К. Кузик

 

Богдан Лепкий належить до тих поетів, які в житті шукають поезії і краси, а в поезії і мистецтві — життя. При тому він, як поет, проявляв завсіди незвичайно глибоке зрозуміння для краси в усіх її проявах та видах, чим пригадує живо великих майстрів ренесансу та продовжує гiднo започатковану традицію в українській літературі конгеніяльним Тарасом Шевченком. Про свою вічну тугу за красою ось як висловився сам Богдан Лепкий: "За миром тужу, за добром, за красою, за тою вимріяною, снами навіяною, в думках злеліяною, що лучить у собі і красу різьб античних, і блеск лиць Тічіяна, й музику найкращу в кожному слові" ("У горах").

 

Особливі зацікавлення проявляв поет уже від молодих років до малярства і музики, тому і в його творах знаходимо дуже багато малярських і музичних елементів. Неодин його літературний твір завдячує свою ідею й народження малярству і музиці. Можна навіть заризикувати погляд, що Богдан Лепкий у багатьох випадках сприймав життя як маляр і музик, а висловлював свої переживання як поет.

 

На тему малярських зацікавлень та малярської діяльности Богдана Лепкого появилось уже декілька окремих статтей Дамяна Горняткевича, які хоч і не заторкують майже зовсім звязку літepатypнoї творчости поета з малярством, але відкривають саму проблему для майбутнього дослідника. Натомість досі ніхто ще ширше не висував, яке місце в житті і творчості Богдана Лепкого займає друга по малярстві ділянка дуже інтенсивних зацікавлень поета — музика. Це завдання ставимо собі в оцій статті *).

 

З музичною атмосферою зустрівся Богдан Лепкий уже малою дитиною в батьківському домі. Батько Богдана, о. Сильвестер Лепкий, також письменник (Марко Мурава), любив і знав музику, між інш. грав гаpнo на скрипці. Мати, Домна з Глібовицьких, за свідченням самого поета, чудово співала народні пісні, акомпаніюючи собі на гітарі, великий вплив на розвиток любови до музики, а особливо до народної пісні, мала також знаменита виконавчиця народних пісень, Марія Яницька, зубожіла шляхтянка з-під Камянця Подільського, няня малого Богдана. З музичною атмосферою зустрівся Богдан також у свого діда, о. Глібовицького, пароха Бережан, в якого мешкав як ходив до школи. Особливо багато завдячував малий Богдан музичних вражень дуже музикальним своїм тіткам, зокрема Дарії Глібовицькій, піяністці, яка незрівняно інтерпретувала народні пісні і була прегарною оповідачкою. Бережанська гімназія ті зацікавлення музикою тільки поглибила завдяки тій мистецькій, а особливо музичній атмосфері, яку тут вирощував, плекав, розвивав і підтримував довгі роки директор цієї гімназії, Матеуш Куровський. Якщо до цього ще додати перебування Богдана підчас вакацій у Поручині, до якого переїхали батьки з Крегульця, а пізніше в Жукові, де зустрівся безпосередньо з великими скарбами народної пісні в найчистішій ще майже первісній формі, то будемо мати в загальному обрав того середовища, яке не тільки мало великий вплив на розвиток музичних зацікавлень поета, але також на формування духовости майбутнього поета. Цей органічний звязок музики, а зокрема народної пісні з своєю літературною творчістю поет дуже сильно відчував і підкреслював його при кожній нагоді. Мабуть тому в усіх своїх спогадах, навіть найдрібніших, не забував ніколи згадати, хочби декількома словами, про свої музичні вражіння і переживання. Цими згадками, а навіть ширшими спогадами про музичні переживання, переповнені Всі три частини його прекрасних споминів під загальною назвою "Казка мого життя" (І. "Крегулець", ІІ. "До Заварниці", III. "Бережани"). Багато також згадок про музику майже в усіх інших коротших, принагідних спогадах, розкинених по різних збірниках та часописах.

 

Незвичайно багато матеріялів, що торкаються музичних переживань поета та його поглядів на музику знаходимо також у літературній спадщині Богдана Лепкого, а особливо в численних поезіях та таких оповіданнях, як "Жертва", "Стріча", "Оля" та "Зірка". З нього погляду особливо найцікавіша остання, як найбільше джерело естетичних поглядів Лепкого на музику та доказ широкого круга його музичних зацікавлень.

 

Для зрозуміння сприймання музики Богданом Лепким набирає до деякої міри значіння символу перший спомин поета. Вже в ньому впадає в очі незвичайна вразливість на красу музики та велика любов до пісні, притаманні для поета протягом цілого його життя.

 

"Так любо мені, так солодко, — читаємо в цьому першому спомині з життя поета.

 

Крізь ухо радість вливається до серця і пестить. Цить! Добре так, гарно, як ніколи. Ніби росту, знімаюся, літаю попід хмари.

 

Страшно розплющувати очі, щоб не впасти на землю...

 

Ще хвилина, ще, щe!...

 

Ніколи спів не звучить так гарно, як тоді, коли тебе будить. Та не напрасно, нагло, а ввічливо й любовно, по висках звуками гладить, до уха забігає, ледве чутно бренить: — "вставай!" Такий тоді кожний звук чистий і свіжий, мов викупаний, сполоканий, новий... Ще, ще!

 

Та хто це співає мені?... Цікаво.

 

Лиш одну повіку підніму трошечки і гляну. Та-ак. Хтось на ліжку коло мене сидить. Чорно одягнений, як батько. Чоло високе, очі сині, — сміються. Перстень на руці. Рукою струни на маминій гітарі торкає, струни бренять, перстень мигтить, усмішка по хаті літає. Ясно від неї, як від сонця. Співає... Я ще такого співу не чув...

 

Вийди, Марусенько,

Ах, вийди із хати,

Вітрець холоденький,

Буде дощ падати...

 

— Тату! — радісно скрикнула моя мама, вбігаючи до хати, і припала до дідa.

 

Тільки літ!... Тільки світ!

 

Дідова могила в Бережанах, мамина в Бориславі.

 

Далеко відійшли від себе.

Але пісня все ще співає. В душі.

 

Чи одна буря прошуміла, чи один грім прогремів і війна і чужина, пройшло, прогуло, не забулося, лиш мов звір у темному гаю в памяти нaшій заховалося, а пісня гомонить.

 

Як птах за мною літає...

Не відганяйте її!" ("Крегулець", ст. 8—9).

 

Про батька свого згадує Богдан Лепкий у "Казці мого життя" дуже часто, але найкращим залишився в його памяті батько в тих моментах, коли грав на скрипці. "Тата я найбільше любив у неділю, як приходив з церкви. ...Гарний був тоді наш тато. Найкращий. Наш.... І гарно грав на скрипці, хоч не часто. Тоді ми переставали пустувати, притулювали уха до дверей і слухали, бо тато грав у великій кімнаті і не любив, щоб там тоді входити. Раз ми так і позасипляли при дверах. Добре, що собі носів не порозбивали. Музика нас вколисала. ("Крегулець", ст. 34).

 

На іншому місці згадує поет, що улюбленим твором батька була невмируща пісня Шуберта ("Крегулець", ст. 26). Hезвичайною ніжністю навіяні спогади про спів матері. А найсильніше вражіння залишила в серці поета її улюблена колисанка "Ой, біда мені...".

 

"Мама... на гітарі грала, чи тільки пригравала собі до співу, — оповідав поет. — А співала таким тоненьким голосом, як шовкова нитка, як павутинка.

 

Ой біда ж мені

На тій чужині,

Що мене муж бє

Та не жалує.

 

Ми знали, що мами муж не бив і навіть ніколи не сердився на неї, а все ж таки нам було її жаль. Бо то мама" ("Крегулець", ст. 34—35).

