Галина Канарська

Багато років моїм улюбленим осіннім святом було 21 листопада – святого Архистратига Михаїла. Якби не складався цей день, але в надвечір’я  усі дороги вели на вулицю Болгарську, в майстерню Володимира Фурика – львівського художника, якому в цьому році виповнилося б лише 60. Скупі рядки Вікіпедії свідчать, що він був дизайнером і художником костюмів. Спочатку б’єшся об це фатально-нестерпно: «був», бо не віриться, що 1 грудня 2000 року назавжди зупинило його буйну фантазію та жагу до творчості.

 

 

 

Зупинило на вершині лету, коли творив костюми до знакового фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». В той час вже жив у Києві, хоча при першій же нагоді повертався додому і захоплював своїми розповідями про Іллєнка, про Мазепу, про всю знімальну групу… Ескізи малював у шаленому ритмі, наче кудись поспішав, чи передчував, що в цьому фільмі треба викластись до краю, бо далі… небокрай. Так думається тепер. Тоді, у коротких зустрічах на каві, не було ніякого передчуття-відчуття. Був легкий смуток від його «еміґрації» до Києва (так любив називати свій переїзд) і, радість за його змогу реалізуватись якомога яскравіше. Словами навіть неможливо розповісти, яким важливим був для нього цей фільм, інколи видавалося, що все своє життя він йшов саме до нього, весь патріотизм, всмоктаний з молоком матері, прищеплений скромною галицькою родиною, здається, передав Юрію Іллєнку – фактично став своєрідний співавтором фільму, а його захоплення було інколи таке збудливо-хаотичне, що позначилося і на естетиці фільму.

 

Кадр з фільму «Молитва за гетьмана Мазепу»

 

 

Власне, емоційна творча збудливість цього стриманого внутрішньо чоловіка інколи заважала йому зупинитися у своїх творчих пошуках. Його роботи – це завжди шаленство барв. Від скла, живопису до сценографії, сценічних костюмів до останньої любові – інтерпретації етнографічного одягу для найрізноманітніших колективів в Україні, Канаді, США. Зовні – суворо аскетичний, в творчості – своєрідний український король кітчу, без гамулку, як люблять говорити галичани і, як  неодноразово повторювала його мама, пані Анна. Він був її улюбленцем, третьою дитиною в родині, де вже підростали дві сестри Ліда і Рома. Для них він також був улюбленцем, таким домашнім пестунчиком, який з роками став охоронцем і опікуном всього свого роду. Та й не лише свого роду, але й кожного, кого впускав у своє серце.

 

Пригадується довга дорога в село Старий Яричів, де він вибудував  на кручі сільського цвинтарю цілий пантеон для своєї родини після смерті батька і, де знайшов для себе останній прихисток. Автобус їхав повільно, наче відкладав останню мить прощання. Петро Дацун, мистецтвознавець і друг Володі, всю дорогу шепотів-промовляв: «Все… нема… більше нікого нема…». І це не були просто слова, бо для нього – уродженця Поділля, який вже поховав всіх рідних, родина Фуриків стала рідною, а Влодко – справжнім ангелом-хоронителем. Це, мабуть, було винесене з родинного кола: приходити на допомогу кожному, хто її потребує. Пригадую, як розповідав Андрій Александрович, коли в якості сценографа приїхав на роботу в Театр юного глядача на першу свою постановку: була осінь, собачий холод, він вдягнений в якусь благеньку куртку. Володя в той час працював художником у театрі, то наступного ранку приніс Александровичу своє нове пальто в дарунок, щоб той не замерз у холодному Львові. І намагався допомогти у праці з суворим і вимогливим режисером Адою Куницею.

 

Йому пощастило потрапити в театр в той час, коли там працювали найцікавіші українські сценографи Юрій Стефанчук, Валерій Бортяков та Ірина Нірод. Якесь трепетне ставлення до Ірини Нірод завжди жило в його серці, навіть коли обоє покинули театр, то продовжували спілкуватись, особливо восени, бо були залюблені в осінній ліс та збирання грибів, та й в осінній лісовій тиші так гарно говорити про мистецтво – вічна тема обох.

 

Свою найкращу сценографію у цьому театрі Володя зробив до вистави «Лис Микита» Івана Франка у постановці заслуженого діяча мистецтв України Петра Колісника. Їх також поєднала міцна чоловіча і творча дружба. Сценографію творили плетені кошики, які наче вийшли зі світу Франка, вибудовували оцю неосягненну химеру звірячого царства, яке мало достеменне людське обличчя. Ніяких звірячих масок, відкритість облич і точність образів у квітучості-простоті народного костюму. Може, з цієї вистави починається його захоплення народним одягом? Хоча, мабуть – ні. Вона сягає ще його ранньої юності, коли підлітком прийшов у вокально-танцювальний народний ансамбль «Галичина» під керівництвом Ярослава Чуперчука. Здається, з тих часів бібліотека Володимира Фурика стала поповнюватися книжками про етнографічний одяг.

