«Політична нація», яку нам навʼязують упродовж тривалого часу олігархічні ЗМІ, не передбачає місця для української мови в буденному житті, намагається потіснити її в Конституції з перспективою викинути геть чи то як «пережиток капіталізму девʼятнадцятого століття», «буржуазно-націоналістичну», «мову фашистів», «мову бандєри», чи просто як «неконкурентноздатну». Україномовність зводять до «вурдалаки Шевченка», до суржику якого-небудь дебілуватого даішника з тавром селюцтва, але без натяку на селянську кмітливість і розважливість. З таким образом воліється мати якнайменше спільного – на те його й сконструювали. З цього можна було б покепкувати, якби це був наш продукт, наша самоіронія, наше критичне бачення себе, а не навʼязуваний нам образ нас – упродовж сторіч й усі роки української незалежності.
Така «політична нація» – не моя нація. Так само мені не до вподоби, коли російські ліберали бачать в Україні лише інструмент демократизації Росії. Якщо міцна демократична Україна зможе позитивно вплинути на Росію – чом би й ні; але зводити Україну до інструменту для досягнення чиїхось, хай шляхетних, цілей означає бути таким самим імперіалістом, як Путін. Можливо, настануть часи, коли Україна й Росія житимуть рівноправними сусідами, як живуть Франція і Німеччина, Німеччина й Польща, більш-менш Польща й Україна, коли минуле не тривожитиме аж так і не паморочитиме голови. Схоже, однак, не скоро.
Я розмовляв українською в Києві, Харкові й Одесі. Я розмовляв українською в Криму. Ті, з ким ми там були і в кого я там гостював, усі зможуть це підтвердити. Мені далеко не завжди відповідали українською, проте я від цього не комплексував, ставився до моїх візаві з ввічливістю і симпатією – бачив у них передусім людей і ситуативних співрозмовників, не «русскіх бабушек», а таки громадян України. Зате в Москві я розмовляв російською, в Кракові, Ґданську і Вроцлаві намагався польською, в Брні – дрібку чеською, в Угорщині – кесенем сепен і нем тодом, в Італії – бодай кілька речень італійською, у Парижі – французькою, в Мадриді і Сараґосі – значно більше іспанською, а в Ліллегаммері вночі стягував з інтернету фрази норвезькою, до світанку визубривши з десяток, а також інформацію про Норвегію й Ліллегаммер, продемонструвавши поряд з охоронцем ізраїльського посла найбільшу обізнаність у нашій групі. Про Німеччину й Австрію взагалі не кажу. Коли ти поважаєш себе, тебе також поважають. Тебе можуть недолюблювати, але тебе поважають.
Натомість я комплексую щоразу, коли в якій-небудь львівській крамниці внутрішньоукраїнським туристам запобігливо відповідають російською навіть тоді, коли вони вже почали запитувати хай не ідеальною, але таки українською. Ще гірше я комплексую, коли, вийшовши з потяга, чую, як львівʼяни з сусіднього купе переходять – між собою! – на щось таке, від чого крутить вуха і що вони вважають, мабуть, російською, якою нібито належиться розмовляти в українській столиці, а потім, вернувшись до Львова, клянуть «москалів».
Демонтаж української мови й культури відбувався всі роки української незалежності, не кажучи вже про час перед тим. Але в останні чверть сторіччя, особливо після дві тисячі четвертого, відбувався й інший процес, протилежний – утвердження української мови. В підсумку цієї різноспрямованості маємо, з одного боку, україномовну озвучку кінострічок, що за естетичними чеснотами й креативністю незрідка перевершує дубляжі іншими мовами (це і є в моєму розумінні справжнє вільне змагання мов), а з іншого – «бурьонку» і «простоквашино»; маємо «мовно-фундаменталістичну» Галичину й одночасно пʼятдесят-сімдесят (і більше) відсотків журнальної продукції російською в кіосках її міст і містечок, україномовне книговидання і ятки в підземних переходах, майже на сто відсотків заповнені російськомовними книжками. Це тепер, в останні два-три роки, певні зміни йдуть швидше, й нарешті виходить із затінку упослідження україномовна музика.
