Міхал Ґловінський


(оповідання з книжки «Мадленка з разового хліба»)

 

Ця подорож, звісно, не була добровільною, зрештою, те, що сталося, важко означити цим словом, бо йшлося просто про переселення, у ті часи – одне з численних. У нашому містечку німці загнали євреїв у ґетто, але не оточили його мурами, а швидко ліквідували. Вони тоді ще масово не вбивали, нас перевезли до Варшави – і засадили за мур. Це перевезення з малого міста до великого застрягло у моїй пам’яті перш за все тому, що це відбулось у проймаючий холод і тривало безмежно довго. За сьогоднішніми моїми підрахунками випливає, що це було на зламі 1940–1941 років, хоч невпевнений, що добре календарно розкладаю події. Пам'ять не підпорядковується ритму календарних листків і не претендує на хронологічну точність. Отож, - пам’ятаю сувору зиму, страшний мороз… Думаю, клімат у нашій географічній зоні в силу дивного зиґзаґа долі (бо я б не посмів богохульствувати, кажучи: зі злої Божої Волі) пристосовується до історичних подій – що вони фатальніші, тим він гірший, підсилений тим, що докучає і що тяжко витерпіти. За війни зѝми були такі, наче природа вважала, що повинна обтяжити нещасних, ще більше їх пригнобити, бо те, що люди людям чинять – цього не достатньо.

 

Вагони, якими нас перевозили, були в жахливому стані: знищені, обшарпані, та я невпевнений, чи це були вагони для худоби, вони, ймовірно, чимось відрізнялися від тих, які незабаром мали вирушити з Умшлаґпляцу до Треблінки. Ясна річ, вони не опалювалися, коли надворі мороз сягав кільканадцяти градусів, холод проймав людину наскрізь і від цього не було рятунку, не допомагали навіть шари грубого одягу, якісь вовняні хустки чи витягнуті з нафталіну ковдри. Не було навіть жодної грубки, біля якої можна було б погрітися. Вагони були щільно зачинені, швидше за все, запломбовані, щоб ніхто з переправлених із мініатюрного ґетто до ґетто величезного не зміг втекти чи хоча б на хвильку віддалитися.

 

Про сам переїзд із містечка до Варшави у моїй свідомості залишилось зовсім небагато, насамперед пам’ятаю, що я ні на крок не відходив від Матері, судомно тримався за неї, наче в ній одній бачив опору і єдиний порятунок. Разом із нами перевозили багатьох наших родичів, можливо і всіх, але я невпевнений, бо не знаю, чи вся спільнота нашого невеликого містечкового ґетто помістилася власне у цьому транспорті. З нами не було Батька, бо його разом із групою молодших євреїв і дядьком Еразмом, одним із двох братів моєї Матері, затримали і доправили до короткотермінового й тимчасового робочого табору, який німці створили на територіях так званих залізничних майстерень, власне тих, у яких під час окупації так багато відбувалося і які стали частино її сумної історії. Їх використовували до найтяжчих фізичних робіт, однак я не можу з впевненістю сказати, що конкретно вони робили. Німці їх замінили на інших невільників, як тільки-но зрозуміли, що ті вже цілковито виснажені, а їхня робота не приносить таких результатів, як спочатку. І Батька, і дядька Еразма доставили до варшавського ґетто кілька тижнів після нас.

 

У нормальні часи невелику відстань, що відділяла наше містечко від столиці, можна було подолати за кільканадцять хвилин, щонайбільше – за півгодини, але цей переїзд тривав майже дві доби. Не можна сказати, що потягу потрібно було аж стільки часу для подолання прямого й рівного шляху, бо він більше стояв, аніж їхав. Його відпихали на під'їзні вітки не тому, що колії були зайняті, а він вирушав у дорогу поза розкладом, який у ті часи таки зобов’язував, хоча й усе підпорядковувалося систематичному, інколи повільнішому, інколи швидшому – та все ж розкладу.

 

Справа була зовсім в іншому: принизити, упокорити, показати, що вони належать до поганої раси, що ні на що не можуть сподіватися і ні на що добре розраховувати. Холоднеча і чекання невідомо чого стали причиною понурих настроїв, але навіть не закрадалися найгірші підозри, в той час потяги смерті, що возили євреїв до газових камер, мабуть, ще не їздили, у будь-якому разі ще не були масовим явищем.

 

Ми дісталися цілі, коли було вже темно. Не можу сказати, в якому місці нас висадили, можливо на тому ж під'їзному шляху, з якого від липня 1942 року дорога вела прямо до Треблінки. Для мене цей простір і надалі імлистий, неясний, нескристалізований, я з нього не запам’ятав жодного елементу. У пам’яті залишилася тільки одна річ: нас загнали до якогось залу чи шопи, щоб провести дезінфекцію. Особливо це мене страшенно вразило, наші голови поливали огидною смердючою рідиною, яка була густої консистенції і мала колір жовтої сильно потемнілої сечі. Мама сказала міцно заплющити очі, я послухався, але мені здалося, що ця їдка гидота проникає всюди. Дезінфекція – теж була звичайним приниженням, йшлося про ще одне упокорення – зовсім не про чистоту, йшлося про прирівнювання людини до комахи, яку обробляють препаратами знищення. Безсумнівно, це усвідомлювали всі прибулі з містечка, які в ті часи зазнавали цього болісного очищення. І я теж, бо знав же, що не брудний і не маю вошей. Так закінчився мій в’їзд за мури столичного ґетто.


______________
Міхал Ґловінський – письменник, професор Варшавського університету, структураліст, автор численних літературознавчих праць, співавтор «Словника літературознавчих термінів» (1976 р.), польський єврей, який пережив Голокост.

 


Переклад з польської Уляни Шарпе

 

 

04.11.2017