 

А мусіла мати Лепкого дійсно гарно та зворушливо співати, коли чарувала своїм співом не тільки малих дітей, але й дорослих. Богдан Легкий згадує про відвідини дядька Миколи Темницького, дуже веселого й живого, та його дружини з Хлопівки. На прохання дядька мати співала пісні: "Не щебечи, соловейку", "Скажи мені правду, мій милий козаче", або "Гриця". Тоді всі сидять тихо — згадує поет, — бо мамин голос такий тоненький, як павутиння, і вони бояться, щоб він не пірвався. Дядько Микола зітхає, а його жінка, "добряча Касуня", підопреться рукою і плаче. Так плаче, що аж жаль дивитися на неї". ("До Зарваниці", ст. 39).

 

Навіть образ бабуні дійшов до нас через чудову колисанку:

 

Ой спи, дитя, колишу тя,

А як заснеш, відійду тя,

А як заснеш, відійду тя...

 

Це коло музичних зражінь малого Богдана незвичайно поширилось з приходом до Лепких зубожілої шляхтянки з під Камянця на Поділлі, Марії Яницької, яка була в Лепких нaпів піклункою, напів господинею. Вона захоплювала уяву малої дитини прекрасними казками та піснями. Ось які зворушливі рядки присвятив її поет:

 

"Я любив, як Яницька співала. Голосом нетутешнім, а зі степів. Широко. Так широко, що аж страшно ставало. Пісня як вітер летіла. Пірве й понесе тебе з собою на край світа. Далеко від життя і від його розуміння. І будеш ти битися, як чайка, і будеш ти гнутися травою степовою, що не знала й не знатиме спокою споконвіку.

 

А найкраще співала Яницька чумака:

Ой ходив чумак, сім літ по Дону,

Та не було погодоньки ніколи йому.

 

Співала так, що я і чумака того бачив і за ним степами мандрував аж до широкого Дону. Це вже було так далеко, що дальше й не могло бути. І глибока була тая ріка Дон, — бездонна.

 

Ой, їхав чумак з Криму додому,

Сталась йому пригодонька за всю дорогу.

 

— Сталась йому пригодонька за всю дорогу, — повторювала Яницька, зітхаючи. А я зітхав за нею, не знаючи чого.

 

Ой, упав чумак, упав тай лежить,

Ніхто його не спитає, що в його болить.

 

Болюче ставало слухати дальших строф. А хотілося слухати. Пісня брала в полон діточе серце й увагу.

 

Ой, скинув чумак із себе каптан,

Воли мої половії, хто вам буде пaн?

 

Тут уже жаль ставало не лиш чумака, а й тих його полових волів круторогих.

 

Ревнули воли у новім ярмі:

Поховали чумаченька в чужій стороні.

 

Голос Яницької дрижав і ломився, вона насилу докінчувала строфу. Слова у сльозах розпливалися. Слова болючі, як незгойна рана.

 

Я ще ближче тулився до Яницької. Чув, що цей чумак не був чужий для неї. Але хто він був, — не смів питати" ("Крегулець", ст. 13—15).

 

Про глибокий вплив пісень Яницької на Богдана Лепкого свідчить також повна пієтизму згадка з приводу її смерти: "Всі рівні і всі западаються в землю, бо з землі ми вийшли і в землю обернемося. У нашу землю рідну. Тільки пісня жиє. Вона тільки й останеться по нас. І по тобі, Mapiє, і — по мені". ("Крегулець", ст. 15).

 

*) Найбільше місця ролі музики в житті і твopчості Богдана Лепкого присвятили чи не єдині З. Кузеля в біографії поета ("Золота липа") та Ратич у статті п. н. "Сфери твopчости Богдана Лепкого" ("Дзвони", ч. 2, 1933).

 

(Д. буде).

 

[Краківські вісті, 20.11.1942]

 

(Продовження)

 

Є в Лепкого також характеристичний спогад про те, як він хотів за допомогою пісні розмовитися з ящірками, що вигрівалися до сонця під камінням за хатою. Випадок цей яскраво свідчить про те, що малий хлопчик, сам переживаючи незвичайно сильно музику, вірив у незвичайну силу й чар пісні. Він співав ящіркам "чумака". "Того, що від Яницької навчився. Хотів так жалібно співати, як вона. А ящірки слухали. Мабуть подобався їм цей спів, бо так смішно викручувалися і вигиналися, якби хотіли йому сказати, що гарно співає і нехай співає ще". А як співав їм "Ой біда мені на тій чужині, що мене муж бє і не жалує", то "ящірки аж на хребтах повиверталися, так слухали". ("До Зарваниці", ст. 91—92).

 

З Крегульцем вяжеться ще один цікавий спомин поета, дуже характеристичний для тогочасних патріярхальних відносин у галицькому подільському селі, в яких виростав молодий Богдан. Було то в жнива. Сонце стояло ще високо, почулась біля церкви пісня женців. Батьки Лепких здивовані немало, що женці так рано закінчили працю, вийшли їх вітати. "Від церкви — згадує Лепкий, — ніби молода від шлюбу, йшла дівчина у буйнім пшеничном вінку, ще й полевими квітками обтикана. Коло неї женці з серпами. Серпи пшеницею пообкручувані. За жницями женці, хто з косою, а хто з граблями. Пройшли цвинтар і по сходках спускалися на подвіря, співаючи:

 

З комори до стодо-оли...

З комори до стодоли,

Застеляйте нам столи,

Бо ми вижали по-оле".

 

Щойно, як женці підійшли ближче, виявилося, що це сини, доньки й наречені доньок найближчого сусіда о. Филипа з Коцюбинець, які переодягнувшись за женців зажартували собі з господарів.

 

Закінчуючи огляд цих перших звязків з піснею в наймолодших дитячих роках Богдана Лепкого, сьогодні ми сказали б у дошкільному віці, треба ще згадати про пісні "А я бідний горшкодрай" та "В Гусятині на риночку капелія грала", які робили на малого хлопця велике вражіння.

 

Коли молодий Богдан дійшов до шкільного віку, його батьки відвезли до його діда, пароха Бережан, о. Глібовицького, про якого згадує поет у свому першому спомині. Тут Богдан ознайомився ширше з артистичною музикою та ще краще пізнав народну пісню завдяки своїм тіткам — Анні, а особливо Дарії Глібовицькій (учительці музики в перемиськім інституті), яка мала абсолютний слух і незвичайну музичну память. Як почула якусь пісню, сідала до фортепіяну й оформлювала її на дві руки, або імпровізувала на тему пісні, особливо славилась глибокою інтерпретацією коломийок.

 

"Я, як почув, що тітка грає, — згадує Богдан Лепкий, — то кидав усе й біг до хати. Сідав у кутку й слухав. Особливо любив я, як тітка грала Шопена, Шумана, або Бетховенові сонати. Фортепіян був віденський, короткий, але ще старої конструкції. Та тітка привикла була до нього, а він, здавалося, привик буїв до її гнучких пальців і між ними панувала якнайкраща гармонія. Я слухав тітчиної гри й не міг наслухатися" ("Бережани", ст. 10)

 

У діда поета — о. Михайла Глібовицького в Бережанах бував також капельник місцевої військової орхестри, Бахо, автор гарних творів на фортепіян і орхестру, якого грою на фортепіяні захоплювався малий Богдан.

 

Будучи ще в народній школі Богдан Лепкий був на першому концерті в своєму житті, влаштованому в салі для судових розправ у незакінченому ще будинку окружного суду. "З програми найбільше вбився мені в тямку, — пише в "Бережанах" (ст. 92) — сольоспів О. Рибака, феноменального баса. До нині памятаю, як він співав Шуберта "Ерлькеніґ" та "Ix комме фон ґебірґе гер".

 

Окрему епоху в житті Б. Лепкoгo творить побут в бережанській гімназії. Д-р Зенон Кузеля слушно називає Бережани за гімназійних часів Богдана Лепкого Атенами. Атентами стали Бережани завдяки довголітньому директорові тамошньої гімназії, Матеушові Куровському, великому любителеві й меценатові музики й мистецтв. За його часів до бережанської гімназії стягались звідусіль талановиті учні. Хто мав добрий голос, грав на якомусь інструменті, добре деклямував, або писав вірші, міг рахувати на протекцію директора. Зокрема він цікавився тими, що виявляли хист до мистецтва, або до якогось одного предмету, як ось до математики. "На його гадку ті, — пише Лепкий, — що всі предмети pівнo добре знали й кожну лекцію витверджували "на бляшку", це "ковалі" (по бережанському куйони), що можуть стати дуже чесними громадянами, але середньої міри, а йому, директорові, хотілося, щоб з Бережан виходили люди знатні й імениті.

