Еліс Манро. Забагато щастя. З англійської переклала Євгенія Кононенко – Львів: Вид. Старого Лева, 2017. – 352 с.
Щастя не буває забагато. Воно є або його немає. Сьогодні воно є, а завтра його немає. Щойно воно ще було, а вже по секунді від нього нічого не залишилося.
В котромусь з оповідань героїня скаржиться, що пише оповідання, а не романи. А оповідання, мовляв, ніхто не читає і, відповідно, не видає, бо оповідання вважають недороманами. Такими собі недороманами. Винахідниці тієї героїні пощастило більше, їй немає на що скаржитися.
Оповідання Еліс Манро швидко забуваються, сюжети стираються, написані в поспіху, як у поспіху відбувається саме життя, зібгане, мов аркуш невдало списаного паперу. Сьогодні воно ще попереду, а завтра позаду. Щойно – великі сподівання, а вже по хвилі – повний нездійснений їх смітник. Навіть не урна з попелом.
Манро – щось середнє між Стівеном Кінґом і Вільямом Фолкнером, якийсь такий zip-варіант. Проза, спресована, однак радше зібгана – можна було б сказати: нашою добою, але цього разу облишмо фігуративне мовлення. Це проза, в якій художньо ні чорта не виписано, навіть речення не підшліфовано: а нащо? Хіба шліфування – не спосіб лукавлення? Хіба не цінуємо ми Фолкнера і Гемінґвея якраз за їхню розхристаність – у Фолкнера більшу, концептуальну, в Гемінґвея меншу, незумисну?
Цим оповіданням бракує глибини. Вони – як барабанення крапель по бляшаній лутці. Ти знаєш, що не змокнеш; ти всередині – по цей бік скла. Ото й усе. Мов сонце взимку, що світить, проте не гріє. Але й від такого, коли довкола сніг, достатньо шарму. Від справжнього, маю на увазі. Немає гіршої прози, ніж та, що не створює атмосфери.
Кухонна філософія надзвичайно смішна. Навіть якщо намагатися сприймати її серйозно (тоді тим паче). Якийсь мур постає між мною, читачем, і світом по той бік. Можна все бачити і чути, що говорять герої, але воно не проймає. Манро – чи не перша книжка «високої літератури», яка не викликає ні емоцій, ні думок. Я дочитую її і відкладаю, знаючи, що до цієї авторки я більше не повернуся. Годі сприймати щось за щось, чим воно не є.
Тут усе непереконливо. Єдиний момент, в який хочеться повірити, це коли вуста припадають до вуст. Ні, не двох коханців, хоча це жінка і чоловік. «Затиснула йому ніздрі, глибоко вдихнула, а потім припала до нього своїм ротом і почала дихати». Це щось більше, ніж поцілунок. Порух справжності. Мало бути щось велике, драматичне (рятування життя!), а воно – пшик. І не тому, що цієї миті оповідання завершується. Ні, в такому сюжетному апогеї поставити крапку – честь для літератора. Є ще кілька слів, короткий діалог між водієм автобуса і протагоністкою.
– Ви точно так вирішили? – запитав він.
– Точно.
– То вам не треба до Лондона?
– Не треба.
Стільки сюжету заінвестовано в ці сторінки! Вони мали б захоплювати, поглинати, приковувати. Тут і подружня зрада, і чоловік-псих, який замордував власних дітей, щоб «не страждали без материнської опіки», і спроби «зрозуміти» та «зблизитися». Вихід у містику від невимовного страждання, як відкривається портал у новий вимір – рятівний, згубний. А композиційні піруети? Мало б зашкалювати від адреналіну. Не зашкалює. Не зворушує. Не промовляє. Не проймає. Що таке? Черствість? Надмір поглиненої художньої літератури? Підступний змій, що спокушає плодами з дерева письменства – скажімо, порівнянням з Тоні Моррісон? Адже буває таке: пересит добрим. Як висловлюється авторка: «Забагато щастя». А може, так має бути: те, що в «низькій» літературі викликає бурю емоцій, у «високій» розповідається ось так, поміж іншим, пісно, просто, як розповідають «про трагічне і комічне протягом робочого дня»?
