І знову вона – Ганна Кареніна. Вона, яка, читаючи книгу життя, дійшла до крайнього розчарування й укоротила собі віку відомим способом. Котрій жінці бальзаківського віку не відомий цей стан глибокої депресії від того, що кохання як не було, так і немає, а час не стоїть на місці? Універсальне відчуття плину життя, коли минає молодість і зникає можливість бути щасливим. А коли така можливість зблисне – чим тільки не пожертвуєш, аби її не упустити. Жінка найліпше знає ціну такої жертовності. Хоча чому тільки жінка? Адже, за версією деяких літературознавців, за образом Ганни ховається сам автор, його жіноча душа.
Так трапилося, що саме цей роман Льва Толстого, а не епопея «Війна і мир», став частиною шкільної програми зі світової літератури в Україні від початку незалежності. Стати – став, але пригляньмося ближче, що стоїть за цим фактом, яка праця над інтерпретацією світової класики українською. Здивуванню не буде меж, якщо заглянемо в перші-ліпші джерела й переконаємось: ніяка праця там не стоїть! Учням у хрестоматіях пропонують не що інше, як стислий переказ.
Втім, переклад роману українською існує. Його здійснив у середині 1930-х рр. Антін Хуторян, український поет і перекладач. Але з відомих причин текст цього перекладу, напевно, лежить незайманий у закинутих книгосховищах. Чи не так? Якщо я помиляюся, нехай додадуть щось учителі, які знають краще всю цю шкільну – і не тільки – історію «Ганни Кареніної».
Чому так важливо сьогодні знову звернути увагу на шедевр російської романістики на теренах України? На його, так би мовити, ходу по українській землі, на його нульову долю в близькій слов’янській версії.
На цю розмову, звичайно, більш ніж несприятливий час. Але ми спробуємо, навпаки, вважати його дуже сприятливим для того, аби віднайти причини цього довго живучого в умах українців «і так понятно». Здається, вся шовіністична політика Росії щодо України має цю банальну червону лінію.
Навіщо перекладати українською Шекспіра, якщо існує переклад російською? Святе Письмо, якщо воно перекладене по-великоруськи? Як можна ставити серйозні п’єси в театрі «нарєчієм», якщо вони мовою слуг «не звучать»? Врешті, навіщо дітям «ковєркать язик» у початковій школі, коли існує єдиний правильний варіант – великоруський!
Це скорописом суть Валуєвського указу 1863 року, який дозволяв українською тільки художню літературу. Натомість забороняв духовну, навчальну, особливо (!!!) для початкового читання народу. Указ Валуєва, міністра внутрішніх справ в уряді Олександра Другого, був таємним, і це принаймні не збігається з поняттям про велику, широку та щиру російську душу.
Показова й передісторія циркуляра. Існує версія: до поліції таємно звернулася група «свідомих громадян», яка «поставила в известность» органи про те, що готується до друку чотири Євангелія українською мовою. Переклад здійснив поет, перекладач, лексикограф Пилип Морачевський (1806–1879). Мовляв, цього з відомих причин не можна допустити. Євангелія були видрукувані аж у 1906-1913 роках з благословення Святішого Синоду Російської церкви, але дозволені у відправі лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради.
Факт сам собою показовий на предмет «безобидности языкового вопроса», мовляв, влада питанням мови не надає особливого значення: «главное – чтоб человек хороший». Цим московські політики всіх поколінь задурювали голови наївних громадян на чужих територіях, котрі були в різні часи насильно приєднані до Росії.
Але не будемо відхилятися від теми.
Очевидно, далі в справах друкованого українського «і-так-понятного» слова «что-то пошло не так», отож довелося Олександрові Другому вслід за Валуєвським циркуляром підписати ще один, більш реакційний, документ – Емський акт 1876 року, який повністю забороняв українське слово в публічному просторі – як усне, так і писане. Акт діяв до 17 жовтня 1905 року, коли цар Микола Другий підписав «Маніфест громадянських свобод».
