати людину, але з її вчинків. І тому він вибирає на представників даного життєвого середовища по змозі — людий чину; характери енерґійні, діяльні, життєтворчі в найглибшім розумінню сього слова. Бо тільки такі не-мрійливі, не-рефлєксійні характери в силі бути справжніми творцями життєвих дійсностей, а не тільки їх поетичними глядачами.

Кобилянська не виявляє на тій точці впливу французьких реалістів. За теж вона залюбки згадує ніжно-розмріяного скандинавця, П. Є. Якобсена, сього чудового поета, для якого дійсність була прегарною, невмолимою королевою, у ніг якої він мріяв нещасним, на смерть засудженим пазиком. Але той великий лірик, один з найґеніяльнійших у письменстві всього світа — не міг дати Кобилянській надто багато. Він міг тільки так само поглибити ліризм у її духовости, як і Фр. Ніцше, і тому всі головні духові впливи зложились у Кобилянської на те, що її духовість не розвивалася в напрямі всесторонного погляду на життє. Вона вдоволяється здебільшого розмальовуваннєм духового світа тої своєї геройки, що є заразом речницею її власної душі. Побічні особи для неї є й справді тільки побічними. Як односторонно, блідо і безідейно накреслені в „Царівній“ вуйко Іванович, його жінка, його донька, професор Льорден, Орядин, Маєвські, Оксана або Румунка. Сі люди не в силі репрезентувати ніякої дійсности. Як Наталка — се скрізь царівна духа, висша індивідуальність, освічена, „культурна“ та взагалі представниця душевних досконалостей, то тітка Павліна — се з кождого боку вислів провінціяльного назадництва, лютої нетерпимости, страшної заскорузлости та крайного неосвічення. Але здраматизоване те все не є, — тоді тітка Павліна булаб хоч представницею колишньої некультурности австрійської провінції. Відємні признаки в характері Павліни виходять у Кобилянської трохи не пів-карикатурою. Пригадує вона більше традиційні типи сварливих тіток у старих німецьких фарсах і жартах, ніж справді траґічні типи поневолених жінок провінції. Чи й справді не звернула Кобилянська уваги на те, що й ся тітка Павліна і її донька — се в ґрунті річи такіж самі жертви провінціяльної некультурности, що й Наталка? Що ні жінка, ні донька такої духової нулі, такого безхарактерного, бездушного філістра, як той професор і домашній „татусь“ Мілєчко, — не можуть бути інакші, бо хто їх має виховувати до красшого і висшого? А зрештою навіть сама „царівна“, сама Наталка не оправдує гаразд своїм останнім і найголовнійшим вчинком — своїм одруженнєм, — сього високого духового престіжу, на якім вона ставляється з самого початку. Її ціле поведеннє проти поганого Орядина, головно при кінці роману — не виявляє повної душевної волі справжньої аристократки духа. А й оконечне одруженнє з хорватським доктором не відповідає властиво тій висшій духовости, яку має заступати Наталка. У строго льоґічнім розвою повинна була вона лишитися — самотна. Неприналежна до нікого, тільки до себе і до Бога своєї душі та праці. Таким оконечним ділом булаб Наталка красше переконала читача про аристократизм своєї душі, ніж цілосторінковим наводженнєм висловів Заратустри.