 

Тому то й стягалися до бережанської гімназії всілякі співаки, музики й малярі, які деінде не могли собі дати ради, а в Бережанах все таки здали матуру і часто-густо не завели сподівань директора Куровського. Тут за моїх часів кінчив гімназію наш відомий композитор Січинський і талановитий маляр Юліян Панькевич. Тут Орловський написав на похорон свого товариша похоронний марш "Co святими" ("В могілє цємней"), що як чорний серпанок жалю, відірваний вітром від бережанської гімназії, полетів далеко-далеко, ген, аж крізь океан. Тут, цей самий Орловський, що носив цвікер і грав у гімназійній opxecтрі на контрабасі, написав, як учень 7-ої кл., композицію до першого кримського сонету Міцкевича, що довгі літа втримувалася у польських концертових репертуарах.

 

У гімназії були два хори: український і польський. Український співав у церкві, а польський у костелі. Хори були мужеські й мішані.

 

У нижчій гімназії, поки не прийшла мутація, співав я разом зі своїми товаришами Яричевським та Ярославом Гургулою в сопранах. Яричевський і Гургула вже хлопцями читали ноти як книжку, вміли й повести хор, а Яричевський навіть пробував компонувати. Я, хоч учився грати на фортепіяні (в тітки Дарії Глібовицької, К. К.), такої штуки не втяв.

 

З дириґентів нашого хору зокрема вбився мені у память Луць Курманович. Прийшов до Бережан уже дещо старшим. Гарний собою, чемний, з "добрими товариськими формами", став скоро любимцем і бажаним гостем у кращих бережанських домах. Просили його, щоб співав. Сідав до фортепіяну й акомпаніював собі. Голос мав того типу, що Мишуга, незвич. мякий і милий, з якоюсь своєрідною краскою. Здавалося чомусь то, що другого такого голосу в цілім світі нема. Може й не було б, але дириґентура й спів на похоронах, на перегони з вітром, а часами і наперекір морозам, а вкінці служба нашій Мельпомені не дала якслід розвинутися цьому співакові з Божої ласки.

 

З голосів до нині причувається мені Фицак. Його прозвала гімназія Дон Фіцакко. Високий, чорний, довгошиїй, як заспіває бувало басове сoльo "ісполь небо, небо і земля", то свічки в найближчім павуці гасли, а шибки у вікнах дрижали, дзеленькотіли. Був це, мало сказати незвичайний, а якийсь несамовитий голос. Який жаль, що помер передчасно! Загорів!... А наш хор у церкві довго не користувався тими піснями, що в них соля співав Фицак" ("Бережани", ст. 50).

 

За директора Куровського в гімназії відбувалися зимою, щочетверга, в годині пятій, музично-деклямаційні пописи, що нагадували колишні студентські концерти в єзуїтських колєґіях і в нашій Київській Академії. В програму цих вечорів входили виступи українського й польського гімназіяльних хорів та гімназійної симфонічної орхестри.

 

"Професори — згадує Лепкий — ходили на наші концерти, але нарікали на них: казали, що директор з гімназії робить буцім то консерваторію і що учні, замість учитися шкільних предметів, грають та виспівують цілими днями, аж вуха вянуть. Директор може й чув ці нарікання, але не зважав на них, бо дуже любив спів і музику. Сам гарно грав на фортепіяні і особливо любив грати на фісгармонії. Ходив на проби хору й орхестри, слухав, часом похвалив, але своїх вказівок не давав. Казав, що найцінніше те, до чого хлопці самі дійдуть, а не те, що їм накинеться згори. І хлопці дійсно самі доходили, дякуючи таким провідникам, як Сочинський Денис, Луць Курманович або Орловський.

 

Іноді хор був дійсно знаменитий. Не забуду яке могутнє вражіння викликав він, коли я перший раз почув Ніжанковського "Гуляли" і "З окрушків". Провадив тоді цей хор мабуть Курилович, що пізніше був катехитом у Коломиї*) ("Бережани", ст. 50—53).

 

Офіційним учителем співу в гімназії був Бурґерт, мабуть чех з роду, але він більшого впливу на музичне життя та розвиток музичної культури в гімназії не мав.

 

З побутом у гімназії звязані ще дві музичні події в житті Богдана Лепкого: концерт сільського хору з Денисова та Шевченківський концерт. Селянський хор з Денисова, під орудою свого пароха о. Вітошинського, влаштував концерт у бережанськім військовім касині. Хор виступив у своїх денисівських народних одягах. Про нього згадує поет, як про неперевершений зразок народного хору.

 

"Співали денисівці — пише Лепкий — пісні Вербицького, Лаврівського й Воробкевича, але співали їх так по мистецьки, з таким відчуттям музичного змісту, з так знаменито вистудіованою динамікою, так були зіспівані, що хор їх звучав, як якийсь зачарований інструмент. Та ще співали вони без нот і на естраду виходили гарно й справно. Не було зайвих павз, ні нудного роздавання голосів. Один помах руки провідника і неслася пісня несилувана, природна" ("Бережани", ст. 50—53).

 

Не менше вражіння зробив на Богдана Лепкого прилюдний гімназійний концерт, влаштований у честь Шевченка тоді, як майбутній поет був уже в 6-ій кл. Шевченкове свято влаштовано під впливом щорічних великих концертів у честь Міцкевича. На це Шевченкове свято, яке відбулось не без деяких перепон (директора Куровського вже не було), прислав на прохання комітету свою знамениту кантату "Бють пороги" сам М. Лисенко, крім того зі Львова одержано "Заповіт" Вербицького. В цьому концерті (поет уже не памятав, чи це був перший чи другий концерт Шевченка в бережанській гімназії...) Богдан Лепкий брав дуже живу участь: співав у хорі, намалював портрет Т. Шевченка та деклямував з великим успіхом "Думи мої" Т. Шевченка. "Концерт проходить гарно, — згадує поет. — Таких аплявзів, такого грімкого "слава" ви не почуєте на ніякому концерті. Вони вам до нині в ухах лунають". ("Бережани", ст. 92—94).

 

Підчас побуту в бережанській гімназії під впливом свого окруження та літератури майбутній поет починає глибше цікавитись народною піснею.

 

*) Зенон Кузеля згадує ще про одного дириґента — Гапія ("Золота липа").

 

[Краківські вісті, 25.11.1942]

 

(Продовження).

 

Молодий Богдан залюбки перечитув етнографічні збірники, м. ін. Чубинського: "Труды экспедыции въ юго-западный край", а особливо пятий том з народними піснями, на марґінесах яких залишились його власноручні помітки. Крім того знайомиться з великими скарбами народної пісні в Поручині, до якого переслись батьки Богдана, а пізніше в Жукові. Поручин, було це старосвітське село, якого ще не торкнулась була тоді культура XIX ст. Тут жили ще як за давніх часів у своїй первісній красі гагілки, "Вільха" (хоровід у зелену суботу), обжинки, колядки та щедрівки і множество легенд, повірїв, переказів тощо. Незабутні картини коляди на приходстві, гаїлок коло церкви та незвичайно поетичного обряду "Вільхи" у зелену суботу (остання майже невідома загалові) дав нам пізніше Богдан Лепкий у "Бережанах", третій частині незвичайно поетичної "Казки мого життя". Поет згадує пізніше з особливою вдячністю сліпого на одно око музиканта Семена (?) з Поручина, великого, хоч і невченого мистця, що чудово грав на скрипці, Соловепову Каську з Жукова, що гарно співала народні пісні і Тодоську з Доброкута, що сама складала співанки. Багато народних пісень пізнав поет від своїх тіток Глібовицьких, "які скоро й вірно переймали пісні з уст народу, мов який фонограф", Богдан Лепкий записав був цих пісень кількасот і цілий збірник передав пізніше док. О. Ніжанковському, а дещо записав від поета Ф. Колесса. "Всім їм — пише поет — та ще нашій найбільшій співачці С. Кpyшельницькій завдячую ці, з нічим непорівнані вражіння, які дала мені наша народна пісня" ("Писання", т. І, ст. 389).

