Анатолій Звіжинський

Цей рік для Сергія Григоряна став логічним продовженням мистецьких перегонів, розпочатих пару років тому, коли молодий автор почав радикально змінювати свій художній спосіб мислення. Тепер Сергій впевнено набирає темп і знаходить розуміння в конкурентному, жорсткому мистецькому середовищі. Перелік виставок, де цього року були представлені його роботи, говорить сам за себе: «Чеч (потік). Індивідуальна артикуляція», Арт простір, Zenko Gallery, Татарів; «ПортоФранко» міжнародний фестиваль сучасного мистецтва, Івано-Франківськ; «New Wave», арт фестиваль, Львів; персональна «Псевдознавство», галерея Soviart, Київ; «Ostrale», міжнародна бієнале, Дрезден, Німеччина; «Турбулентність», V Одеська бієнале сучасного мистецтва; «Сьогодні, що так і не настало», фестиваль молодих художників, Мистецький Арсенал, Київ; конкурс МУХі, Київ. І це ще не кінець року.

 

 

Молодий художник почав виставлятись відразу після завершення навчання в Інституті мистецтв ПНУ ім. В.Стефаника (2009), та справжнє розуміння – чим займатися і як? – до нього прийшло лише з моменту співпраці з ЦСМ Івано-Франківська в 2013 році. Виставка «Afterparty» разом з Юрієм Боринцем та Юрієм Бакаєм продемонструвала з’яву нового, пост-«станіславського феномену», покоління, котре готове було взяти на себе відповідальність за «сучасність» в мистецтві. Тоді Григорян вперше експериментував з об’ємом, зі скульптурою, з об’єктами, з просторовими рішеннями.

 

Проект «Повітряна Галіція» Григорян присвятив поєднанню двох містечкових історичних подій майже столітньої давності і відтоді намагається працювати з історичним контекстом, але у вельми своєрідний, іронічний спосіб. Так, проект «Повітряна Галіція» поєднав історію Станиславова як знаного релігійного центру початку ХХ ст. (місця паломництва до ікони Матері Божої Ласкавої Станиславівської) зі значною кількістю церков, костелів, кірх, синагог, і водночас – як прогресивного авіаційного осередку, бо тут містився загон бравих літунів (школа пілотів ім. Тадеуша Кашпріцького, друга за величиною в Польщі) з летовищем на околиці міста. «Це історичний приклад майже утопічного суспільства, де чудово уживалися високі технології і християнські норми гуманізму», – з авторської експлікації. Відповідно, храми, точніше, ангели і літаки міксувалися в кумедних фанерних об’єктах, розписаних темперою і розцяцькованих для більш переконливої техногенності вакуумними радіолампами. Ангели – пласкі та худі до прозорості, левкасна основа відсутня, пофарбування фрагментарне, багато чистої фанери. Кожен об’єкт мав назву, смисловий підтекст, стать, відповідну пластику. Підвішені на тросах на банальних завісах, прикрашені шурупами, болтами, петельками та іншим металевим причандаллям, «ангели» Григоряна протиставляли візуальний запал техногенності невидимому духу метафізики. Наука у мистецький спосіб поєднувалася з сакральністю. В 2016 ангели-літаки «Повітряної Галіції» ще раз було показано у Франківську в рамках кураторського проекту Дарії Кольцової «Litoralis» на фестивалі ПортоФранкоГогольФест та на виставці в Єрміловцентрі (Харків) в рамках мистецького форуму «Галіціякульт».

 

Проект «Повітряна Галіція»

 

У наступному, спільному з Миколою Джичкою, проекті «Весняно-польові роботи 2014» з’явились дивакуваті об’єкти-інструменти. Набір речей, що поєднували в собі міліарну та аграрну складову, зброю та сільськогосподарський реманент викликав неабияку увагу й був показаний окрім Івано-Франківська в тернопільському «Бункері Муз», чернівецькому художньому музеї, в київському Мистецькому Арсеналі та в ейндговенському Flipsite Artspace.

 

«Весняно-польові роботи 2014»

 

«В країні, де провідна галузь сільське господарство, існує народний вислів: раз на рік стріляє навіть  віник. Цей раз на рік наступив цієї весни, і стріляти може не тільки віник, а й інший  садово-городній інвентар. Це той  момент, коли мирний селянин змушений якнайскоріше опанувати ази військової справи, а промисловість, що досі  виготовляла граблі  й трактори, будувати танки  і стрілецьке озброєння. Весна  вносить неочікувані зміни: сапа перетворюється на снайперську гвинтівку, лопата стає кулеметом, а міцні дідівські вила набувають обрисів А.К… Шкідники дедалі небезпечніші і підступніші, тому порятунок народу – в руках самого  народу, а в руках у нас вила-автомат зброя, що перетворює окупанта на органічні добрива для нашої землі-годувальниці», – з авторської експлікації.