 

 

Дорогу ж до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва він пройшов зі своєю однокласницею і найщирішою приятелькою Тетяною Хорошун: разом працювали над рисунком, етюдами, разом пізнавали світ великих художників. У інститут вступив після військової служби. Десь будучи студентом другого курсу не на жарт захопився театром і став шукати себе на цій ниві. Спочатку – в театрі «Современник» Марка Баціяна. А далі творча доля на довгі роки пов’язала Володю Фурика з театром «Гаудеамус» та його художнім керівником Борисом Озеровим. Актор, декоратор, сценограф, художник костюмів, меценат – ось його іпостасі у цьому знаковому для Львова колективі.

 

 

Назагал у Львові майже не було театрів, з якими б не співпрацював Володимир Фурик. Особливо з часу, коли він створив у Львові фірму з пошиття сценічного костюму з оптимістичною назвою «Браво» і зібрав навколо себе найталановитіших кравчинь та вишивальниць. Жайвір – він прокидався дуже рано і поспішав у свою фірму на вулиці Шота Руставелі, де холеричний педант перетворювався у незбагненного фантазера. Здавалося б, хіба можна за графіком творити диво. Володі Фурику це вдавалося. Він умів у кожній екстатичній людині побачити неповторний світ, невідомий їй самій. Найбільше не любив, коли його називали модельєром і, зрештою, мав рацію, бо практично не творив моделей для невідомих особисто йому людей. Кожного разу, як Пігмаліон, він створював свою Галатею. Пригадую, як театрознавець Тетяна Шевченко збиралася вести на львівському телебаченні авторську програму про театр і Володя робив для неї костюм. Він фактично створив образ ведучої – сецесійної жінки-вамп і, навіть, для першого ефіру зробив їй зачіску. Образ мав завершувати мундштук, який Таня, яка ніколи у своєму житті не курила, сприйняла у штики. А він все не міг заспокоїтись і, коли переглядав запис програми, повторював незмінно: «І, чого вона не захотіла взяти мундштук?!». Без нього образ видавався йому незавершеним.

 

Маленьким метеликом він відчув театрознавця Любов Янас. Вишукані шкіряні штанці й топ завершував блузон серпанковий, схожий на крильця метелика. Кожному з друзів хотів подарувати якийсь свій витвір, який найточніше б відповідав його душі. Наприклад, Олег Новохацький, засновник театру «І люди, і ляльки», отримав в дарунок попелястий костюм. Піджак був із закритою стійкою і до певної міри дратував Олега Максимовича, бо цьому здавалося, що робить його меншим і не таким струнким, натомість, саме у цьому одязі художник як найточніше передав вразливу тонку душу митця, замкнену від світу на всі можливі гудзички. Коли Володя відлетів у засвіти, пан Новохацький наче проріс у цей костюм і, не уявляв вже ніякої урочистої імпрези без цього вбрання.

 

Костюми В.Фурика до вистави «Йоганна, жінка Хусова»

 

 

Якщо говорити про театральний костюм, то Фурик до нього відносився з якимсь неймовірним трепетом, намагався допомогти режисеру через костюм, якомога точніше розкрити образ, бо завжди пам’ятав слова Олександра Таїрова про те, що костюм – це друга шкіра актора. Його костюми – це хатка равлика, в якій спокійно, весело, оригінально і неповторно. Інколи шаленство його фантазії не до снаги і режисеру, і акторам. Так склалося з його вимареною і випещеною виставою «Апокрифи» Лесі Українки у Театрі імені Леся Курбаса. Багато костюмів для цього театру пошилося у фірмі «Браво». Вистава «Апокрифи» задумувалася як перфоманси двох Влодків – Кауфмана і Фурика. Кауфман з Наталкою Шимін працював над «Полем крові», Володя – над «Йоганною, жінкою Хусовою». Це було справжнє буяння українського бароко. Сценографію творили уламки дзеркал, в яких відбивався кожен образ і дія, творячи розширену багатозначну картину людського падіння та життєвого вибору. У шаленстві кольорів істиною звучав людський голос. У якусь мить акторам і режисеру Володі Кучинському стало некомфортно у цьому просторі. Спочатку зникли дзеркала, потім головні убори. Залишились лише тіні фуриківських костюмів. А вистава живе своє життя, глядач її захоплено сприймає і вже, мабуть, мало залишилося людей, які пам’ятають фуриківську вакханалію перформансу.

 

Костюми В.Фурика до вистави «Йоганна, жінка Хусова»

 

 

Про буйноцвіття його фантазії якось дуже легко говориться з людьми, які співпрацювали з ним і були близькі по духу. Серед них Ірина Мазур, художній керівник балету «Життя». У її колективі ще й досі живуть костюми, створені Володею. Найбільше про роботу Володі та фірми «Браво» може розповісти кандидат мистецтвознавства Олена Цимбалюк. Вона була поруч усі ці роки, захоплено сприймала усі пошуки митця, завдяки його наполегливим проханням-вимогам таки зайнялася науковою роботою і в травні 2000 року захистила дисертацію. Влодко на захист приїхати не зміг, бо якраз працював над фільмом «Молитва за гетьмана Мазепу» . Але неймовірно радів з цієї Оленчиної перемоги.