Така сама нерозмірність звертає увагу читача і в инших оповіданнях Кобилянської, коли протиставити побічних героїв головним, або оконечне закінченнє подій поставленій з гори духовости героїв. Тут виявляються і деякі промахи проти архітектоніки і композиції. Роман „Через кладку“ — має уподоблювати боротьбу мужицтва з аристократизмом. Але громадянське тло тут блідо начеркнене. Круг життя вузький, народне середовище яко таке невиразне. Програмово зазначена боротьба між аристократизмом і мужицтвом зводиться до розмальовування романтично-ідеального роману між Богданом і Манею, при чім ідеально характерні Богдан і Маня більше нагадують традиційні закохані пари з німецьких „Unterhaltungsblat-ів“, ніж суворі українські життєві духовости. І такими більше космополітичними фіґурами е герої в роді Ротерів, Маерових, кузинок Дор і инших. Одна мати Богдана — се енерґійнійше і правдивійше зачеркнений тип. Але в цілости і вона лишається загальником неприналежним до ніякого середовища. Так той постійний нахил нашої письменниці до ідеалізовання і випроваджування як самої події, так і її героїв ген поза межі строгої дійсности, в романтично неозначені середовища зазначується подекуди відємно в чисто артистичних вислідах її творчости. Яку чудову річ булаб сотворила Кобилянська, колиб її оповіданнє „В неділю рано зіллє копала“ мало справді національний овид, національну живу дійсність, як основу, глибоко обдумані — не тільки відчуті — душі героїв! Тут одначе овид події хитається між цигансько-романтичним і гуцульсько-народнім. Ширші круги народа не заступлені майже ніким (Цигане не репрезентують для українського читача нічого!). Тетяна — се вицвіт трохи не півзасвітової самоти, якій ледви чи відповідає життєва дійсність. А й сама Тетяна подекуди штучна своєю красою і поведеннєм. Трохи наче віддалена від чудової природности нашої простої української дівчини мабуть тому, що Кобилянська хотілаб зробити з неї доконче демонічний тип у стилю андалюзійської Кармени, не уважаючи на те, що мягка, наскрізь лірична, перечулена вдача Тетяни не надається до гордовитого, не чуттєвого, не мрійливого типу. І тому спершу ся горда Тетяна вигукує до Гриця на весь ліс своє химерне „Овва“, а при кінці, зведена ним, попадає в безпомічну розпуку як сотки инших перед нею і топиться театрально як Офелія. Те оповіданнє доказує нагляднійше, як деяке инше з оповідань нашої письменниці, що все те, що є безпосередним висловом душі, жагучою стихією, кипучим, сліпим почуваннєм у єстві простої людини, нашій письменниці не так легко опанувати артистично, як відгуки власної, високо самосвідомої, творчої душі.

Не так легко, — але великий талант Кобилянської всеж таки зумів опанувати й сі, найтайнійші глибини людської душі, коли наша письменниця зосередила свою творчу увагу з усіх сил, з цілою енерґією на їх уподобленню. Доказом на се її роман „Земля“. Се одна з найкрасших книг в українськім письменстві. Се пропамятний витвір національної епіки в її найкрасшім і найвисшім розумінню. Проба уподоблення простонароднього життя на як найширшій основі, перша велика проба Кобилянської погодити ідеалізм високого світогляду із суворою дійсністю життя в межах чисто артистичного, значить чисто реалістичного уподоблювання. Як чудово підчеркнути се, що ся героїчна пісня Кобилянської про українське селянство стає нам ясною у всіх своїх глибинах саме тоді, коли її порівнати з подібним твором такого романового творця, як Золя („La terre“, 1887)! Французький реаліст розмальовує селянське життє зі становища критичного глядача. Він добачує точно всі признаки селянської духовости, зосереджує їх особливо в бажанню мужика добути землі й господарити на ній, і уподоблює в тім напрямі мужицьку боротьбу за землю з таким траґізмом, що картини Золі як де инде, так і тут — місцями просто страшні. Кобилянська так само гостро, з таким самим зрозуміннєм для найменших дрібниць у життю і світі мужика, добачує дане мужицьке середовище. Але коли щоденна праця для мужика Золі — се тільки простий, життєвий труд, який йому приносить стільки і стільки гроша, землі й богацтва й має його забезпечити перед ненаситним пожаданнєм сусіда, то для мужика Кобилянської ся його буденна праця — се творчість. Тому се не побутовщина, не сільська ідилліка, а висша дійсність. Відблиск творчої самосвідомости артистки-аристократки сяє на диво саме тут, на тлі простої, невибагливої духовости земельних чорноробів красше і правдивійше, ніж на овиді духових вершин у „Царівній“. Як мужики їдуть у поле з плугами і як вони тими срібними плугами кохають-вирізблюють святу землю; як вони сіють і як при тім сіє і молиться з ними ціла природа; як при тім сяє небо і радісно співає пташка і як цілий той зелений мужицький світ дише всеплодючою силою і перепоює нею душу людини і звіра, — те все уподоблює Кобилянська з такою первісною, непорочною силою, з такою чудовою, все-матірньою любовю до сотворіння, що не дорівнує тут їй навіть великий уподобник Франції. Коли в Золі ненаситне пожаданнє землі кидає темне світло і на родинне життє мужицтва, то Кобилянська саме на ґрунті того несвідомого мужицького ідеалізму, витвореного любовю до рідної землі, творить спершу найкрасші картини родинного життя, змальовує їх усю життєву та суспільно-творчу велич і ставляє тут родинному життю українського мужицтва незабутній памятник. В письменстві усього світа треба шукати таких чудово могутніх, репрезентативних сцен, як початкові сцени між Михайлом і його батьками. Любовні сцени між Михайлом і Анною. Прощаннє Михайла і його відхід до війська. Відвідини матери в касарні, і мрії Михайла про рідне село й хату. Його любляча память про вірну домашню худобу. В усіх тих діях перемагає Кобилянська з гідною подиву енерґією розливний ліризм у своїй артистичній духовости. Творить певного рукою тривкі реалістичні подоби, надихані теплом життя і тверезим духом висшої дійсности.⁷) Веде романові події по лінії несвідомого, передуховлепого ідеалізму, але здалека від Прокрустового ложа програмово поставленої ідеї та придуманого з гори світогляду.

