Дере՜ва самобутні і могутні. І всюдисущі, на щастя. Їх багато в лісах і наших домах, ми тулимося до них пальцями, коли гортаємо книжки. Я читала поезію, де йшлося про те, що люди зробили з де՜рева ліжка і човни, і за це дере՜ва вийдуть з садів і пронизають гілками й коренями їхні тіла.
Але люди зробили не тільки ліжка і човни. Люди переселили дерево в мистецтво. І скульптури Йогана Пінзеля виконують заповіт дерев з невеликою коректою. Вони пронизують серця.
Дерево як матеріал залишається живим навіть після смерті дерева, як рослини. А якщо потрапляє в мистецтво, то не просто живе, а воскресає. Однак сьогодні дуже мало митців «воскрешають» дерево. Скульптурна пластика з дерева стала рідкістю, майже екзотикою. Випускники кафедри художнього дерева ЛНАМ не завжди продовжують працювати з ним. Бо кераміка швидша у втіленні задумів, а метал – солідніший.
Але львівський скульптор Дмитро Шавала вирішив, що саме дерево – його матеріал.
Дмитро Шавала, фото Андрій Савчук
Дмитро чітко бачить, що робить і розуміє цінність своїх проектів. В Україні ще під час навчання він брав участь у виставках робіт студентів кафедри художнього дерева, але більш голосно заявив себе в міжнародних проектах. Його роботи здобули визнання на виставці в Лондоні та презентувалися в Римі. Для того, щоб побачити їх зблизька і послухати про них, я напросилася до Дмитра у майстерню. Майстерня велика, заставлена пиломатеріалами, технікою, інструментами. Але, перш за все, наповнена холодом, запахом розчинника і літаючими білими «пластівцями». Це пил, що лишається після обробки – пояснює Дмитро. І я розумію, що ми вдихаємо дерево. Таки воно пронизує.
Дерева мають душі. Обрати собі роботу з деревом, як матеріалом – це погодитися на вічний діалог і мати, в кінці кінців, у матеріалі співавтора. Але Дмитро розповідає, що не він вибрав дерево, а воно його.
З посмішкою згадує, що в школі був двієчником, взагалі не вчився, бо було нецікаво. І батьки вирішили, що йому краще піти після дев’ятого класу в коледж. Друг сім’ї порадив поступати на різьбу, бо різьба – то круто, весь час буде робота. І він поступив. Навчання не було легким, не завжди вдавалося, довго навіть стамеску не міг нормально загострити. Але один знайомий різьбяр сказав, що якщо повільно працювати, то на шматок хліба ніколи не заробиш. Таке прагматичне зауваження дуже Дмитра мобілізувало: «Поки одногрупники робили по одній роботі, я виконував дві-три». Закономірно, що кількість перейшла у якість. «І от на третьому курсі мене відібрали до участі в конкурсі з різьби. Готували іншого студента, але по результатах внутрішнього конкурсу пройшов я, хоч не сподівався і не надто хотів. Конкурсну роботу я вирізьбив перший і після того взагалі не слідкував за перебігом подій, а в підсумку вийшло так, що мене відзначити першим місцем», – показує білу від пилу коробку зі стамесками. Це подарунок, який дали за перше місце, і він досі ними користується. Після того успіху його почали залучати до різних виставок, на яких навіть майстер-класи проводив. Тож в Дмитра з’явилася думка спеціалізуватися в тому напрямку і він вступив у Львівську національну академію мистецтв.
Історія його навчання – про розвиток від ремісника до митця. Як згадує, перший курс тягнувся досить дивно. Він не розумів, що то за мистецтво, що за дивні штуки, нащо він взагалі сюди приїхав, і з’ясувалося, що ніякої різьби насправді там не вчать, ніяких форм і декору в стилі бароко і рококо, як було в коледжі, натомість прості форми. Потів сталося знайомство, яке почало формувати його як митця. На другому курсі викладачем їхньої групи став Ігор Стеф՜юк. Він першим почав робити дерев’яну абстрактну пластику в Україні. З ним Дмитро почав інтелектуально працювати над формою, почав відчувати і розуміти її.
«Хоробрий баран»
Під керівництвом Стеф’юка створив «Хороброго барана», хоча вчителю більше подобався «Верблюд». Але з «Верблюдом» трапився прикрий випадок – його вкрали з академії. Історія шокуюча, але я хочу собі уявити, що цей верблюд просто подався у мандри. Все таки твори живуть своїм, незалежним від автора життям.
