Польща і Русь.

 

У Львові, дня 12 н. ст. падолиста 1892.

 

Нинїшну статтю почнемо знов словами: nulla dies sine linea — нема дня, в котрім би на Русь галицку не ударено з сего або того боку.

 

Ледве пролунав sejmik relacyjn-ий польских послів більшої посїлости землї перемискої, як уже й на другім кінци галицкої Руси, в центрі Поділя, зібрались такі-ж посли, щоби здати справу з своєї дїяльности в соймі і поговорити на темат — справи pуcкoї. В Перемишли говорили кн. Юр. Чарторийскій, Козловскій і Дембовскій, в Тернополи Вівієнт, Заґурскій і Живицкій.

 

Для нас Русинів, як не менше для правительства краєвого і центрального, згадані sejmik-и не повинні лишитись незамітними. Всї три чинники можуть из справоздань тих панів докладно пізнати, якій то вітер — розумієсь не від нинї — віє в головах представителїв оліґархів польских на Руси, і що по тих елєментах може надїятись як сама Русь, так і правительство, хоч би оно мало і найщирші наміреня що-до Русинів.

 

На соймику перемискім проголосила — з виїмкою оглядного кн. Чарторийского — польскi посли теорію, що всякі уступства для Русинів, то зрада на польскости і підриванє тої величавої будови, котра, по их гадцї, єсть уже на покінченю, а з котрої жадному Полякови під проклоном зради не вільно винимати нї одної цеголки. Ту саму теорію проголосили і подільскі оптімати. Вправдї не богато зїхалось панів-виборцїв на sejmik тернопільскій дня 10 н. ст. падолиста і дуже прикро було дипльоматам подільским говорити до стїн, але виговоритись треба було, бо нинї стало вже модою, щоби великі люде від часу до часу біду галицку зворушили пачкою фраз, а прасї польскій щоб означити напрям, в котрім загал мав би пійти для добра — тих великих мислителїв і розсадників польскости на Руси.

 

Посол Вівієн потїшившись тим, що сойм галицкій більшу увагу звернув на рільництво [чи в рівній мірі й на хлопске?] та на годівлю товару і більше ложить на звістні нам школи рільничі; що заняв ся вихованєм не лиш паробків двірских, а дбає також і про господинї; що побудує для лекшого вивозу збіжа подільского нові зелїзні дороги; що подбав і про молоко з стаєн двірских і спинив конкуренцію волів румуньских з галицкими на торгах віденьских, — потїшившись сими чисто-економічними добутками, тїшив ся дальше тим, що закон санітарний взяв в свою опіку здоровлє [голодних і босих] селян; що учителям народним кинено аж 30.000 зр. на поправу их долї, а зажурив ся обставиною, що по шпиталях краєвих богато людей лїчить ся на кошт краєвий і видатки на тім поли дуже зросли.

 

Вичерпавши ті темати, сїв п. Вівієн на коня політичного і зволив пояснити зі свого і свого стану становища так знану "справу руску". Від рішеня сеї "справи", — казав посол землї подільскої, — зависить спокій і благословеньство naszego краю. Давнїйше wycieczki послів руских в соймі були невиносні, видались они на все, що польске. Коли в 1890 р. з уст посла Романчука упали слова примиреня, здавало ся, що наступить зміна і що від сего часу Поляки і Русини, як братя, разом і згідно трудитись-муть над добром краю, котрий враз заселяють. Але надїї завели! Якійсь час панувала тишина, але була се тишина перед бурею. Бо в часї послїдної сесії знов по вторились ті wycieczki Русинів на Поляків. Наколи Русинів уважаємо братями і хочемо йти з ними рука об руку [куди? — Ред.], то маємо право жадати, щоб і они уважали нас братьми. Але чи плекають она в душі своїй ті самі братні [!] чувства, що ми? Чи провідною зорею для них єсть добро краю? Нї! Виступи их в соймі і в прасї кажуть нам думати, що их братьми єсть хтось иншій, а именно наш непримиримий ворог! Чи-ж можемо таких Русинів уважати братьми? Нї! Противно, нам треба супротив них заняти становиско дефензивне, щоб не дати им прийти до сили. Бо надмірна [!] уступчивість для них буде для нас затратою і ми допустимось самоубійства! [Оплески] Для них се нїчим, що ми [?] дали им ґімназію в Коломиї і катедру исторії на університетї львівскім [ви дали катедру? — Рed.], що они в краю посїдають о 250 шкіл більше від нас. Они за те не виявили нам признаня. Антоневич говорив zum Fenster hinaus, ergo: Carthaginem esse delendam, т. э. nie wiem, dlaczego mamy iść z nimi i spełniać ich życzenia?