Практично до сьогодні українські румуни Буковини, українські угорці Закарпаття, болгари, греки, гагаузи українського Півдня зі своєї рідної переходили на російську. Так само, як і чимало українців. Навіщо було вивчати українську, якщо з нею годі було сподіватися на карʼєру? Ще в сімдесятих українські науковці писали дисертації українською, але вже у вісімдесятих змушені були писати російською. В половині вісімдесятих в мого улюбленого вчителя української мови і літератури відібрали приміщення і перетворили його на «кабинет русского языка»; придбані ним власним коштом підручники викинули на коридор (він дозволив тим із нас, хто бажав, узяти їх собі), а плекана ним оранжерея на підвіконні невдовзі всохла: вазонів не наснажувала російська, що зазвучала в тих стінах, рослини прагли води.
Всі, хто бажає, мають добре право вивчати в Україні рідну (неукраїнську) мову, не тільки право, а й мати для цього всі можливості; але й усі мають також обовʼязок перед державою – знати українську. Може, навіть не так перед державою, як для того, аби уникнути паралельних суспільств на одній території. Аби були можливими спілкування, взаємне розуміння, взаємодія.
Чому ми маємо віддавати політичну націю на відкуп маніпуляторам, які висмоктують нашу країну, ще й знекровлюючи нашу культурну суть? Чому ми не можемо задекларувати своєї претензії на неї? Чому ми не можемо сказати відверто, що в цій нашій політичній нації буде не «єдина країна / єдіная страна», в якій запрограмоване або подальше зросійщення, або розкол, а країна, спільним – мовним – знаменником якої стане українська, буде місце громадянському суспільству і не буде місця олігархату? Чому ми не можемо розпрацьовувати і здійснювати цю візію – послідовно, переконливо, без зверхності, без збурливої риторики, без принижувань? Почасти ми вже її втілюємо!
Я впевнений, що все буде добре. Але я так само впевнений, що «все буде добре» ризикує перетворитися на згубне самозаколисування, якщо послабиться тиск суспільства, його активної частини, і зокрема тиск україномовної спільноти – набагато більшої, ніж це може здатися. Ніж це нам навіюють. У цьому націоналізм може виконати вельми продуктивну роль, як і в демонтажі олігархічної, порочної, приреченої системи; найгірше, однак, що така система прирікає нас. Без українського націоналізму не буде української держави. Навіть вивіска «Україна» довго не втримається. Буде «Малоросія» або ще яка-небудь «Мало-». Тому ті, хто не хоче України на мапі світу, найзапекліше накидаються саме на український націоналізм, дискредитують його, демонізують, без угаву мультиплікують.
Українська мова надто жива. Напрочуд живуча. Я не знаю жодної іншої мови, яка б існувала всупереч валуєвським й емським указам, всупереч викреслюванню літер з абетки і слів зі словника, всупереч цілеспрямованій і щедро фінансованій політиці на її збіднення й уневажнення, всупереч фізичному і психічному знущанню з її носіїв саме за те, що вони її носії, всупереч Голодомору й іншим нескінченним «зачисткам». Яка би попри це все формувалася, розвивалася, процвітала, перебравши на себе функції, які в інших спільнотах зазвичай виконує держава (оте «держава слова» Михайла Ореста, рідного брата Миколи Зерова, неокласика і перекладача Верґілія).
Франція, Німеччина чи Польща, мовам яких нічого не загрожує, мають розгалужену мережу підтримки й утвердження своїх мов. Вони сміються з облудників, які закликають, мовляв, дайте мовам шанс вільно конкурувати. Сприяння німецькій в Німеччині чи французькій у Франції – це і є внесок у їх «вільне конкурування». Мова – не товар, який можна виставити на ринок як пральний засіб, крем від засмаги чи систему залпового вогню. Мова надто близько доторкається до сутності нас, до того, що робить нас водночас і нами, і людьми par excellence.
Коли другий (після девʼятдесят першого року) президент України розгублено звернувся до суспільства («Скажіть мені, яку Україну треба будувати, і я її побудую»), поруч не виявилося нікого, хто відповів би йому: «Порядну, пане президенте». Замість цього Кучмі запропонували поцупити підприємство – це й була ідеологія його оточення. Домінантним баченням став грабунок країни.
Коли немає консолідованої еліти з власною візією, тоді лише тиск суспільства може змусити рухатися вперед. Утвердження української мови для мене – неодмінна складова такого поступу. Наше, якщо бажаєте, щеплення проти «русскава міра». Однак лише мови, хоч як би ми цього хотіли, не досить. Наївно гадати, що якби всі в Україні спілкувалися українською, Кремль не зʼявився би з війною. Звісно, «защіта саатєчєствєннікав» – легкий привід. Але міг би бути якийсь інший. Хто хоче війни, завше знайде зачіпку, створить її. Тисяча девʼятсот тридцять девʼятого, як відомо, Польща «напала на радіостанцію в Ґляйвіці», а вигуки «Настала війна Польщі проти Німеччини» потрапили в прямий ефір, викликавши «праведне обурення» німців і «розвʼязавши» Гітлеру руки. Тож не дурімо себе в цьому.
