Український варіант

Який націоналізм потрібен Україні

Нам потрібен інклюзивний націоналізм – позитивна, життєствердна візія. Мусимо відмовитися від дефензивного мислення, зумовленого тривалою бездержавністю, і зробити крок до самоутвердження й розквіту. Націоналізм, сповнений страхів та упереджень, відкидань і претензій, самошкодувань і ненависті, – шлях у нікуди. Не наш шлях. Ненавидить раб. Вільна людина не має підстав для ненависті, але має добрі підстави для обстоювання себе і спільноти таких самих вільних людей, як вона.

Українська (крайня) правиця в пікантній ситуації. Її «колеги» в Європі на неї не чекають. Усі без винятку праві популісти, праві радикали, неофашисти, неонацисти обожнюють Путіна, потайки прагнуть бути такими, як він, і жодні не підтримують ні цілості України, ні України як такої. Як і, зрозуміло, (крайні) ліві, яким здається, що вони роблять це з інших, ідеологічних міркувань, вірячи в байку про те, що Кремль – бастіон світового лівого руху. Усі вони, мов ті пискляві горобці, віктуються крихтами з долоні, від якої тхне газом і нафтою. Хіба що такі українські націоналісти цвірінькатимуть у спільному з ними хорі. Але ж тоді вони будуть ворогами своєї держави – хіба не нонсенс?

Тож не будуймо собі ілюзій – будуймо власну країну: таку, в якій би нам було комфортно. В якій би всім, хто в ній живе, себто хоче жити, бачить себе в ній, визнає її, включно з українською мовою й державною атрибутикою, було затишно. Це і є єдність у розмаїтті. А про міжнародний «фашистський клуб» варто забути. Це на добре. Ситуація підказує Україні оптимальний шлях – міцної демократичної держави. Це наш, український варіант. Жодний інший нас не влаштовує. При цьому немає потреби винаходити велосипед. Досить їздити, дотримуючись правил. Навчитися їздити з дотриманням правил. Їздити, навчившись дотримуватися правил. Які були б однаковими для всіх. Аби не було так, що декотрі громадяни однаковіші за інших. Тоді все буде шкереберть. Як було досі. І як є ще сьогодні.

Дрібка найновішої історії

Трамвай зупинився посеред дороги – раптово загальмував і став. Ні світлофора попереду, ні зупинки в цьому місці не передбачено. То був добротний трамвай – з тих старих, де багато металу і дерева й ані грама пластику; в якому крісла з пошліфованої вигнутої фанери не зношуються ось уже впродовж пʼятдесяти років і виглядають, як нові; наче їх щойно вчора примонтували.

Пасажирів усередині їхало негусто – містяни, туристи: це кільцева лінія, що оперізує центр, найісторичнішу з історичних ділянок, де на споді катакомби військового табору римських леґіонерів, над ними – перлина сецесії.

Пасажири здивовано роззирнулися, а тоді розділилися: одні втупилися в один бік вулиці, інші – в протилежний. Ті, котрі втупилися в цей бік, зустрілися з поглядами людей на тротуарі. Це тривало чотири хвилини, не довше, після чого трамвай покотився далі, безжурно і плавно, наче й не зупинявся.

Чотири хвилини – сміховинно короткий час, з погляду історії – ніщо, та й на тлі календарного року не вельми багато. Але тим, перед котрими він загальмував, було так, ніби ці чотири хвилини протривали вічність. Нестерпну, дошкульну, підступну, несправедливу вічність, проти якої годі що-небудь вдіяти. Ніби зупинився не електротранспорт, а час.

Коли трамвай рушив далі, все вже було позаду. Та частина пасажирів, котра дивилася в протилежний бік, бачила те, чого не могли побачити інші пасажири. І протестувальники по цей бік. А цих останніх не міг побачити чоловік, який вийшов з чорного лімузина з державними прапорцями, що зупинився буквально хвилину по тому, як трамвай заступив протестувальників. Чоловічок. Невисокий. У костюмі. Для нього то було б не надто приємне видовище, він міг би впізнати зображення на плакатах і навіть прочитати текст доступними йому мовами. Це не налаштовувало б на плідне спілкування, тоді як двері промислової палати завжди відчинені для гостя, в якого в одній кишені нафта, в іншій – газ.

Звісно, в демократичній країні громадяни мають право на протест. Для цього досить зареєструвати намір. Жодний суд не накладатиме заборон. Проте так само ймовірно, що вирішальної миті надʼїде трамвай, який може ненадовго затриматися, до того ж так, що його продовгуваті вагони утворять ширму, і довжиною, і висотою в сам раз, щоб відгородити мітингувальників від того, що відбуватиметься на протилежному боці. Старі трамваї – ідеальні, вони високі, значно вищі, ніж нові, щоправда, всередину важко занести дитячий візок, а інвалідний – неможливо, але в цій ситуації то вже не вартий уваги нюанс.

Діялося це навесні дві тисячі чотирнадцятого. Чоловічок, як неважко здогадатися, Путін. Центр Європи, блакитний Дунай, простерті обійми. То був мовби бонус. Привітання з успішною анексією Криму (після спорудження берлінського муру, мабуть, найуспішніша операція). То було заохочення. Саме так його й сприйнято. Якби «високого гостя» зустріла червона картка, не було би Донбасу – того, що досі з якоюсь аж непристойною соромʼязливістю називають «конфліктом на сході України». «Конфліктом», в якому вже загинули тисячі людей. Парадні двері промислової палати зачинилися. Ще трохи потупцювавши, мітингувальники розійшлися – погоджений їм час збіг.