«Блукаючий верблюд»
Після знайомства зі Стеф’юком Дмитро вирішив займатися скульптурною пластикою з дерева і відкрив себе як художника. В масштабному проекті «Формація» його порадником був викладач кафедри Іван Король, але, на жаль, він помер ще до його завершення. І я згадую, як мені іноді бракує тих вчителів, які далеко, до яких подумки звертаюся, коли щось витворюю. І отримую відповідь. Чи придумую її. Дмитро теж так робить. Він також з вдячністю розповідає про підтримку друга і одногрупника Максима Гнатика, який допоміг йому знайти шляхи самореалізації в мало представленій ділянці мистецтва як-от пластика з дерева. Завдяки йому Дмитро зареєструвався на Saatchiart, взяв участь у Artrooms London 2019, тому що в Україні розвиватися митцю-початківцю, коли він не має підтримки галреї чи мецената, дуже важко. А коли робиш щось класне, отримуєш визнання у міжнародних проектах, то хочеться рухатися, не знижуючи планки.
Artrooms London 2019 якраз поставила перед Дмитром високу планку. «Коли я довідався, що пройшов відбір, – згадує Дмитро, – то почався етап підготовки, роботи було море. Не тільки творчої, але й з логістикою, оформленням дозволів і документів. З’ясувалося, що потрібно бути готовим до зовсім “немистецьких” справ».
Проекти учасників Artrooms London 2019
В Лондоні Дмитро експонував одну зі своїх «Жінок» і малу пластику. Під час презентації робіт спілкувався з журналістами, колекціонерами, галеристами. Крім цього, Дмитро подався на внутрішній конкурс Fonderia Artistica Versiliese. Розповідає, як був зненацька заскочений повідомленням, що виграв, що за два тижні має бути в Італії: «Не розумів, що робиться, яка Італія… був шокований. Тоді вперше потрапив до Італії, мав змогу познайомитися з митцями Тіберіо Лукаріні (Tiberio Lucarini Titolare) та Валентиною Лукаріні (Valentina Lucarini). Мою «Жінку» реалізували в бронзі. Крім того, розповідали про процеси відлиття пластики, залучали до участі».
«Жінка» (бронза)
Дмитро занурився у атмосферу майстерень. Він жив у будинку, в якому є декілька студій колумбійського скульптора Фернандо Ботеро. Fonderia виконує роботи Ботеро, і Дмитро міг спостерігати за процесом.
Мені стало цікаво, чи в тих майстернях працюють з деревом, і Дмитро розповів, що виглядає це зовсім не так, як уявляється з огляду на вітчизняну практику. Твори з дерева, граніту, мармуру виконують з допомогою роботизованої техніки. Він розповів, як спостерігав за процесом виготовлення скульптури з дерева. Над нею працював майстер, навіть не художник. Перед ним була триметрова заготовка, і він сказав, що з допомогою обладнання з неї за день можна «витягти» потрібну форму, а при ручному виконання пішло б дні три як мінімум. Ескіз прислала художниця з США, якій 80 років, а в такому віці важко працювати з матеріалом, тож вона створила тільки проект. Коли побачить результат, то скаже, які корекції треба зробити, і все. Такі майстерні, як Fonderia, виводять творчість в іншу площину і дають змогу продовжувати її тоді, коли немає фізичної можливості це зробити; а з іншого боку – дозволяють спростити тривалу механічну працю і більше зосередитися на самих проектах. З бронзою відбувається те саме. Резиденція у Fonderia Artistica Versiliese показала, що ця практика для світу стандартна.
І це для українських митців незвично. Бо у нас все ще домінує думка, що митцю конче потрібно особисто мати контакт з матеріалом. Йдеться про інтимність процесу творення, тому мені важко від неї відмовитися. Але Дмитро заперечує: «За більш як десять років контакту з матеріалом вже його не забуду, навіть якщо не працюватиму безпосередньо. Планую в перспективі мати якихось помічників, бо самому нереально встигнути все зробити. Втілення проектів – не тільки робота з ідеєю, але багато часу довкола виготовлення. Тож доводиться вибирати на користь одного чи іншого». До прикладу, показує роботу з серії «Формація». На неї пішло три тижні. Цікаво, що її не можна розібрати, а це означає складність в перевезені. До того ж, дерево такий матеріал, який легко пошкоджується і в чітких геометричних формах це дуже помітно.
