Назарій Заноз

 

Культура дзеркальних поверхонь хмарочосів, спостерігання відбитків власних зображень у вітринах магазинів сприяли появі культу селфі, перетягуванню уваги від світу на себе коханих. Власне, й на сприйнятті себе як хмарочосів та вітрин. Перше проявляється в зациклености на спрямованість у висоту, на русі по кар'єрній драбині. Але тут не обійдеться без болючих падінь. Зате яке запаморочення приходить від успіху. Від погляду на всю цю метушню дрібних людей, котрі вовтузяться там, унизу.

 

Друге – це виставляння себе напоказ в режимі онлайн, в стилі реаліті-шоу та тих людей, котрі заміняють у вітринах крамниць манекенів, за що отримують гроші. Се давня мрія людности – мати зиск з виставляння себе на огляд. Од того фраза "Весь світ – театр" зараз куди ближча до істини, ніж в часи Шекспіра. Весь світ – інстаґрам та снеп-чат, точніше лиш тло для знимок та для нас. Поява фронтальної камери остаточно перевела фокус на себе. Вона задумувалася як революційна технологія для зворотного зв’язку, аби нас бачив співрозмовник, але призвела до появи культу селфі.

 

Тому багато людей втрачають самовладання, коли випадають із чийогось фокусу. Тому одна з найсерйозніших хвороб доби – невміння сфокусуватись на чомусь, окрім себе та власних проблем. Усі відають, що є лиш вони, а решта – розмите тло. Од того всі ці секти само-вдосконалення, само-розвитку, котрі нічого не розвивають та не вдосконалюють, лиш б'ють по само-любству та само-впевнености, при помочі тренерів, котрі нікого не тренують й нічого не вчать, лиш само-стверджуються на тлі всіх тих невдах, котрі прийшли позаглядати їм в рота. Це призводить до само-копАння та ментального само-кОпання як реакції на само-ствердження та успішність інших. Он вона – на всіх селфі. Всі ці болючі удари по еґо, всі ці практики "само-" підштовхують до того, що Чарльз Тейлор би назвав само-здійсненням. До само-здійснення як ключової мети існування. Ось і весь фокус.

 

І вираження цьому знаходиться в тім, що містами походжають люди-вітрини та люди-бренди. Хоча людяности їм часто якраз бракує. Відродження принесло в світ гуманізм, поставивши людину в центрі всього як найбільшу цінність. Сучасність же, ця self(i(sh) epoch, розмила тло та наставила софіти фронтальної камери на конкретне обличчя. Вивела тим самим гуманізм за рамки, бо для гуманізму необхідні хоча б двоє. А тепер там, де двоє, комусь неодмінно належить роль тла.

 

Працівники добротних компаній чудово знають, що бренд має спілкуватися (поводитися) з клієнтами, наче людина, peer-to-peer, а не в форматі "я-начальник-ти-дурень" чи "я-бренд-а-ти-ніщо". Натомість сучасне покоління снеп-чату, телеґраму та інстаґраму будує особисту стратегію комунікації як бренд, котрий зійшов до смердів, аби вони уздріли його та увірували. Це допомагає підняти само-оцінку. Бо самі по собі вони нічого не варті. Тому мають само-стверджуватись за рахунок слабших. І мусять опиратися на більш популярні бренди. Паразитувати на одних та інших. Вони намагаються проасоціювати себе із сильнішими брендами, від цього всі ці брендові речі в обов’язкових атрибутах, особливо на старті. Від цього ж наслідування селебрітіз. Від цього згадування, що тусувалися з тими-то зірками чи познайомились із іншими. Це ніби наближає до них. Дозволяє увійти в коло їхньої орбіти, перевести на себе кілька променів від їхньої популярности, принаймні, аби так здавалося для аудиторії людей-брендів. Тому нові музиканти стартують переважно не із власних пісень, а з каверів на відомі композиції. Тому по смерти якоїсь зірки всі намагаються провести із нею місток співпричетности. Тому продають себе через призму відомого бренду одягу, коштовностей чи навіть міст. Раніше теж так було, але суть полягала в тім, аби показати знання та довести власні вміння, послатися на авторитетів, аби показати власну базу та здатність до інтерпретації.

 

Авторитети змінилися, а з ними й парадигма.

 

Кевінн Келлі в книзі "Неминуче" згадує про 12 трендів, які змінять методи праці, навчання та комунікації. Поміж них є скринінг – перетворення всіх поверхонь на екрани. Поверхні продовжують диктувати моду. Вони вдосконалюються. Із простого приваблення погляду вітрин, віддзеркалення зображень вони перейдуть в режим розумного відтворення. Цього самого зараз прагнуть самі люди – ставати медіатором, "розумною поверхнею". Раніше техніка гналася за можливостями людини, тепер буде навпаки – люди входять в роль тих, хто наздоганяє. В незручну позицію, де доведеться наново вибудовувати власну ідентичність та шукати свого місця поміж машин. Якщо буде кому це робити. Між selfi та selfish відстань лиш в суфікс. Правда, вона, здається, давно перейдена.

 

Можливо, людности залишається лиш триматися мережевої моделі комунікації, тих єдиних ниток, котрі ще тримають їх разом. Або навпаки – розірвати ці пута й пошукати щастя в іншому напрямі. Бо вся ця атомізація, всі принципи само-здійснення, що вибудувані на їх основі, можуть призвести до того, що люди-бренди залишаться на само-ті. Само собою, так би мовити.

 

17.11.2017