Тут у неї говорить життє само. Тут передовсім являються в неї люде, які в силі ще в найдальшій будучности репрезентувати мужицьку життєву творчість українського народа в тісній злуці з психікою його історичної минувшости.

Правда — у другій части роману виступає хвиля бурливого ліризму з такою силою, що Кобилянська її не опановує в цілости. Протиставленнє: Анна, Михайло — Сава, Рахира спричинює, що лінія несвідомого ідеалізму тої мужицької творчости — заломлюється. Хід подій не виявляє з убиттєм Михайла послідовного розвою в напрямі ідеального осередка та вершини роману, тільки ряд щораз новійших і несподіваних епізодів, небезпечних для усього, що становить здобутки першої части: для ідейної (хоч не шуканої) суцільности, репрезентативности характерів та висшої доцільности цілокруга усього. Сцени материного жалю при убитім Михайлі можна хиба порівнати з розпукою Кримгільди над тілом убитого Зіґфріда. Сцена похорону Михайла і голосіння старих батьків — се зразець того траґічного, висшого ліризму, у якім помимо важкого плачу і крівавих сліз нема ні сліду дешевої плаксивости та дешево зворушливих моментів.

В цілости — твір, який навіть тоді, коли дивитися на нього як на величаве торзо, треба зачислити до найсильнійших висловів не тільки української письменницької творчости в XIX ст., але й загально-європейської. В порівнянню з „Мужиками“ Реймонта нпр. стоїть „Земля“ висше своїм артистичним і драматичним сконцентрованнєм. Великий твір Реймонта тут і там всеж таки нудить. А „Земля“ держить увагу читача в щораз висшім напруженню до самого кінця. (Тим вона пригадує також високоталановитий твір Арне Ґарборґа „Мужицькі студенти“, хоч він зовсім иншого характеру).

Значить: і в области монументального уподоблювання дійсностей життя знайшла буковинська письменниця ту дорогу висшої життєвої правди, якою вона дійшла до теперішніх вершків своєї творчости.

Тип аристократки духа, сотворений Кобилянською, лишиться в нашім письменстві репрезентативною подобою української жінки нашої доби навіть попри те, що його психольоґія виведена тут і там надто програмово. І скажемо ще й те, що Кобилянська і своїми прегарними маленькими нарисами й оповіданнями, починаючи від „Рож“ і „Акордів“, — кінчаючи на „Битві“ й „Думі старика“ — розбудила в нас ряд душевних спромог і тонкостий, які такіж цінні, як і сей її найважнійший ідеал висшої творчої самосвідомости. Кобилянська навчила нас розуміти найтайнійші акорди музики, світла красок, нечутні гармонії Невидимого та роскіш мрії про Красу. Навчила нас вона дослухуватися найтайнійших відрухів людської душі, вона наче сотворила нам засвіт найглибшого артистичного почування, якого чарівні ритми вмів виспівувати незабутній співець Молодої України — Грицько Чупринка. І навчила нас Кобилянська великої любови до рідної хати та її прадідівської обстанови. До дерева і звіра, до листочків і цвітів, до соняшного проміння і до срібної хмарки, до тих самот, де сумно колишуться сосни, і тих, де мерехтять відвічно самотні зорі. Але попри те все саме вона, ся чудово розмріяна поетка й аристократка духа вчить нас трохи не кождою сторінкою свойого життєвого твору — визвольної праці.

