Листопад... У такий день чарівної золотої осені чогось так серце виривається із грудей ген у далекі простори...
Так дуже, дуже хочеться летіти з осіннім вихром навздогін, у безвісті, у невідому далечінь!
Перед очима душі стають дрібно записані сторінки великої книги... Читаєш, друже мій! У цей мент, здається тобі, що з високих курганів і з маленьких сірих могил Ти чуєш грімкий голос Олега, Святослава, Володимира Великого, Ярослава... Десь знад Дону долітає до твоїх вух брязкіт мечів і списів Ігоревих воїнів... А ось шумить бурхливе Чорне море... На його хвилях гойдаються козацькі човни, що у тиху, темну ніч підсуваються під Царгород. То знову бачиш очима свого духа Великого Богдана, що славне військо Запоріжське закликав шаблями правду добувати.
Перегортаєш, друже, дальше сторінки великої книги-історії. І знову — величні постаті Орлика, Полуботка і інших, що закликали народ за правду стояти і мечі гострили проти Джінгіс-Ханів, що з далеких азійських степів хижацьку руку простягали та давити нею нас хотіли.
А ще дальше:
Стоять рядом могили... Хіба ж не знаєш, що вони у собі криють? Молоденьких і старших, дорослих і дітей, що двадцять чотири роки тому туди поклались!
Гей, чому так швидко зачиняєш книгу історії? Не можеш спокійно глядіти на багряні плями, що ними наповнені дальші сторінки?
Чого Ти так задумався, мій друже? Чи ж роздумуєш над минулим, чи може мрієш про майбутнє?
*
В осінні дні, коли вихор зриває з дерев золото-жовте листя і вкриває ними биті шляхи та польові стежки, завжди здається мені, що це прегарний святочний килим, тканий чародійною рукою Долі. — Килим, що ним проходить Княжна — Княжна Листопада.
[Львівські вісті]
01.11.1942