Що було причиною того, що українська література в Російській імперії стала проскрибованою? Стала «малоросійською» на противагу «великоросійській»? Росія, як східна деспотія, не могла стати на захист прав іншої, ніж російська, народності – тієї, в якої вона впродовж історії вчилася цивілізації та Європи. Тієї народності, в якої вона, Росія, вкрала право першості на шляху розвитку – вкупі з титульною назвою. І якщо вже наша дилетантська мандрівка століттями навскач зайшла аж сюди, то вартує пригадати загалу, звідки походить термін «Велика» та «Мала» Росія і що кожен із них означає.
За твердженнями українських істориків, зокрема С. Шелухіна, термін «Мала Росія» у фольклорі не трапляється і має цілком церковне походження. Тут дозволю собі цитувати:
«Термін цей утворили... в 14 ст. у Цареграді греки у відповідності зі своєю традицією. У 13 ст. Київ через татаро-монгольські руйнування занепав і перейшов під владу галицьких князів. У 1299 р. київський православний митрополит остаточно переселився в Москву. Після цього галицько-волинські князі домоглися від константинопольського патріарха для своїх земель окремого митрополита. Патріарх назвав округу цього митрополита «Мікро-Росія», що по-грецьки означало Мала, корінна, метропольна Русь, зерно, з якого йде ріст малого на велике. Подібно у греків Малою Грецією називали метропольну Грецію, а її колонії (в Італії та Сицилії) звалися Великою Грецією. Поняття про Малу Русь своїм походженням було зв’язане органічно з православним населенням і юрисдикцією православного митрополита» («Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатським списком). – К.: «Радянський письменник», 1990 / Переклад, післяслово та коментарі В. В. Яременка) – С. 484).
Якщо продовжувати, то читаємо на тій самій сторінці, що Московія тоді Руссю не звалася і за таку її не вважали. Оминаючи деталі Андрусівського договору, згідно з яким Київ із території Малоросії було вилучено, приходимо до іншої дати: 20 жовтня 1775 р. Тоді вийшов царський указ, за яким Київ приєднували до Малоросії. Звідси, після падіння Запорозької Січі, починається адміністративно-географічне життя цього терміна.
Не будемо на противагу трагічним сторінкам рідної історії пригадувати факт возвеличення Москви до Великої Русі, до статусу Третього Рима – 1589 рік. Але як не згадаєш? Адже на цих «високих» правах московське православіє століттями рихтує похід проти України. Він розпочався з нібито невинного редагування книг для церковного вжитку, що набуло свого піку за царювання Петра Першого. І невдовзі: Служба Божа російською – якого ще сильнішого засобу зросійщення треба було шукати?
І тому міністр Валуєв у 19 столітті лякається перекладу Євангелій українською, що його здійснив Пилип Морачевський, а також книг для початкових шкіл рідною мовою. До речі, в статті Вікіпедії, присвяченій видатному українцеві Пилипові Морачевському, в пункті «Вшанування пам’яті» всього одне речення: «В Чернігові та інших населених пунктах існує вулиця імені Пилипа Морачевського». І все.
А до чого тут роман Льва Толстого? Йдеться про ту нібито ніяковість, яку відчувають деякі прошарки нашого дорогого населення, коли замість «госпожа» Кареніну кличуть «пані». Цього вони не переживуть! Мадам – так, місіс – так, але «пані»? Та ще й «добродійко»! Тут уже точно у багатьох інфаркт! Адже ж «не звучить»!
Темний силует валуєвщини – факт! – лягає сьогодні й на російську літературу, відмовляє їй у варіативності інтерпретацій іншими мовами, адже ж «і так понятно». І в цьому й відповідь на питання, чому досі немає потреби перекласти її (для школи, для сцени) українською. Чи зняти фільм про українську Ганну Кареніну. Гадаю, ніхто не забажає детальнішого пояснення, що я маю на увазі, кажучи «українська Кареніна». І що я маю на увазі, коли кажу, що саме зараз принципово настав час російській літературі заговорити по-українськи.
Натомість вітчизняний російськомовний театр «Чорний квадрат» незабаром гратиме «Ганну Кареніну» у Львові мовою оригіналу. І це, здається, експромт-вистава. В постановці задіяні народні та заслужені, і чомусь не хочеться називати їх поіменно. Одні будуть грати, інші стануть для овацій вкінці...
Контекст питання цього разу не дозволить декому отримати очікувану насолоду. Дехто на виставу взагалі не піде. Українсько-російська історія вкотре зупиниться в синкопальному стані.
22.11.2017