 

Коло музичних вражінь підчас побуту в гімназії доповнював ще український театр, який часто приїжджав до Бережан. Богдан Лепкий особливо захоплювався співаками й співачками, серед яких називає чудовими — Радкевичівні, Лясковського, Курмановича, незрівняними — Клішевську, Лопатинську, Фіцнерівну та геніяльною Рубчакову. — "Ніколи не забуду, — забігає автор дещо вперед, згадуючи про Рубчакову, — як у Кракові, на поранку в честь Ґріґа, співала пісні з "Пер Ґінта". Не сила голосу й техніка співацька, але щось вище від найвищої школи й могутніше від найсильнішого голосу промовляло до вас зі сцени, — справжній дар Божий" ("Бережани", ст. 142).

 

Короною й завершенням музичних вражінь, які виніс майбутній поет з Бережан, були переживання підчас першого тріумфального походу української пісні в світ — участи хору "Бояна" зі Львова під орудою А. Вахнянина та О. Ніжанківського у великій виставі чеської культури в Празі в 1891 р. Богдан Лепкий був тоді щойно по матурі. Письменник Андрій Чайковський, який вів тоді адвокатську канцелярію в Бережанах, намовив батьків Лепкого, щоб пустили Богдана до Праги разом з українською прогулькою, яку організував "Боян".

 

На залізничих стаціях українську прогульку вітали чеські делєґації, а їм у відповідь український хор співав... "По морю, по морю" (А. Вахнянина) та "Гей же до чарки, мій брате!" Лепкий запримічує, що ці пісні хор співав не з уваги на зміст, а лиш тому, що мельодія така грімка і жвава, що просто "пориває слухачів" ("Бережани", ст. 160). Про ці пісні згадує поет з великим захопленням також у споминах з побуту в Кракові Михайла Коцюбинського ("Ілюстровані Вісті", ч. 6, 1940) літом 1906 р., якого хор вітав на сходинах у його честь саме цими піснями.

 

В Празі українську прогульку при вході на виставову площу привітали піснею "Ой, не ходи Грицю", виконаною на органах. "Сумна мельодія, — згадує поет — одної з найкращих наших пісень пригадує нам чудову Україну, таку далеку й таку іншу, ніж те, що ми мали побачити на "празькій виставі" ("Бережани", ст. 163). А вже просто незвичайне вражіння зробив на молодого адепта мистецтва концерт нашого "Бояна" в празькім "Народнім Дівадлі". Майбутній поет, порушений до глибини красою і чаром української пісні, плакав на цьому концерті зі зворушення... Ось як згадує він пізніше про цей концерт: "Хор був великий, зіспіваний, голоси сильні, чисті, дібрані. Дириґенти (А. Вахнянин і Нижанківський) такі, що кращих годі собі було уявити. У тенорах співав пізніший оперовий співак Гушалевич (батько Ґени Гушалевичівної, сопраністки берлінської королівської опери "Унтер ден Гінден"). Чехи привітали нашого "Бояна" дуже сердечно. По кожній точці Дівадло гуділо й шуміло, як водопад. Саля довго не могла заспокоїтися. А коли заспівали "Закувала та сива зозуля" (дириґував Остап Ніжанковський), то цей ентузіязм дійшов до свого апогея. Крик і шум не заспокоювався так довго, доки хор не повторив пісні. Посипалися квіти і лаврові вінці" ("Бережани", ст. 165-166).

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 26.11.1942]

 

(Продовження).

 

Звязок Богдана Лепкого з музикою, започаткoвaний ще в ранньому дитинстві, а пізніше так сильно поширений у гімназійних роках, уже не переривався протягом цілого життя, а навпаки, з кожним рокам і при кожній нагоді щораз більше поглиблювався. Поет уже в родинному домі, а пізніше з домі свого діда Глібовицького та з гімназії так сильно зріс у музичну культуру, що вже пізніше без музики не міг жити. І хоч не був по фаху музикою, з музичному мистецтві, не менше як також у малярстві, був своєю людиною. Тому нічого дивного в тому, що він шукав у житті товариства мужиків й артистів, а вони знову радо перебували з ним, бо знали, що в нього все знайдуть найбільше зрозуміння.

 

У Відні, де поет перебував один рік на університетських студіях, познайомився Богдан Лепкий з Філяретом Колессою. Зійшлися на точці нашої народної пісні. Лепкий, як уже нам відомо, знав багато пісень з Поділля та Бережанщини, а Колесса збирав їх і записував у ноти. Оба пильно ходили на вистави, особливо інтересувалися виставою славного подорожного Голуба, на котрій буде знамениті етнографічні збірки з життя африканських народів, і на музично-театральну виставу в Ротунді, на якій можна було прослідити розвиток музики й театру цілого культурного світа. Колесса, як фахівець у цьому ділі, був для Лепкого добрим товаришем і провідником. А коли не надто повні кишені позволили на склянку пива, або на "мелянж" з "ріжком", ішли до "Чарди, де грала циганська музика і під звук чардашів і фрішок уявляли собі ті часи, коли орди мадярів проходили нашими степами і з українських квіток збирали обніжжя музично-поетичної насолоди" (З. Кузеля: "Богдан Лепкий". Золота Липа).

 

У Відні Лепкий також відвідує цісарську oпeру, слухає знаменитих співаків. Після переїзду до Львова Лепкий, що у Відні вперше усвідомив собі під впливом Михайла Петрушевича (Новицького), що він має дійсний поетичний талант, — поет сходиться ближче з О. Ніжанковським і з незрівняною Сальомеєю Крушельницькою, що для тодішньої нашої громади була воплоченням всього, що найкращого скривалося в нашій пісні і загалом у народній душі. Співає також у львівському "Бояні". У Львові десь 1892 або 1893 р. зимою вперше почув на концерті Лепкий незабутнього мистця Олександра Мишугу, з яким познайомився особисто в Кракові. Поет признається, що на цей виступ ішов у скептичному настрої, бо після цісарської опери у Відні, де мав нагоду почути найвизначніших тоді співаків, між іншим славного Каруза, то після празької опери, в якій також уже мав нагоду добувати, — не сподівався в Галичині, у Львові, почути щось надзвичайного, тимбільше, що виступав український співак... Та яке було приємне розчарування!

 

"Виходить Мишуга, — пише очарований його співом поет, — у чорнім фраку, як звичайно на та концертах, злегка кланяється, оpxecтpa грає кілька тактів і нараз:

 

Там на горі явір стоїть, явір зелененький.

Гине козак у чужині, козак молоденький".

 

Господи! Я не знаю, що зі мною сталося. Я забув, де я і хто я, не знав, чи це спів людський, чи якась музика небесна, дух мені в грудях заперло, серце перестало бити, мене не було...

 

Що лиш ураган оплесків cтягнув мене на землю, але ще довго-довго, куди я не йшов, летіло за мною оте, не от міра сего: "Там на горі явір стоїть".

 

А далі згадує:

 

"В оперному сезоні таки мабуть того самого року у Львові співав Мишуга з нашою найбільшою співачкою Сальомеєю Крушельницькою. Другої такої співацької пари я вже не чув і мабуть не почую. Навіть у старосвітській простенькій "Гальці" вони так співали, що люди дрижали мов кленовий лист, плакали зі зворушення, раювали з захоплення, зазнавали справжнього "катарзіс" (очищення) і обновлені верталися до своїх хат.

 

Певно, що в Каруза була більша сила звуку й сильніша експресія, але ні один зі співаків, яких я чув по Мишузі, не мав такого гарного голосу, такого легкого, що так дуже брав людину за серце і промовляв безпосередньо до душі. Вже в самім його голосі лежала якась незрівняна, єдина в світі краса" (Богдан Лепкий: "Декілька згадок про нашого незабутнього співака Мишугу". Олександер Мишуга, мистець і людина. Львів 1938).