 

«Весняно-польові роботи 2014»

 

Важливим для подальшого формування творчої ідеології художника стало перебування на освітній програмі фестивалю молодіжних проектів «Non-Stop Media» в Харкові 2014 р.. Після інтенсивних лекційних вливань від Сергія Браткова, Іллї Ісупова та Стаса Волязловського Григорян зробив перформенс «Інформаційна війна (Шаурма з москальських немовлят)». Одягнутий в есесівську уніформу, Григорян пропонував відвідувачам скуштувати «шаурми» з російських дітей, таким чином буквально втілюючи в життя «страшилки» пропаганди російських ЗМІ. Цинічно-веселе провокаційне дійство потішило глядачів фестивалю, а художнику надало сміливості й впевненості для подальших мистецьких втручань в бюргерську свідомість обивателя.

 

 

Після харківських лекцій в Григоряна виникає ідея створити серію еротичних гуцульських кахель. Передувала їй серія полотен «Freekлектика, або Галицький фрік», також на гуцульську тематику. Попри те, що існує чимало інтерпретованих зображень Довбуша, образ благородного розбійника, на думку художника, залишається розкритим не до кінця: «Зображують недолугого дядька з топірцем, це нецікаво. Довбуш – це стихія, надлюдина, безжальний месник, супергерой масової культури, незрозумілий і зраджений коханою жінкою. Це трагедія чоловіка, який вибрав шлях воїна, а опинився по той бік любові».

 

Ой у горах у Карпатах зомбі си ходили,

але зразу всі умерли як мене зустріли!

 

 

«Галицький фрік» – дослідження підсвідомого сприйняття прадавньої етнічної карпатської культури з масовою заокеанською культурою видовищ. В якості інструменту обрано гуцульські пічні кахлі наївно-фантастичне кольорове мереживо, химерне зображення побаченого, почутого вмілими карпатськими майстрами. Ці сюжети здатні вражати і хвилювати не менше, ніж так само наївно-фантастичні постапокаліптичні warstory Голівуду, які так полюбляють підлітки з цілого світу. …А чом би їх не поєднати між собою, вирішим Григорян, так само як продукти, музику, речі, технічні засоби все те, без чого ми не уявляємо повноцінного життя. Подивитись, скільки в повсякденності справді українського? І що це – поступ прогресу чи перемога доісторичного хаосу?

 

Один гуцул був стрілець, тай хотів стрілєти,

Бетмен скоро прилетів тай почав трафлєти!

 

«Freekлектика?... Фрі-клектика: вільна еклектика (змішання стилів), штучне поєднання непоєднуваних речей, які не могли і не можуть вступити у злуку в дикій природі образотворчого мистецтва?... Чи все ж таки Фрік- лектика засіб перенесення, розповсюдження, поширення фріковості? Фріковістю називають екстравагантну, неординарну поведінку чи діяльність з незвичайним зовнішнім епатажним вираженням. Часто це відмова, нівелювання соціальними нормами і стереотипами, невизнання усталених канонів. Це балансування на межі естетики з антиестетикою, тонка грань: красиво – не красиво, люблю - не люблю, знаю – не знаю…», – пише автор в експлікації.

 

Ой то файні легіники горівки си напили,

тай вчинили звіздну войну між собов побили!

 

Введені Григоряном в обіг трикстери грайливо-комічно входять в контекст після постмодерної вседозволеної хаотичності й безсистемної гри символами, традиціями, стереотипами. Бетмен, зомбі, персонажі «Зоряних війн» та інші прибульці органічно вписалися в гуцульську естетику та побут.  Художник наполягає на тому, що багатовікова народна традиція та сучасна екранна поп-культура – явища одного порядку: «Красиво і зрозуміло». Неоднозначності стираються, образна мова запозичується, нарація нанизується на мотиви коломийки. Іконографічні можливості народного малярства сприяють відтворенню експресії, драматургії зв’язків, що формують нетривкий і неоднозначний образ сучасності. Сюжети не мають центрального образу і базуються передусім на декоративності. Вплітання у цю тканину шаблонів сучасної іноземної поп-культури, що переможно окуповують підсвідомість обивателя ще з дитячих років, творять вибухову суміш образів.

 

 

Легкість і доступність  – ще один плюс проекту зображення, яке можна втілити як на справжніх керамічних кахлях, так і на сувенірних магнітиках чи вітальних листівках, тим самим помноживши попсовість на тиражність. До речі, кахлі випалювалися в Косові за автентичною технологією, тому вони, окрім ідеологічного змісту, мають відповідний, класично-впізнаваний, вигляд. Глядачі п’ятої Одеської бієнале «Turbulence» оцінили почуття гумору Григоряна. «Намагався поєднати символізм древніх карпатських кахлів з японським порно-аніме: це викликало неоднозначну реакцію на Франківщині, мене звинувачували бозна в чому. Хоча так звана «сороміцька культура» на Прикарпатті завжди була розвинена, навіть ішла на експорт. Прикриваючись якимись нібито «морально-етичними нормами», влада на місцях намагається приховати своє примітивне мислення, нерозуміння цих речей», нарікав художник. 