 

Костюми В.Фурика до вистави «Йоганна, жінка Хусова»

 

 

Оце уміння радіти успіху інших талановитих людей і миттєве бажання прийти їм на допомогу – ще одна характерна і рідкісна риса Володимира Фурика. Його відкритість не один раз служила йому прикру послугу, але це його не зупиняло. Одна з останніх львівських пригод-захоплень завершилась крахом його фірми «Браво». Натхненний творчістю одного митця, вирішив допомогти йому створити грандіозне шоу у Львівській опері. Було намальовано безліч ескізів, які конче мали втілитись у матеріалі. Грошей – катма і тоді Фурик вирішує взяти найдорожчі тканини в борг у власниці приватного магазину, щирої, як йому здавалося, своєї приятельки. Вірив, що швидко зможе розпрощатися з боргами. Не вдалося. «Щира» приятелька відібрала приміщення фірми з усіма речами, навіть не погодилася віддати ескізи, зокрема, там пропали ескізи до «Саломеї» Оскара Вальда туркменського художника Бердигули Амансахата. Ця вистава мала бути поставлена у Львівському театрі «Воскресіння». Чи жалів Фурик, що так необдумано прийшов на допомогу? Ніколи. Хоча дуже переживав за своїх працівників, бо кредиторка навіть знищила всі документи, які б могли вплинути на їхні мізерні пенсії в майбутньому. Жалів неймовірно, що погодився на вимогу своєї директорки піти «вибивати» гроші в театрі Кучинського, якому також шив костюми в борг. Якби його воля, усе усім би дарував з неймовірною радістю в серці.  

 

У річницю смерті завдяки старанню його улюблених друзів Олі Погрібної-Кох та Юрка Коха відбулась виставка у «Дзизі». Тоді активно цитували  слова з інтерв’ю, яке Фурик дав «Київським відомостям» у серпні 1999 року: «Виставка повинна бути посмертною. Художник виставляється, розставляє всі крапки над “і”. А глядачеві завжди потрібна недоговореність, інтрига. Тільки-но ти зібрав усе докупи – це твоя рамка і твій вирок, тобі вмить почнуть чіпляти ярлики».

 

Навіть не можу пригадати, чи чіпляли на нього ярлики? Мабуть, просто кожен мав свій досвід спілкування з митцем, який любив життя і коло людей, яке з кожним роком ставало ще ширшим. У його невелику майстерню набивалося людей, як у казкову рукавичку. Усім вистачало місця і уваги. Він любив співати «Чорноморець, матінко, чорноморець»… Його улюблена пісня інколи звучала у дуеті з Володимиром Овсійчуком – його мистецьким гуру, або Любов’ю Скоропадюк – акторкою Чернівецького театру «Голос», який створив Петро Колісник, і в який Володя приїжджав і продовжував з ними співпрацю. «Санта Крус» за Максом Фрішем, «Країна туги» за творами Сергія Єсеніна – дві останні театральні роботи Володимира Фурика. Цього року припинив своє існування цей унікальний  театр – і, здається, ніхто цього навіть не зауважив.

 

 

Ми якось дуже гарно навчилися забувати і не зауважувати, маючи сотні для цього об’єктивних причин. Володя Фурик володів унікальним даром бачити, ховаючи свій зацікавлений погляд за шкельцями окулярів. Умів пізнати кожного і полюбити, і, найважливіше – не забути. Людей, яких він любив, не перерахувати. Здається, це був весь Львів, а з часом – і половина Києва. А для кого творив? Це і львівські ансамблі «Юність», «Галичина», «Весна», «Черемош», «Верховина» (Дрогобич), львівська «Ватра», київські «Гопак», тріо «Либідь», хор Верьовки, ансамбль танцю імені П. Вірського, кіровоградські колективи, канадські… Перелік може бути довгим. Як і список його нагород. У кожному костюмі можна було шукати його тінь і уявляти собі «свого» Фурика. Та його суть найточніше відчув Юрко Кох, фантастичний львівський художник, він вловив все: і чуттєвість, і іронію, і авантюрність, і ще тисячі невловимих деталей його складного характеру… На жаль, портрет Фурика пензля Коха прикрашає вимріяний Володею дім у Старому Яричеві та приносить радість лише родині, а міг бути окрасою і виставки у Національному музеї імені Андрея Шептицького. Скільки всього могло бути…

 

   Портрет Володимира Фурика пензля Юрка Коха

 

PS. 1 грудня минає 17 років у житті кожного з нас без Фурика. І тільки він нас залежить, чи вдасться зберегти хоч щось зі шаленства його барв, чи читатимемо лише мізерні рядки Вікіпедії. Йому на це дарма! А нам?

 

21.11.2017