 

Про те, як високо цінив Богдан Лепкий Олександра Мишугу як співака та одночасно про його розуміння мистецтва музики свідчать думки поета, висловені ним на комерсі в честь Мишуги, що відбувся у Львові в "Народній Гостинниці" після ювілейного концерту Шевченка в 1914 р. Він у своїй промова вказував тоді на Мишугу як на великого мистця, "який не лише наше національне імя прославив у світі, але цілим нашим поколінням дав тільки високомистецьких вражінь і переживань, тільки поривів до краси і добра розбудив у їх серцях, так їх підніс і ублагороднив морально, що це діло, ця його заслуга цінніша для нас більш усього" (Богдан Лепкий: "Декілька згадок...").

 

З українських співаків високо цінив Богдан Лепкий ще Мінціського, а з цих молодших — д-ра Тиська з інтерпретацію народної пісні.

 

З пяністів захоплювався незрівняною Любкою Колессівною. Глибоке вражіння на Лепкого робила також гра на фортепяні Василя Барвінського. З останнім поет був у дружніх взаєминах. Між іншим В. Барвінський проєктував оперу на народню тематику (мабуть "Не ходи Грицю"), до якої лібретто мав скласти Богдан Лепкий. Як далеко пішли ці проєкти — невідомо. Про це міг би сказати дещо ближче сам композитор.

 

Після закінчення університетських студій Богдан Лепкий вертається в 1895 р. до Бережан, де обіймає суплентуру в тамошній гімназії, а з початком вересня 1899 р. переходить на посаду до гімназії св. Яцка в Кракові та стає одночасно лектором української мови на університеті. Музичні зацікавлення Богдана Лепкого, тоді вже надійного новеліста й поета, і далі займають у його житті багато місця. Цьому особливо сприяла висока мистецька культура Кракова, який був тоді центром мистецького й культурного життя всіх польських земель. В Кракові застав Богдан Лепкий також деяке мистецьке життя української колонії. Поет часто відвідував церкву, в якій щонеділі і свята співав гарний хор під орудою артиста-маляра О. Куриласа, що "знав, яке значіння має наша церква в Кракові, а в церкві яке значіння має добрий хор". У Кракові подружив поет з Остапом Луцьким, який захоплював усіх своїм гарним тенором, тут пізнав Касперовича, талановитого мистця і гарного бандуриста.

 

Українське життя краківської колонії концентрувалося тоді у "Просвіті", при якій був мужеський і гарний мішаний хор. Богдан Лепкий, не зважаючи на перевантаження вчительською працею сам співає в хорі та бере широку участь у культурно-мистецькому житті. Постійно буває на літературних сходинах, відвідує малярські вистави, учащає до театру, опери, на концерти. А варто було. "Що найкращі музичні сили, — читаємо в спогадах поета, — і переїздили через Краків. Ніколи не забуду концертів Дальберта, як не забуду гостинних виступів Модржеєвської в театрі, хоч перед тим бачив я Елеонору Дузе, Capy Бернгард і Вольтерку" (Б. Лепкий: "Гарно було". Альманах українського студентства в Кракові).

 

Музика стала для Богдана Лепкого щоденною потребою. В його домі спів і музика були постійними гостями. Під безпосереднім впливом музики зродився неодин поетичний твір. Так за словами самого поета відгуком тих сильних вражінь, які йому дала народна пісня, був цілий цикль поезій "На позиченій скрипці". Знову під вражінням музики Шопена написав у Кракові прекрасні поезії "Ми йшли з собою" і "Часом мені здається". Як відгук того вражіння, яке робила на поета гра на фортепяні нашого пяніста і визначного композитора Василя Барвінського, повстала поезія "Розвіялися сни мої рожеві". Великий вплив на поета мала також вічно мінлива симфонія природи, яку поет глибоко відчував. Журливий звучний крик відлітаючих журавлів народив у душі поета "Журавлів", які з музикою брата поета, Льва Лепкого, вічно житимуть в душі народу.

 

В Кракові Богдан Лепкий пише відомі свої нариси історії української літератури, з яких два томи відала "Загальна Бібліотека" в Коломиї (рукопис третього тому згинув підчас першої світової війни), — де він напівінтуіційно застосував уперше в нашій літературі естетичний критерій в оцінці літературних творів та зробив першу у нас спробу упорядкувати українську народну словесність за історичними епохами.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 27.11.1942]

 

(Продовження).

 

Cвітова війна кинула Богдана Лепкого до Відня, Венцляра, Берліна, де він віддавав усі свої сили українській справі. Та воєнна хуртовина не приглушила музичних зацікавлень поета, дала їм тільки новий вияв. У 1916 р. накладом Загально-Української Культурної Ради появилася у Відні невеличка книжечка 62+(2) стор. друку п. н. "Ще не вмерла Україна". Співаник з великих днів. Вибір українських пісень з нотами. Впорядкував і рисунками прикрасив Богдан Лепкий". Це був мабуть перший співаник, до якого ввійшла частина иншої невмірущої стрілецької рапсодії. Cпіваник цей останеться на все променистим доказом, як Богдан Лепкий високо цінив виховно-громадянське значіння рідної пісні та розумів її потребу.

 

На еміґрації, в Берліні, в "Зінґакадемії", 28. квітня 1920 р. Богдан Лепкий уперше почув прославлену в цілому світі Українську Республіканську Капелю під орудою свого незвичайного маєстра Олександра Кошиця, яка після тріюмфальної концертової подорожі по Чехословаччині, Австрії, Швайцарії, Франції, Бельґії, Голяндії й Англії, прибула до Німеччини, щоб тут проспівати свою лебедину пісню...

 

Українська Республіканська Капеля, що зачарувала красою української пісні не тільки широкі маси, але й найвищу музичну еліту всіх найбільш культурних країв Европи, не могла не захопити ніжної душі Богдана Лепкого, такого чуткого на красу музики. Вражіння було таке сильне, що поет не міг уже обмежитися тільки до особистої внутрішньої насолоди неземським чаром пісні. Пісню, як і кожне мистецтво, поет уважав завсіди влaсністю загалу, а тепер відчув, що власністю загалу є також ті переживання, які мистецтво викликує в душі. І поет бере, мабуть вперше в житті, за перо музичного рецензента.

 

Зробив це поет ще мабуть і тому, що в тому часі в Берліні не було ніякого поважнішого музики-фахівця, який виконав би перед історією обовязок проаналізувати тайни незвичайного чару, яким Українська Республіканська Капеля брала в полон серця усіх. Це дві статті, поміщені в берлінському "Шляху". Перша з них п. н. "Перший концерт Української Республіканської Капелі", поміщена в "Шляху" з 5. 5. 1920, підписана криптонімом "ч. 202", друга п. н. "Українській Капелі й її славному Дириґентові, Вп. Кошицю, привіт", яка за повним підписом Богдана Лепкого появилась також у згаданому "Шляху" з датою 2. 6. 1920 р. Обі ці статті передрукував у своїй цінній праці про Українську Республіканську Капелю д-р Од. Пеленський, як такі, що "взаїмно себе доповнюючи, знаменито висвітлюють тайну успіхів і тріюмфу української пісні..."*).