 

 

Наступним вивірено важливим кроком Григоряна було створення «Гуцулозавра» для фестивалю «Карпатський простір» (2016): потвори, котра з часом мімікрувала, переродилася, синтезувалася в ідею створення Музею Карпатської космонавтики. Люди в горах близькі до неба, до космосу, до безмежного. То чому б не помріяти на цю тему? «Guzuluzavros» переміг на виставці-конкурсі сучасного візуального мистецтва ім. Натана Альтмана у Вінниці й створив бурю протесту в соцмережах щодо доцільності утилітарного використання старих гуцульських килимів в сучасних мистецьких цілях. «Най краще міль трахне, аніж ви знущатиметься з народного мистецтва», – писали обурені шанувальники укрпопарту. Проте багато хто тішився. «Мене завжди цікавили містифікації, а ще я дивувався, чому в музеях Західної України немає решток динозаврів чи мамонтів. То я вигадав легенду про карпатських динозаврів: ці динозаври вимерли зовсім нещодавно, десь років сто тому, і в далеких селах ще є живі люди, які їх бачили і навіть пам’ятають, як каталися на них», – розповідає Сергій про свою ідею. Художник обрав для проекту саме гуцульські килими, тому що «це теплий матеріал, котрий хочеться торкатися руками». Він шкодує, що багато місцевих чиновників сприймають прикарпатську культуру виключно як «трембітну». «Ми втомилися від шароварщини, потрібно з цим закінчувати. І ці килими – подальший розвиток народної творчості. Ця творчість має бути не лиш в традиційних музеях, де царство молі, – вона має експонуватися в галереях, розвиватися, постійно рухатися вперед», – твердо переконаний Сергій Григорян. Про смаки не сперечаються, казав Еклезіаст. Довіряємо класику?

 

«Музей гуцульської космонавтики та прикладної робототехніки», Дрезден

 

Цього року художник дуже активно пропагує ініціативу створення «Музею гуцульської космонавтики та прикладної робототехніки». Виставки з експонатами на цю тему відбулися в Львові, Івано-Франківську, Дрездені, Києві, що говорить про продуману, прораховану художником далекоглядну маркетингову стратегію. «Сергій Григорян ілюструє “гуцульську гордість” у до смішного абсурдній в своїх величезних розмірах роботі про міфічний “Музей гуцульської космонавтики та прикладної робототехніки”», – іронічно писали столичні ЗМІ про роботу художника на фестивалі молодих «Сьогодні, що так і не настало» в Мистецькому Арсеналі.

 

 

«Музей гуцульської космонавтики та прикладної робототехніки», Київ

 

У великому просторі художник привертає увагу глядача в першу чергу розміром. Але не тільки. Сергій Григорян з усмішкою та лукавством заграє з «нафталіновим» минулим. Велетенський робот та ракета, грубо обшиті гуцульськими килимами, манірно поєднували «сучасні технології» та «автентичну» орнаментику карпатського регіону. Відео-проекція, старі родинні фото, шкільна дошка, списана дотепними формулами, місцями з ненормативною лексикою. Це своєрідна репліка і до системи освіти, адже в місцевому Інституті мистецтв (абсольвентом котрого є художник) навчають такому екзотичному поняттю, як етнодизайн.  Фейк і пост-правда. Наскільки це актуально в період аерокосмічної промисловості, інформаційних технологій, робототехніки, тощо? Які цивілізаційні переваги можуть бути досягнуті різьбленням, вишивкою, керамікою, ткацтвом? Чи потрібен наївному народному мистецтву досвід теперішньої цивілізації? Чи сучасне суспільство потребує культури предків? Проект досліджує етику сучасних махінацій, підкреслюючи тему значущості національної культурної спадщини за часів високих технологій. Подібні рефлексії в світі не поодинокі. На цьогорічній Венеційській бієнале в Кубинському павільйоні можна було бачити монітори та клавіатуру комп’ютерів та інших гаджетів, витесані з дерева. Минуле тримає, його важко позбутися. А може, й не потрібно.

 

«Чому б не поєднати надбання народної культури, напрацьовані нашими пращурами за тисячоліття, з сучасними технологіями? Україна космічна держава, розробляє супутники, виховала космонавта. Потрібно поєднати старе з новим й очікувати на новий прорив!», – оптимістично резюмує автор ідею свого проекту.

 

PS. До 26 листопада в Києві, на виставці конкурсантів МУХі 2017 в музеї Т. Шевченка можна подивитись, куди наразі долетіла фантазія Сергія Григоряна.

18.11.2017