Я не знаю кращого рецепту, як йти цим шляхом приймання, наполегливості, відкритості, інакше Україна перетвориться на архіпелаг із самотніх острівців серед океану непотамовної туги. Й одного дня, на який не треба буде довго чекати, туди прийде варвар, який принесе «високу культуру», «чєловєчєскій язик» і «справжню цивілізацію». На один із таких острівців він уже прийшов. Точніше, на два – в Крим і Донбас.
Людині властиво еволюціонувати, визнавати помилки, від чогось відмовлятися, а щось приймати. Життя – процес, а не раз і назавжди зафіксований стан. І коли в «Українському варіанті» я згадав президента (тепер уже звичайного пенсіонера) центральноєвропейської країни, яка на найвищому рівні обіймала того, хто приніс у наш дім війну, то, власне, як приклад нездатності перерости самого себе, вийти за межі догми назустріч очевидності. Вже у свої двадцять із чимось років той пан був заскорузлим старцем. Біологічний чинник – лише одна зі складових людського віку, а є ця інша, що вирізняє нас з довкілля, якщо й не послаблюючи теорії Дарвіна, то вже запевне вберігаючи нас від нестямства соціального дарвінізму. Водночас з осторогою ставлюся до перефарбовувань на кшталт того, яке відбулося на початку девʼятдесятих. Що маємо сьогодні (і мали попередні десятиріччя) – його наслідок.
Мені байдуже, якого етносу корупціонер, маніпулятор, брехун. Так само, як і те, які посади він обіймає. Від того, що промовлятиме до мене українською, мені рідною, він не стане ближчим і зрозумілішим, а його алгоритм прийнятним. Я не проголосую за нього на виборах. Такого поділу на «свої» і «чужі» я не визнаю (з обома можливими наголосами). На щастя, є той інший зчитувач, ultima ratio, який вирішальної миті долає надумані і не надумані мури, повертаючи світ до здорового глузду; не даючи йому остаточно зійти з осі. Назва йому – порядність. Кращого рецепту я не знаю.
Так само я не знаю кращого рецепту процвітання української мови, як розмовляти нею, освідчуватися нею в коханні, ходити на озвучені нею фільми, читати написані і перекладені нею книжки, газети, журнали, купувати компʼютери з заінстальованим україномовним інтерфейсом (інакше для компаній-виробників ми створюємо статистику російськомовності), а до побутової електротехніки вимагати повнометражну україномовну інструкцію.
Між Мойсеєм Фішбейном, українським україномовним поетом з багатонаціональних і різнокультурних, проте вже за його молодості добряче порусифіковано-зуніфікованих Чернівців, і «етнічним» українцем у вишиванці на всі груди, депутатом чи не депутатом, який рідну матір продасть, якщо на цьому вийде щось заробити, я, українець, обираю єврея Фішбейна з добротними віршами і віртуозними перекладами. І поему «Мойсей» Івана Франка.
Тож політичної нації маємо боятися не ми. Її бояться ті, хто боїться нас. Тому й узурпували дискурс. Це неправда, що політична нація – конче російськомовна, знівельована, сіра, легко маніпульована маса без орієнтирів. Це брехня, що політична нація не здатна обстояти себе. Мабуть, найзухваліша брехня, яку доводилось чути.
Тим часом східноукраїнські блогери бʼють на сполох. Місцеві політики, вчорашні регіонали, ті самі вічно колишні знову взялися за своє і лякають «електорат» «насильницькою українізацією». Це й уся їхня програма. Це все процвітання, яке вони здатні запропонувати. Вони вже створили його в Луганську й Донецьку. Дві тисячі чотирнадцятого вони волали «Путіне, прийди!», нацькувавши тітушок і залякавши мітингувальників, які вийшли в Донецьку під проєвропейськими прапорами. Їм мало війни, яку привели в наш дім. Вони знову почулися в силі. Система встояла – антиукраїнська, недемократична, антигуманна за своєю суттю. Добре грабувати та криміналити і врешті звалювати все на «бандєравцев» – збіса файна традиція, дуже виразно памʼятна в Галичині.
31.10.2017