 

Хоч перша стаття, підписана досі нерозшифрованим криптонімом "ч. 202", за яким — на думку д-ра Ол. Пеленського, — скривається якийсь знаменитий "наш критик", ми переконані, що дійсним автором цієї статті є не хто інший, тільки Богдан Лепкий. За цим промовляють такі факти: 1) рецензія має характер особистих літературно-музичних вражінь, що вказує на те, що її фаховий музик, задивлений звичайно виключно у формально-технічну сторінку не міг написати; 2) мова рецензії поетична, образна, — так писати міг тільки поет; згадка про мистецькі архитвори в різьбі, малярстві, письменстві і т. д.; 4) автор уживає типово Лепківського порівняння пісні до нитки: "снує витку звуків, таку тонесеньку, котрої здається не чуєш, а тільки відчуваєш..." (пор. "А співала мама таким тоненькій голосом, як шовкова нитка, як павутинка" — "Крегулець", ст. 35, "...пісня — ниточка шовкова, з серця, як з клубка, снується, крізь ціле життя" — "Крегулець", ст. 13). А крім того в рецензії маємо улюблене Б. Лепким (гл. "Зірка") порівняння музики з малярством; 4) рецензент звертає увагу в першу чергу на зіспівання, подібно, як це роблять у своїх спогадах про вражіння з виступу в Бережанах знаменитого сільського хору з Денисова під орудою о. Вітошинського (дир. Куровський звертає увагу, що гімназійні хори могли б навчитися від хору з Денисова "жертви поодиноких співаків у користь цілости хору..." — "Бeрежани", ст. 53); 5) критик покликується на виступ львівського "Бояна" на чеській виставі в Празі, на яку, як наїм уже відомо, їздив Б. Лепкий 1891 р. і захоплювався незвичайно пильно виступом львівського "Бояна". Це вказує, що автор був уже таки в літах, a трудно повірити, щоб знаменитий музичний критик, з великим життєвим досвідом, скривався під нікому невідомим кріптонімом. Зате знаємо, що це міг у своїй скромності зробити тільки Богдан Лепкий, який подібно поступав із своїми численними малярськими ілюстраціями до різних видань, яких здебільшого не підписував; 6) в рецензії є думка про те, що українська пісня, це "у своїм роді акт обжаловання, що народ, який має таку глибину чуття, таке почуття краси, таку пісню, кривджено так важко й безсердечно". Цю думку зустрічаємо пізніше, на скільки собі пригадуємо, в повісті Б. Лепкого "Під тихий вечір".

 

Читачі після цього можуть запитати: чим же пояснити в такім випадку те, що другу статтю поет підписав повним іменем і прізвищем? Це для нас уповні зрозуміле: перша стаття — це рецензія з виступу хору, а тому, що рецензії пишуть звичайно компетентні фахівці, Лепкий мабуть тому не вважав можливим свою рецензію підписувати, щоб не послаблювати вражіння у читача. Друга стаття зовсім що іншого — це в першу чергу привіт і загальні міркування про значіння української пісні та ролю Капелі. Тут поет з одного баку мусів підписати статтю, бо інакше вона не мала б без його авторитетного підпису відповідної переконливої сили, а з другого — міг це зробити без закиду, що входить у не свої справи...

 

*) Д-р Ол. Пеленський: Світова концертова подорож Української Республіканської Капелі. Львів 1933, ст. 155—160.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 28.11.1942]

 

(Продовження)

 

Всі наведені докази дають нам підставу poзглядати задану рецензію, підписану криптонімом "ч. 202", як статтю написану Богданом Лепким. З уваги на те, що в цій рецензії Богдан Лепкий найповніше висловлюється про хорове мистецтво та передає в ній у безпосередній формі те неповторне вражіння, яке на нього зробила сьогодні вже легендарна Українська Республіканська Капеля, рецензію наводимо повністю.

 

"Звичайно, коли дуже вихвалять якийсь мистецький твір, то пізніше, пізнавши його, відчуєш щось ніби розчарування, здається тобі, що уява давала більше, ніж дала дійсність. Тільки виїмкові архитвори, такі, як ось Мілонська Венеpа, фрески Рафаеля, Фавст і Шекспірові драми, а також і такі монументальні будівлі, як Гагія Софія, базиліка Петра, піраміди, памятник битви народів тощо, не заводять наших сподівань. Благословиш хвилину, що дала тобі нагоду побачити їх і зазнати незвичайного вражіння.

 

Українська Капеля під проводом д. Кошиця під проводом д. Кошиця приїхала слідом, можна сказати, небувалих похвал, а все ж таки я не зазнав розчарування, навпаки, благословлю цей вечір, коли почув її. Вона дала мені хвилини таких переживань, яких я не мав ніколи.

 

На тім властиво можна б скінчити рецензію, бо як же критикувати те, що стоїть вище наших сподівань, що заспокоює найвибагливіші бажання, що знімається на верхівя скінченої краси?

 

Хто не чув цього незвичайного хору, може спитати "а в чім же криється його нечуваний успіх?"

 

Відповідь проста — у всім.

 

Перш усього голоси дуже щасливо підібрані, вони гармонізують зі собою, зливаються і забарвлюють себе взаїмно, як краски на добрій картині. Здається, немoв то члени одної великої родини.

 

Вони зіспівані зі собою до тої міри, що зовсім тратять свою індивідуальність, нема поодиноких співаків — хор, а часом і про хор забуваєш, а здається тобі, що це якесь сферичне явище, що це персоніфікована нapодня пісня.

 

Такого самовідречення поодиноких артистів у користь загального вражіння не доводилось мені чути в ніякій опері, хіба у виїмково добрих орхестрах. Підчас концерту я дуже часто мав вражіння, що це не хор, а якась чарівна віольончеля, на котрій грає знаменитий мистець — Кошиць. Він цілий заслуханий в ідеал нашої народної пісні, а співаки в його. Це вже не дириґент, а прямо якийсь чарівник, що зачарував співаків і вони безпосередньо передають те, чого бажає його душа. А вона, мабуть, бажає дуже багато — хоче передати усю невисловлену красу, все багатство української народної пісні, її смутки й тугу, її мрії й дійсність, її охоту впиватися життям, її бажання летіти на кінці світу й тягнути туди за собою народ і весь світ. Мабуть нема такого ворога, якого серце, почувши хор Кошиця, не прихилилося би до нас — треба б бути твердим як скала. Концерти Української Капелі, це не аґітація, це найщиріша мова народного серця, це у своїм роді акт обжаловання, що народ, який має таку глибину чуття, таке почуття краси, таку пiсню, кривджено так важко й безсердешно.

 

Так — передання ідеалу нашої народної душі, при помочі звуків — це велика заслуга дириґента хору. Він показує світові якусь нову красу, нові етнічні вартості, дорогоцінності, які погана відьма, наша історична судьба, скривала перед світом.

 

Динаміка хору знаменита. При її помочі Кошиць снує нитку звуків, таку тонесеньку, котрої здається не чуєш, а тільки відчуваєш, то знову добуває такий гураґан тонів, немов це не люди співають, а стихія гогоче.

 

Чудові піяна доводилося мені нераз чути (згадаю тільки хор львівського "Бояна" на чеській виставі у Празі), але такого форте, як з-під батути Кошиця, я не чув ніколи. Ні сліду форси, крику, гуку, тільки сила, якась велика сила, котру він добуває з просторів і котра кожної хвилини мовкне і розпливається, коли він лиш того захоче.

 

Так само майстерне темпо; від повільного розпливання тонів до такої шаленої метелиці, що здається, ціла саля ходором ходить. Іноді звук дрижить, вібрує, снується, все далі й далі, як мрія, іноді вривається нагло і мовкне, якби його й ніколи не було.

 

Дикція теж бездоганна; чується кожне слово, хоч слова ці літають іноді, як блискавки, то знов, якби хто жемчуги пересилував.

 

Солісти тісно звязані з хором, вони не на його тлі виступають, а виходять з нього, органічно й логічно злиті з ним в одно.

 

Та досить похвал, тут не оплесків треба, а якогось боговійного мовчання. Здійснилися бо Шевченкові слова: "Ось де, люди, наша слава, слава України".

 

Хорові й його знаменитому провідникові належиться від нас велика дяка".

 

Друга стаття Б. Лепкого п. н. "Українській Капелі й її славному Дириґентові, Вп. Кошицю, привіт", — це одна натхненна апотеоза української народної пісні, гимн у її честь. Статтю починає поет строфами свого власного вірша "До народної пісні", написаного 1904 р. ("Писання", т. І, ст. 16), а не щойно під впливом Капелі Кошиця, як думає помилково д-р Ол. Пеленський. А далі розповідає, як конаюча Україна прикликала пісню до себе й сказала: "Діти мої розбрелись по цілому світу, боюсь, щоб не згубилися у йому, йди і нагадуй їм про мене, щоб не забули мене!"