Короткий діалог між водієм автобуса і протагоністкою завершено. Пора їхати далі, життя триває, тоді як героїня залишається серед дороги. То її вибір. Шляхетний, дуже гуманний вибір. То життя, що повезло пасажирів уперед, негуманне. Життя, що особливо не панькається. Збірка сповнена порожніх діалогів (с. 143 й особливо с. 156 – то вже просто смішно, чи с. 149-150). А там, де авторка уточнює: «Я б її клацнув, себто підстрелив» (схоже, то не вада перекладу), то вже навіть не смішно.
Несподівані і банальні розвʼязки справді вражають. Вражають своєю неправдоподібністю. Несподівано-банальні розвʼязки. Цим оповіданням таки бракує обʼємності, глибини, письмо ковзає по поверхні, так що сюжетні завороти не виконують покладеної на них функції, не кажучи про бодай мінімальні художньо-поетикальні чесноти. Це письмо не здатне прорватися, ні порвати тебе. Ти мовби спостерігаєш за перегонами, за доланням зиґзаґів, проте ти не глядач за сигнальною стрічкою і навіть не перед телевізором, а перед старомодним гральним автоматом, яким біжить симуляція; ти спостерігаєш, як хтось, укинувши жетон, стискає несправжнє кермо, і тобі раптом стає шкода часу, згаяного на фальш.
Філософія, яка мала би рятувати це письмо, вкидає його в іще гіршу безпорадність:
Ні, я не забула, де я, хто я і за яких обставин опинилася тут, перед ним. Але почала налаштовуватись на відсторонений філософський лад. Здавалося, ніби в якомусь сенсі всі на цім світі голі. Містер Первіс був голий, хоча мав на собі одяг. Усі ми сумні, голі, роздвоєні створіння.
Сцена довкола цього філософського осердя – мов насміхання з жінок, жіночого руху, емансипації і власної гідності. Наче Джейн Остін, яка прокинулася в сьогоденні, непробудно проспавши дві сотні років, так що залишився хіба бляклий відсвіт її колишньої іронічності та кусючості. На жаль, в такій пародії запамʼятовується не фіговий листочок великої поезії (оповідачка цитує не когось там, а Альфреда Едварда Гаусмана, англійського поета, критика, філософа), а ляскання оголених сідниць, що приліпилися до стільця.
А що, як це дійсно пародія? Свідчення авторської рафінованості, витонченості? Але ж ні – все це щиро, чиста монета без найменших підтекстів. «Містер Мерседес» зі своїми неприйнятними сюжетними ходами викликає більше довіри: Кінґ продає страхи, не сповиваючи їх у цукрову вату, ані натовчуючи їх у вафельку для морозива.
Майже на кожній сторінці цієї збірки речі, які радше за все не зробить жінка, а чоловік уже запевне (оповідання «Узвишшя Венлока»). Це не те долання конвенцій, що його годилося б сподіватися від Еліс Манро. Замість руйнування умовностей літераторка від сторінки до сторінки руйнує довіру до власного письма. Руйнує там, де ця довіра щойно почала окреслюватися. Після прочитаного прагнеться сказати лише: «Не вірю!». Вже й я, чоловік, не витримую, що жінка аж така безпорадна без маскулінності. Гаразд, вона не така вже молода, але й чоловік не такий уже молодий. Гаразд, він геолог, вона – домогосподарка. Але я знаю львівʼянок, які в свої сімдесят кухонно-господарсько-пенсійних років ще й ого-го-як-суверенно серфінґують в інтернеті!
Помилка Еліс Манро в тому, що, пишучи оповідання, вона підсвідомо пише романи. Вона писала їх, як пишуть романи. Помилка писати романи у вигляді оповідань, стиснувши їх до двох десятків сторінок. Манро ніколи не мала часу написати роман. Не хотіла чи не могла подарувати його ні собі, ні читачеві. Оповідання, хоч це, як і роман, проза, воліють інакших підходів і стратегій. Якби авторка налаштувалась і сказала собі: «Це не роман. Я пишу оповідання», тоді, може, все вийшло би. А ще це проза кімнатна, вона не бачила життя, воно не пройшло крізь неї, хіба повз неї: не струснуло, не обпекло (хоча, звісно, можна мати купу досвіду, який нічого не дасть). Вона заплуталася в страхах, у павутині, напнутій на полицях «книгарні Манро». «Забагато щастя» – не оповідання, а ненаписані романи. Це не жарт, це жанр.
17.11.2017