Бізнес – понад усе. Якось я бачив документальний фільм про диво-піґулки, які обіцяли вагітним жінкам безпроблемні ночі й солодкий сон. Сон справді був солодким, зате моторошним прокидання. Фармаконцерн, який винайшов їх, заробив на них мільярди. Стрічка потрапила в громадський простір, коли діти-каліки, про яких вона розповідала, давно стали пенсіонерами. Доти вона була «не на часі». Так само, як не на часі була правда про арматуру і колючий дріт, що їх будівничі німецько-німецького муру придбали в солідної західної компанії, славної бездоганною якістю. Але то був не фільм – невеличка стаття в котромусь з моїх улюблених тижневиків, майже замітка. З півсторічним запізненням. Але жінка – то вже знову телесюжет. Стражденна постать, свого часу переслідувана штазі, через що в неї ні сімʼї, ні карʼєри; наостанок правова колізія обʼєднаної країни залишила її ще й без пенсії. А поруч ті, хто запроторював її. В іншому, зрозуміло, кадрі. В один вони якось не пасували. Ні самі, ні тим паче з лискучими мерседесами. Чоловʼяги – успішні підприємці. Камера оператора супроводжувала їх на свій страх і ризик, бо приватність людини – святе. Через їхнє минуле їм заказано шлях у політику, але ніщо не заважає їм вести власну справу. Використовуючи розгалужені давні звʼязки, це можна робити збіса прибутково.

Мій знайомий історик каже: «Історія зіткана з парадоксів». Я висловився би відвертіше: «Зі свинств і непокараних злочинів». У нас цього свого більше, ніж досить. Не треба Німеччини. І в минулому, і в сьогоденні.

Політична нація

Мовна стаття українського закону про освіту викликала велике збурення. В Україні, а за її межами – ще дужче. Раптом вся Європа взялась обговорювати її. Раптом утиски прав людини, наступ на свободу слова, виборчі успіхи правих популістів, радикалізація і віктимізація мовлення в публічному просторі, ксенофобія в якій-небудь країні-членкині ЄС стали не такими першорядними. Навіщо про це говорити, якщо вигідніше дебатувати про Україну?

Коли нас запевнюють, що розігрування «закарпатської карти» спрямоване на внутрішньополітичну боротьбу в самій Угорщині і України аж так не стосується, то це і є властивою проблемою. І України воно стосується передусім. Ми не можемо виховувати патріотів для інших держав – ми займалися цим надто довго. Ми прагнемо мати громадян України. Угорці Закарпаття – місток, який зближує нас, зокрема, з тією самою Угорщиною, робить перехід між людьми, між мовами, між культурами, між спільнотами плавнішим, як і всі наші історичні звʼязки. Ми бачимо в цьому позитив, тоді як пан Орбан прагне мати троянських коней. Спільна петиція Орбана й Путіна – мовби збирання підписів за умертвлення невгодного. Я вдячний полякам, що вони не повелися на це. Безперечно, світ – у тривалішій часовій перспективі – еволюціонуватиме, але кордони держав не можуть змінюватися насильницьким шляхом і примхою / підступами сусідів, однак то вже окрема розмова.

Світова спільнота, особливо наші сусіди і колишні метрополії, але не тільки, ще довго звикатимуть, що ми є. Втім, найперше до цього варто якнайшвидше звикнути нам. Не соромитися себе. Україна має таке саме право на місце під сонцем, як будь-яка інша самоусвідомлена спільнота, а наші еліти мусять нарешті облишити почуватись наперсточниками на вокзалі з вивіскою «Україна».

В нас доформовується модерна політична нація. Та сама, яка здійснила Революцію Гідності. Така Україна здатна запобігти танцюванню Європи на граблях історії. Дуже міцна демократична Україна. Це не місія. Це збіг обставин – вікно, яке відчиняється раз на тисячу років. Але Україну варто робити не для цього – для нас самих.

Відкриті до світу

Перед ЗМІ свою поведінку президент центральноєвропейської країни, яка обіймала Путіна, тоді як інші вирішили за краще принаймні витримати паузу, пояснив потребою залишати двері відчиненими. Достоту те саме він казав невдовзі потому, як радянські танки розчавили Празьку весну. Коли те трапилося, він був юним комуністом з матурою, в якій переважали посередні і погані оцінки. Якось, уже президентом, він цим навіть прилюдно похизувався (Віктор Янукович, безперечно, заткнув би його за пояс). Мабуть, він ще й не мріяв, що колись стане президентом, зате стовідсотково бачив перед собою сонцесяйну політичну карʼєру. Він уже почав робити її, і фраза про відчинені двері була на тому шляху одним із перших кроків. Сама по собі гарна фраза, в контексті – огидна. Комуністи завжди були перфектними словоблудами.

А й справді: як бути відкритими до світу й одночасно облаштувати це так, щоб одного прекрасного дня у відчинені двері, метафоричні і буквальні, не всунув носяри який-небудь геть неметафоричний Т-72Б3? Це виклик нам. Мусимо впоратися.