Роботи з серії «Формація»
Тектоніка цієї серії влучно відображає тезу, що ціле є більшим, ніж сума частин. Ця серія – парафраз однієї ідеї через різні форми. Крокуючи пластикою творів, ідея трансформується, але глядач завжди може її відчитати, водночас побачивши щось своє. Вона наче мантра, яка будується з однієї фрази, але при повторенні утворює якісно нову структуру. Роботи «Формації» мають вимір глибини. Ковзаючи поверхнею, погляд занурюється в простір між кубами, внутрішні просвіти та об’єми змінюються залежно від ракурсу і відображають ідею постійного руху та змін, що є запорукою розвитку світу. І те, що ці структури саме з дерева – символічно. Коли йдеш лісом, то теж бачиш його як структуру з однакових елементів, які забезпечують розмаїття і постійно змінюються, залишаючись на місці. Бо рухається спостерігач.
Тут я намацую те, що хотіла спитати ще на початку – Дмитро говорить про філософію співпраці з деревом: «Коли зустрічається тріщинка чи сучок, не обов’язково їх латати. Якщо дуже хочеться, щоб було ідеально – треба робити все з пластмаси». Повертаючись до тези про відчування матеріалу зауважує, що для дерева характерно змінюватися і піддаватися впливу середовища, різні породи поводять себе по різному і тут потрібно не тільки відчувати, але і вивчати матеріал.
Роботи з серії «Формація»
Творчий доробок вміщує не тільки визнані роботи, але й невдалі. Мені цікаво знати про такі. Вони – це стежки, якими митець не пішов, можливі напрямки розвитку, які оминув. На підвіконні в майстерні стоїть фігура ангела – курсова робота третього курсу академії, тоді для всіх були завдання з сакральною тематикою. Її немає в інстаграмі чи фейсбуку. Це була перша спроба Дмитра працювати з фігурою людини, метою було стилізувати фігуру ангела. «Думаю, хотів показати надто складну емоцію і це не вдалося, до того ж, вона нічим, окрім крил, не схожа на інші мої твори. Цікаво, що в академії робота отримала найвищий бал». Розмірковуючи про цю фігуру, вказує, які пластичні рішення залишилися в його роботах надалі і здобули розвиток, а які він відкинув: «Ангел демонструє пошук власної манери і для мене він дуже цінний. Сподіваюсь, він довго стоятиме на підвіконні, а колись стане частиною експозиції».
Робота з людською фігурою взагалі складна, Дмитро постійно повертався до неї, і та «Жінка», що представляла його творчість в Artrooms London 2019 – третя спроба. Для робіт до неї було багато як пластичних, так і рисункових ескізів, але саме вона далася швидко. Кількість ще раз перейшла у якість.
«Груди #2»
Роботи Дмитра – наче зафіксований кадр події чи думки. В них динаміка, яка не минає, а завжди на піку. Розповідаючи про спонтанність в скульптурній пластиці каже, що експресія тут потребує іншого підходу, ніж в живописі. Він критично ставиться до експресії, під якою має на увазі «хляпанину». Не тільки через техніку, але тому, що це швидкоплинна, невідрефлексована емоція. Пластика починається з ескізу, в нього можна закласти емоції, але подальша робота з матеріалом допоможе їх осмислити і відшліфовувати. Від того робота набуватиме глибини і багатошаровості. Вона фіксуватиме не хвилинний порив, а плинність переживання в часі, його трансформацію. Наприклад, його пластика з серії «Народження і смерть» розвилася з ідеї візуального втілення кіл Самсари. Абстрактна форма володіє потенціалом виразити дуже особистісні роздуми та водночас стати мотивом для медитації глядача.
Робота з серії «Народження і смерть»
Дмитро представляє концептуальну пластику і актуалізує роботу з живим матеріалом. Його творчість – відродження дерева не тільки як матеріалу, але й відродження вдумливої роботи з ним, любові до голосу його естетики і вад. Коли виходжу з майстерні, то забираю в своєму подиху пил дерев і не знаю, чи видихнула повністю, чи якась частиночка зі мною ще досі.
«Діалог», фото Андрій Савчук
Фото: автора, fb сторінка Fonderia
29.04.2019