 

І пісня пішла, "як мандрівниця невтомима блукала від городу в город". "Чуда творила ця пісня, мандруючи по широкому світу. Аж прилетіла до нас". "І зробила з нами те, що скрізь із земляками творила, обновила нас, відмолодила, відродила. Хто потопав у морі чужини — витягнула його, зневірився у власні сили — покріпила його, хто на мaнiвці сходив, справила на просту дорогу, на цю, що веде до рідної хати, до самостійної України.

 

А всім нам сказала вона, що не всі ще ідеали лежать затоптані в болоті, що не всі руки обагрені кривдою і кровю, що не всі серця затроєні їддю злочину й моральної гнилі, що є ще дещо доброго й гарного на світі і що й надалі невмирущими остались змагання чоловіка бути вінцем творіння. Пісня — велика чарівниця, — пісня криниця обнови, — пісня благовісниця кращого життя".

 

А вітаючи капелю та її дириґента бажає поет, щоб діло, яке вони зробили, осталося "одним із найкращих, найткультурніших і найгуманніших у теперішньому лихолітті, в часах кривди, неправди й горя, в часах одичіння людства".

 

Після війни Богдан Лепкий знову осідає в Кракові. Сам співає рідко. Колись гарний голос забрали з собою літа... Зате любив, як син... сідав за фортепям і грав улюблених композиторів — Шопена, Ґріґа, Бетховена. Під настроєм брав за перо, щоб на хвилях музики перелити на папір поетичні ідеї та образи. Пристрасно любив також до кінця життя слухати хорового співу, особливо народних пісень. Відвідуючи Черче найраднішe перебував з хористами, нераз до пізньої ночі.

 

Якийсь час носився поет з думкою видати найстарші народні мельодії як ілюстрацію до народної словесности. Про це оповідає артист-маляр проф. Дамян Горняткевич. То було в липні 1928 р. Проф. Горняткевич був тоді з Богданом Лепким у Жовчеві на феріях, звідки вибралися обидва до Рогатина на виставу "Вертепу наших днів". Підчас вистави зустрілися з Володимиром Балтаровичем, молодим композитором, який був музичним ілюстратором "Вертепу". Балтарович бував частим гостем п-ства Лепких у Кракові, тому ця зустріч з ним була тим симпатичніша, що зовсім несподівана. Після вистави проф. Б. Лепкий запросив В. Балтаровича до Жовчева. По вечері, хоч була вже пізня ніч, ніхто не думав кластися спати. Поет попросив композитора, щоб заграв що й заспівав. Балтарович виконав низку пісень, починаючи від улюблених Лепким композицій Д. Січинського до слів поета, а кінчаючи стрілецькими аріями. Цей принагідний концерт тривав досить довго. Влучно запримітив тоді Лепкий, що коли б ми були на виступі навіть якогось визначного віртуоза, то такий концерт після трьох годин змучив би авдиторію. А домашній концерт не втомляє нікого, а навпаки — настроює слухачів якнайкраще, і хочеться слухати музики хоч би до білого ранку. Врешті почав розповідати про наші музичні традиції, про найстарші музичні памятники, які зберігаються ще й досі в народі. При тому згадав, що знає кілька старинних народних арій, які хотів би подати як музичні ілюстрації до творів народної словесности в історії української літератури. Тому просив Балтаровича, щоб він записав ці арії. Лепкий співав, а Балтарович достроював відразу до співу музичний супровід та записував музику. Ці записи взяв Лепкий зі собою, але до історії літератури, яка незабаром після цього появилася в польській мові, вони не ввійшли. Що з ними сталося, невідомо.

 

Для повноти цього огляду годиться ще сказати, що Богдан Лепкий поглиблював також свої знання з теорії музики, про що свідчить ознайомлення його з історією музики, гармонією, контрапунктом тощо, яке виявляв у розмовах з музиками. На теми музики залюбки вів з фахівцями довгі розмови, особливо багато вечорів пеpeбалакав на музичні теми з мельоманом музики д-ром Мироном Лятишевським, подібно, як про малярство говорив часто з проф. Дамяном Горняткевичем.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 01.12.1942]

 

(Продовження)

 

Біографічні матеріяли доповнює і літературна спадщина. І так у помсті "Під тихий вечір" згадується про забуту вже сьогодні пісню Матюка "Родимий краю", яка "зворушує до сліз навіть грубого матеріяліста". З українських композиторів поет згадує в "Зірці" про Воробкевича й Вербицького. Тепло згадує і про цитриста Купчинського та відомого нам із "Казки мого життя" дириґента о. Вітошинського з Денисова. Далі читаємо в "Зірці" про твори М. Лисенка і В. Барвінського, про оперету "Наталка Полтавка" і "Запорожця за Дунаєм". Та ширше висловлюється поет про "Ноктюрн" Лисенка — цю лебедину пісню батька української музики. В "Зірці", стор. 124, говорить поет і про мініятури Барвінського, з чого можна догадуватися, що вони робили на поета окреме вражіння.

 

З чужинних композиторів у творчості Б. Лепкого залишили найглибший слід Бетговен, Брамс, Шуберт, Шoпeн і Ґріґ, цебто здебільшого ті композитори, на творах яких поет виховувався; імена інших композиторів (Ліст, Доніцетті, Россіні) Лепкий згадує лише принагідно. Твори Шумана грає герой "Зірки"Ладо, сам музика-композитор. "Норвезькі  танці" Ґріґа грають у домі графині в  повісті "Під тихий вечір" (стор. 274). "Місячна соната" Бетговена є для дружини д-ра Барила за "Зірки", безмежного матеріяліста і сибарита, уосібленням мистецтва й краси. Про глибше зацікавлення Лепкого Бетговеном свідчить розмова Лада з докторовою після того, як вона виконала сонату місячного сяйва, "на тему українських мотивів, котрі через домашній квартет Розумовського і через російські збірники народних пісень, увійшли у твори Бетговена" ("Зірка", стор. 137).

 

Безперечно сонатам Бетговена треба завдячувативати прекрасний нарис Б. Лепкого "Allegro patetica", сповнений незвичайно сильною емоціональною динамікою. І взагалі треба сказати, що Бетговен "має щастя" до української літератури. Його змалював в одній з кращих своїх новель у збірці "Чарівна Україна" Ю. Косач, а драматург М. Куліш побудував на фоні патетичної сонати Бетговена найкращу свою драму під тією самою назвою.

 

Дуже глибоко передав Б. Лепкий свої вражіння музики Брамса в оповіданні "Стріча". Та одним з найбільш улюблених композиторів Б. Лепкого був таки Шопен ("Оля", образок з глухого кута, Львів, 1911). І в "Зірці" згадує поет про відому Шопенову "дощеву" прелюдію, а в повісті "Під тихий вечір" про вальс ґез-дур. Про великий вплив чару музики Шопена на Б. Лепкого свідчать також поезії, написані під вражінням його музики, про які згадано вже на іншому місці.

 

До артистичної музики треба зарахувати також музичну імпровізацію. Цікаво, що вона зявляється щойно в "Зірці", якщо не рахувати гри генерального судді, В. Кочубея, на туровому розі підчас ловів у "Мотрі". В "Зірці" Б. Лепкий двічі дає широкий опис імпровізації, а крім цього ще зареєстровані дві імпровізації і широко описана напів-імпровізація на тему колядки "Дивна радість стала".

 

Якщо взяти під увагу, що Б. Лепкий у своїй творчості опирався здебільшого на знаних йому життєвих подіях і власних переживаннях, то дійдемо до переконання, що на поета мусів хтось зробити дуже сильне вражіння своєю імпровізацією, і то вже в пізнішому віці, як вказує на це тематика імпровізацій, та те, що вони вперше появились щойно в "Зірці", цебто в 1929 p.

