Ґі Сорман

 

Хто не знає рядків Редьярда Кіплінґа «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох»? Ми легко могли б припустити, що через століття це нерозуміння між Заходом і Сходом буде подолане завдяки товарообмінам, подорожам та інтернету. Та схоже, нічого такого не сталося, якщо робити висновки з постійних помилкових суджень керівників, аналітиків і громадської думки щодо наших стосунків з Азією.

 

Почнімо з Бірми. Ми на Заході дивуємося (хоча не повинні були б цього робити, якби були поінформовані про цей народ), що фактичний лідер країни  Аун Сан Су Чжі покриває своїм авторитетом масове виселення мусульман у Бангладеш. Хіба вона не свята східної демократії, обожнювана західними мас-медіа, і Нобелівський лауреат миру? Та ми забули, що за цим гарним обличчям ховається залізна маска, ультрабуддистська і непримиренно ворожа до ісламу. Нещодавно вона заявляла одному американському гостеві, що Бірма уникне долі Яви, яка була індуїстською до того, як її ісламізували. Як можна бути буддистом і діяти з подібною жорстокістю проти племені рогінджа, бідних селян, які не надто споряджені для того, аби завоювати Бірму? Хіба буддизм не є в найвищій мірі мирною релігією? Що ж, не є. Загіпнотизовані добротою Далай Лами, ми воліємо не знати, що тибетці були войовничим народом, який не раз вторгався в Китай. Ми воліємо забути, що буддисти Шрі-Ланки винищили до ноги тамільських індуїстів, і не надто цікавимося фанатичними буддистськими проповідниками Бірми чи Таїланду, що є бичем поміркованих буддистів і мусульманських меншин. Тому розплющмо очі на цей Схід і визнаймо, що буддизм, як і будь-яка інша релігія, створює своїх фундаменталістів і своїх інквізиторів.    

 

Не краще ми знаємо і розуміємо також корейську цивілізацію, яка – якщо дивитися на неї з Заходу – часто здається чимось розпливчастим, проміжним між китайською і японською цивілізаціями, а Корея жодним чином не така. Її шаманські традиції монгольського походження, живучість конфуціанства і не завжди мирне співіснування східних релігій з християнством роблять з Кореї народ, не схожий на жоден інший. Впродовж своєї довгої історії корейці не переставали боротися за те, аби їхню особливу ідентичність визнали в Азії, а потім на Заході; їхній націоналізм є лютим – і на півночі, і на півдні. Та хто є справжніми корейцями? Суперечка між північчю і півднем є не лише ідеологічною чи військовою, а також культурною. І ті, і ті стверджують, що представляють справжню Корею, і відносна леґітимність північного режиму для північних корейців, а іноді й південних, зумовлена цією мнимою справжньою «корейськістю» супроти «озахідненого» півдня. Якщо ми не братимемо до уваги цю культурну конкуренцію, то не зрозуміємо ані природи конфлікту між двома Кореями, ані недовіри усіх корейців до Китаю, їхньої ворожості до Японії (вічного ворога) і їхньої зневаги, ледве прихованої на півдні, до американців, цих варварів.

 

Наше незнання Китаю є апофеозом непорозуміння між Сходом і Заходом, і цими днями ми отримали новий доказ цього. Фактичне підвищення Сі Цзіньпіна до рангу імператора Китаю з боку конгресу Комуністичної партії на Заході було проаналізоване як щось нормальне і передбачуване, оскільки Китай завжди мав імператора. І не треба більше нічого розуміти. Однак це означає не знати історії Китаю і того, чим він став, – заради легенди, яка своїм коріннями сягає Марко Поло. Справжній Китай є іншим: дві тисячі років конфлікту між тоталітарними імператорами і незалежними провінціями, постійна суспільна війна між торгівельною буржуазією та імперською бюрократією, республіканська революція в 1911 р., інтелектуальний клас і духовенство, захоплені ідеєю індивідуальної свободи – від Лао-цзи до Лю Сяобо. Комуністична партія заслонила цю довгу історію, і ми на Заході плутаємо цю заслону з китайським суспільством. Сприймаємо як належне те, що нова ідеологія, задумана Сі Цзіньпіном – третина марксизму, третина капіталізму і третина конфуціанства – і приправлена насильством і корупцією, є точним відображенням китайської душі. Це також є тим, у що вірив Захід до 1911 р., коли Сунь Ятсен скинув династію Цін. Кажучи це, я нічого не прорікаю, а лише пропоную поглянути комплексно на каламутний і через це непередбачуваний режим.

 

Чи наважусь я згадати Індію, населення та індекс зростання якої є більшими, ніж в Китаї? Ця цивілізація є такою складною, а її боги такими численними, що згадки про неї з’являються в мас-медіа лише тоді, коли там трапляються повені чи залізничні катастрофи. Та перш за все, позаяк вона є демократією, нам треба сприймати її як нашого справжнього союзника. 

 

Чудовою ілюстрацією нашого поганого знання Азії є нова версія театральної п’єси Девіда Хвана «Містер Баттерфляй», прем’єра якої нещодавно відбулася на Бродвеї, що заснована на реальній історії шпигунства і кохання між співачкою пекінської опери і французьким дипломатом в Китаї, який виявляє, але трохи запізно, що його коханка є чоловіком. Ми усі Баттерфляй?

 

Оскільки ми розпочали з Кіплінґа, то й завершімо ним. Перший рядок його балади цитували аж до переситу, але наступні рядки суперечать йому:

«Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів,
Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів».

 

Кіплінґ закликає до застосування сили, але через пізнання.

 


Guy Sorman
El oriente desconocido
ABC, 06.11.2017
Зреферувала Галина Грабовська
Переклад Р. Кіплінґа — Максима Стріхи

 

      

08.11.2017