 

Другій оптімат подільскій, пос. Заґурскій, годиться що до "справи рускої" зовсїм з глубокоумними виводами пoc. Вівієна. Різниця поглядів єго лежить лише в тім, що він доси ще не знає: з ким треба би Полякам в соймі уговорюватись? чи з сторонництвом пос. Антоневича, чи пос. Романчука? Про pacta-х convent-ах жадає п. Заґурскій ще й запоруки, що Русини додержать braterstw-а.

 

Третій оптімат д-р Живицкій хвалив себе за те, що він спинив проєкт деяких послів, змагаючій до того, щоби при банку краєвім відкрити віддїл парцеляційний. Супротивив ся він сему проєктови длятого именно, бо боїть ся, щоби через таку парцеляцію лятіфундіїв паньских більша посїлість польско-жидівска на Руси колись не пропала. Як жид купить село, то може з часом відкупить єго ще якійсь Поляк, але як би лани паньскі дроблено і продавано хлопам, то більша посїлість щезла би зовсїм. Не можна отже хлопам позичати грошей з сего банку мимо того, що він носить имя краєвого. Що-до "справи рускої" д-р Живицкій також годить ся з теоріями своїх передбесїдників, але дїлить [щоби щось нового сказати] справу руску на три части. З дїйстними народовцями — думає він — дадуть собі Поляки раду, бо тих уважає він своїми братьми. З москвофілами не хоче він пактувати і тих виправляє до Россії. Але ще єсть трета катеґорія Русинів, що дотикає глубоко економічну екзистенцію Поляків і бажає их бит підкопати. До тої катеґорії належать оснувателї "Днїстра", котрі стремлять до того, щоби селян відвести від Краківского товариства обезпечень, а мати свою "хлопску" институцію.

 

Отже есенцією всїх промов подільских послів більшої посїлости було, як бачимо, те, щоби явно і серіозно запротестувати против яких-небудь дальших уступств в користь Русинів Галицких, бо се було би підриванєм будови Польщі на Руси абo "самоубійством". Ті панове кинули би від часу до часу якусь кісточку Русинам, але лиш тогдї, як би ті Русини славословили порядки польскі на Руси, дались польщити на кождім кроцї, не дбали про своє економічне двигненє, зжились з понятєм, що им яко misеra contribuens plebs можна лиш дихати ласкою паньскою, і при кождім новім ударі з вдячности мовчали.

 

Чи сміятись нам з тих пустих теорій оптіматів подільских, чи плакати над ними, годї рішитись. Але найлучше буде примінити до них оба способи. Смішною бо мусить видатись та гордість і бута, з якою ті панки виражають ся о собі: "ми" дамо, або "ми" не дамо. Хочемо вас піднести на достоїньство braci наших, але мовчіть і будьте нам вдячні за ласку... bis hieher und nicht weiter... Смішним мусить нам видатись і то: nie pozwalam, щоб Русини двигались економічно, щоб набували землї через парцеляцію, бо знаємо; що польска більша посїлість гине не лиш на Руси але й на Мазурщинї в скорій проґресії. Коли в роцї 1864 в Галичинї було ледви 64 більших посїлостей в руках жидів, то нинї перейшло в ті руки по-над 700. А чи з тих рук верне що-небудь назад в посїданє шляхотских родів, сумнїваємось. Смішною нам мусить видатись і пуста погроза, що п. Вівієн пійде вже против Русинів дефензивно і не допустить, щоб сили наші кріпли. Ми позволимо вам, панове, пійти против нас і офензивою, з rozwiniętym sztandarem, бо єсьмо певні, що і від офензиви нашої голова в нас не заболить. Русь не жила нїколи нї ласкою вашою, нї спускалась на сю, нї не боялась нашої офензиви. Сего повинна вас научити власна исторія.

 

Але як в одної сторони наші виводи смішать нас, так позвольте, що ми і поплачемо над вашим заслїпленєм і тим брутальним шовінізмом, з яким відноситесь до нас. Будьте певні, що ваші погляди глубоко упадуть в душу кождого Русина, а всїх обєктивно мислячих людей в горі і в долинї пересвідчать, що о якімсь примиреню обох народів в краю годї думати, як довго в тїлах законодатних будуть засїдати елєменти нашого краю і масти. Не в нас лежить вина, що почата акція центрального правительства і корони розбиває ся, а в вашім крайнім шовінізмі і в змаганях до геґемонії.

 

[Дѣло]

12.11.1892