 

Богдана Лепкого ціхує віра у вічність мистецтва, якого музика є складовою частиною, та віра в його обновлюючу силу. Про це говорить автор у повісті "Під тихий вечір" (стор. 388): "Панна Марія думала, що мистецтво, на те і є, щоб зворушувати й ушляхотнювати людину, що музичний, плястичний, чи який там інший твір, коли не зворушує людської душі, то він тільки є доказом технічної спроможности автора, більш нічого".

 

Ще сильніше висловив сю думку Б. Лепкий у цитованих нами вже споминах про Мишугу та Сальомею Крушельницьку. Подібні думки висловив поет у привіті Капелі Кошиця ("Шлях", Берлін, 2. VI. 1920). А в "Олі" і в "Зірці" говорить поет про музику, як повірницю сумних, розраду одиноких і сповідника душі, що дає змогу відчарувати "невмирущу злуку зі всеміром".

 

Музика для Богдана Лепкого була чимсь органічним, внутрішнім, що жило в його душі. Він музику відчував у собі й навколо себе, вона його лучила зі "всеміром", подібно як пізніше Павла Тичину, що відчув і передав у своїй поезії звуки "космічної орхестри".

 

Чи чуєш, як в безвістях грають Затоплені сурми і дзвони... Псалом покаяння співають Минулих років міліони.

 

А в поезії "Над рікою" так визначує місце людини у цій орхестрі:

 

Твоє життя, твоє буття

Один звук в цьому хорі

І ти і я розвіємся

В безсоннім, вічнім морі.

 

Для поета цілий світ сповнений чарівними звуками музики. Для нього "усміх грає", і "хвиля невгомонно грає". Місяць на хвилі грає симфонію без слів ("На небі сонце гасне"), над осінніми долями вітер грає, як на лірі ("Глуха і зимна осінь"), вечером, як усе вснуло глибоким тихим сном, вітер віє під вікном сумний псалом ("Гостина"), а по полі снуються мов привиди "якісь пісні, давно-давно замовклі" ("Листки падуть").

 

Поет відчуває, як ріка грає, а одночасно заслуханий у музику власної душі.

 

Гей ріко. Однакі наші шуми —

В Тобі филі грають, в мені думи.

("Над рікою")

 

Душа пoета

...... як струна тая,

Багата на всілякі тони —

На ній і коломійка грає,

І похоронні плачуть дзвони.

("Моя душа").

 

Не диво, що Б. Лепкий для означення своєї творчости користується залюбки метафорою поезія — пісня. Та це в Лепкого не тільки поетична метафора, а щось більше — правдива дійсність.

 

Навіть поезія прийде на гріб поета "і піснею затужить" ("lntermezzo"). Таке велике музичне почуття, річ природна, не могло не позначитися на формі творів Б. Лепкого. На це в своєму часі звернув уже увагу найповажніший досі дослідник поета, проф. Василь Сімович (В. Верниволя. Богдан Лепкий. Писання, т. І), зазначуючи, що "вірш у Лепкого гладкий, легкий, ґраціозний, пливе свобідно, ніде не чується нерівности, фальшу або штучности. При тому ритм дуже різноманітний".

 

Та щоб відчути музику вірша Богдана Лепкого, вистарчить прочитати його натхненне "Над рікою". Тоді ніколи не забудемо цієї дивної містичної музики Лепкого.

 

Вечірній дзвін, вечірній дзвін

Лунає за горою.

Добру поклін, а злу проклін,

І вічний мир — з собою.

 

Та глибока лірика Богдана Лепкого, сповнена не тільки зовнішньою музичністю та мелодійністю, але першусього багата в настрої та глибокі порухи людської душі, якими живе музика. Тому його поезія сповнила творчим натхнінням бататьох наших композиторів. Згадаємо тут такі визначніші композиції, як Д. Січинського — Бабине літо, Фіналє; В. Барвінського — Як прийде вечірня година, М. Гайворонського — Чи ти прийдеш тоді до мене, Колисав мою колиску, Пиймо цю чарку, Ф. Колеси — Що то за грім і С. Людкевича — До Черемоша, День і ніч падуть сніги, Б. Кудрика — Часом на проході весною, Часом в вечірню годину, Бувайте здорові, гори барвінкові, Дивний сум і туга, В. Чабанюка — Коли б не віра і передвічна туга. Крім безсмертне "Видиш брате мій" бaгaтo інш.

 

Дослідники Б. Лепкого звернули вже увагу на звязок тематики та форм його творчости з народною піснею. Ми цим ближче не займаємося, бо це вже торкається по суті взаємин народної словесности і літературної творчости, а з музикою вяжеться тільки посередньо.

 

При цій нагоді треба спростувати легенду, подану в ч. 124 "Кракавер Цайтунґ" У.Є. Штрукманом про те, що Б. Лепкий сам компонував. Це заперечує м. ін. сам автор у "Казці мого життя" ("Бережани"). Тут Штрукман помішав поета з його братом, Львом, автором стрілецьких пісень.

 

Богдан Лепкий в першу чергу лірик. Його твори наповнені глибокою елегійністю, чуттям, настроєвістю та спробами віднайти таємницю буття і місця людини в ньому. Це і було причиною того, що до душі поета найсильніше промовили романтики, музика яких є найбільш безпосереднім відбиттям їх почувань і настроїв, як Йоган Брамс (1833—1897), один з найвизначніших композиторів другої половини XIX ст., який перетворив клясичну форму сонати в новому дусі за новими романтичними зразками, а в численних піснях наближається до народної пісні. Романтики також Франц Шуберт (1797—1828), Роберт Шуман (1810—1856) і Фридерик Шопен (1810—1849). Багато спільного з романтизмом має і Едвард Ґріґ (1843—1907), представник національного напрямку в норвезькій музиці, основаного на народній пісні. Вийняткове місце займає у творчості Б. Лепкого Людвик Бетговен (1770 — 1827), найвизначніший музичний клясик. Його твори для поета є просто найвищим, не зрівняним виявом краси. Богдан захоплював на протязі цілого життя поета, не зважаючи на клясичні форми своєї творчости, своєю величністю, монументальністю та глибиною людських почувань, зачарованих у звуки своєї геніяльної музики. З цього погляду Бетговен, хоч був по формі клясик, глибиною переживань, виявленою у своїх творах був предтечею музики почувaнь і серця — романтизму. Захоплення Бетговеном, а також такими різними ідивідуальностями, як Брамс і Ліст, вказує тільки, що Б. Лепкий, поза чисто зовнішньою формою шукав у музиці перш усього душі людини. Це обумовило також підхід поета до української музики. Йому подобається "місячним сяйвом посріблений романтизм" Лисенкового "Нюктурну", глибока лірика Вас. Барвінського, музика якого є висловом його переживань і почувань, відбиттям його душі, що в деякій мірі споріднює цього нoвочасного композитора з великими романтиками. Як ще до цього додамо, що музична творчість В. Барвінського сильно споріднена з народною піснею, яку Б. Лепкий незвичайно високо цінив, то вповні зрозуміємо вражіння, яке зробила на поета творчість цього композитора.

 

Навіть такі на перший погляд мало оправдані симпатії Б. Лепкого до українсько-галицьких композиторів, епігонів романтизму, як Вербицький, Воробкевич і ін. вповні для нас зрозумілі. Лепкий був свідомий їх обмежености, але цінив їх за їх простоту та непідроблену щирість і правдивість, протиставляючи свідомо їхню творчість сучасним музичним експериментам та погоні за оригінальністю.

 

Щодо народної пісні, то поет цінив її тому, що вона дала йому змогу пізнати історію життя й душу народу:

 

Не від шкільних лавок

Я набрався гадок

Про минувшину рідного люду,

А з думок-співанок

Парібків і дівок

В чистім полі,

В жнива, серед труду.

 

Високу оцінку народної пісні дав поет також у вірші "До народної пісні".

 

О пісне моя! Що найкращого є

В серці й мислі народу мойого

В твоїх звуках, як в арфі безсмертній жиє

Й дожида воскресення нового.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 03.12.1942]

03.12.1942