„,..Я найщасливійша, коли пишу, коли потону цілою душею в иншім світь.. Се богатий, барвний світ, повний якоїсь невисловленої ніжности, здержаної радости, бадьорої, благородної втіхи... Так беріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталаб світом для инших, а потіхою у вашім життю і зробилаб вас твердим, могучим і гідним поваги народом...“

„...Я хотілаб, щоб Українці стали орлами...“

Все так ідеал творчої праці й самосвідомости стає ясною вершиною у творчости Кобилянської. І ся її праця причиниться напевно до піднесення культури української нації. А Буковина найменша з українських земель, може з гордістю сказати, що видала найбільшу з українських письменниць.

_____________________________

¹) Важнійша література: Осип Маковей: О. К. (Літ. Наук. Вісти., 1898). — Леся Українка: Писателі-Русини Буковини. („Буковина“, 1899). — М. Євшан: Під прапором мистецтва. Кн. 1. Київ, 1910. — Христя Алчевська: Майстри слова. („Укр. Хата“, 1910). — М. Сріблянський: Боротьба за індивідуальність. („Укр. Хата“, 1912). — Б. Лепкий: О. К. (Америк. „Свобода“, 1922).

²) У своїй романтичній мрійливости доходив Вернер з правила до тих останніх меж, де починається хороблива візийність. Тут джерело його т. зв. „Schicksalsdrama“. Диви про те мій твір: „Trauerspiele T. Z. W. S.“ Докт. дисерт. Відень, 1910. — Важне в злуці з сим те, що пише Кобилянська про освіту своєї геройки в романі „За ситуаціями“: „Що до літератури, то її займали переважно німецькі твори, бо на німецькій мові виховувалася перевалено“.

³) Сей Шіллєровий ідеалізм з його відчуженням від справжньої дійсности та тим виніженим естетизмом, який у його наслідувачів перейшов у доволі безхарактерну реторику — се перша причина початкових невзгодпн між Шіллєром і Ґете. Сей останній, поет живучого, грішно-гарного життя в найкрасшім розумінню сього слова, бачив у Шіллері спершу тільки жалобливого ідеаліста і не любив його. „Ach, diese naseweisen Schulmeister des Lebens, das sie nicht erfassen können“ — любив Ґете лаяти на адресу ідеалістичних десператів.

⁴) Головні признаки ідеалістичного світогляду П. Б. Шеллі’я задумую обговорити на сторінках „Л. Н. Вістннка“ в окремій статі з приводу столітних роковин його смерти (1822—1922).

⁵) Кобилянська тут немов відчула наперед глибокі думки Шпенґлера, які він проголосив щойно тепер (диви: „Untergang des Abendlandes“, München, 1922) IV Kap. „Das Problem der Stände“.

⁶) У нас твори Золі і його школи на жаль здебільшого невідомі. Переклад його ,,La‘ rêve“ — („Мрія“), який ще тому пів століття появився в „Бібліотеці найзнаменитших повістий“, — се мабуть до нині одиноке, що зроблено в нас у тім напрямі. О. Гр. — (Укр. Видавнича Спілка випустила отсі твори Е. Золі: 1) Жерміналь (1904 р.), 2) Напад на млин (1901 р.), 3) Повінь (1902 р.), 4) Смерть Олівіє Бекайля (1902 р.). Були ще й деякі инші переклади по журналах. До того погляди на сього великого письменника, одного з найбільших у XIX. ст., в декого з нас ще й нині завдяки крайній невіжі такі, що, мовляв, Золя „тільки „фотоґрафує (!) дійсність“, притім „безбожник“, „атеіст“ — „не моральний“, і такі инші сплетні моральної пані Дульської з галицького кута. Ред.

⁷) На висшість життєвої дійсности у творах штуки складається plus того ідейного вкладу з боку уподобника, яке дає нам можність пізнати й розуміти ті душевні глибшій, які є жерелом життєвих подій (боротьба людських характерів, рас, інтересів, світоглядів і т. ин.). В життю бачимо здебільшого ряд появ, не повязаних зі собою ні доцільністю, ні конечністю. Висша дійсність має порядкувати той хаос буденщини, зясовуючи саме його внутрішню доцільність і конечність.

[Літературно-науковий вістник, 1922, т.77, кн.6, с. 235-250.]