І.
В артикулї під заголовком: "Селяне давнїйше а нинї" порушила Gazeta Narodowa дуже важну і пекучу справу, котра сягає дуже глубоко в наше житє суспільне і народне. Про сю справу хочемо і ми де що поговорити, хоч — як то вже показує заголовок в горі — трохи з иншого боку. Поки що однакож, мусимо насамперед навести то, що пише Gaz. Narod, в згаданім артикулї:
"Одною из справ, заслугуючих на найпильнїйшу увагу кождого, кому не єсть рівнодушний хід справ публичних, єсть успособленє люду сїльского. Що той люд не єсть вже нинї бездушною масою, рівнодушною на все, що доокола него дїє ся, того чей нинї не схоче нїхто доказувати — хиба той, що або єсть дїйстно слїпий і глухій, або умисно обманює себе і других.
"Всїлякі впливи складають ся на то, що тепер відбуває ся в масах селяньства могучій рух умів, потрясаючій до глубини тою кількаміліоновою, найчисленнїйшою зі всїх верствою суспільности, котра давнїйше дїйстно жила пасивно, становлячи в житю суспільнім ті нулї, котрі поставлені при числах конкретних підносять знаменито их вартість, але самі собою ще нїчого не значать. Нинї вже очевидно будить ся в тій масї самосвідомість, будить ся в нїй почутє своєї сили — і бажанє спробовати тої сили"...
Дальше згадує Gaz. Narod. про вплив житя конституційного на селян і каже, що вибори до рад громадскиx, і старшини громадскої, членів Рад повітових, послів до Сойму і Ради державної, мусїли конче спонукати селян подумати над тим, що то за страва, котру им подають? В житю селян і в их успособленю мусїло великій переворот викликати знесенє в 1868 р. неподїльности ґрунтів селяньских і послїдувавше за тим роздробленє ґрунтів. Величезне розпаношенє ся лихви, котра кинулась була на селяньскі ґрунти, доки аж не спинив єї закон з 1877 р., а відтак банки, н. пр. банк рустикальний, котрий замінив кредит в отрую для людей, викликали дальшу акцію в тім напрямі.
Поволи однакож настає зміна: Банк краєвий, покликаний до переведеня реформи в кредитї селяньскім в дїло, трактує тепер кредит селяньскій вже менше легкодушно, менше неохотно як давнїйше; роблять своє і товариства задаткові, котрі мають около 80.000 селян своїми членами. Запомагає селян готівкою ставить успішнїйше запору роздроблюваню ґрунтів, як якій примус і змушує их до працьовитости і дбалости о заробок, до запопадливости і старанє ся о готівку на речинцї ратальні — під загрозою ліцитації судової. Ті ліцитації суть діймаючим средством — але в своїм родї пригадують стародавну приповідку: "різка — Дух святий."
Дальше зробив своє і закон против піяньства. Отверезїнє селян почало зміняти в короткім часї вид цїлих сел, цїлих околиць до непізнаня. Повстають там читальнї, кулка рільничі, склепи христіяньскі і тим подібні завязки, що криють в собі зародок духової самосвідомости люду — то єсть сили, котра колись посуне цїлий нарід на новий шлях... Школи народні, корпус 600 учителїв, обрабляючих уми около 400.000 дїтей селяньских, чи то не сила? Але сильнїйше ще і скорше як школи, як закони против лихви і піяньства, як банки і товариства задаткові і т. д., вплинуло на духову еманципацію селян віддїленє від чинного впливу двора на громаду через соймове законодавство громадске з 1866 р.
"До тих же всїляких впливів" — кінчить Gaz. Narod. — "прибула ще в найновійших часах пропаґанда соціяльна, ворожа дворам, противна духовеньству, ширяча в масах селяньства релиґійний скептицизм, скріпллюча их в недовірю до интеліґенції, плекаюча в них бажанє посунути ся до найдальших можливих границь суспільного відокремленя стану селяньского, ставляюча яко доґмат нової віри клясовий еґоїзм хлопа — лютий, безвзглядний еґоїзм, яко мотив, котрий мав би заступити людови всї єго традиційні святощі і идеали!...
"Той рух умів в масах людових відбуває ся в наших очах: ми дивимось на него. Сей і той понимає єго і оцїнює єго доносимість, як належить, але щож робить ся в тім напрямі, щоби ті могучі струї, ведучі люд до духової еманципації, опанувати і звернути на пожиток для народної справи? Чи та справа не заслугує, щоби найповажнїйші уми взяли під основну розвагу питанє, що і як треба предприняти, щоби зорґанізувати, уняти в систему і скріпити здорові впливи цивілізаційні на маси люду сїльского, а старати ся натомість о знеутралізованє впливів шкідливих, против суспільних і антіреліґійних, котрі на Руси і на Мазурах більшають з кождим днем? Легковажити ті впливи, або безрадно дозволити им ширити ся, було би тяжкою похибкою, було би злочином!
Сі гадки мусять мимоволї насунути питанє: Щож робити, і чи дасть ся що зробити? Чи знайдесь якійсь спосіб, котрим би можна той рух еманципаційний у нашого селяньства опанувати і повести єго з пожитком для народної справи? Яка має бути та робота і чи дасть ся она уняти в якусь систему? Не беремось на сі питаня відповідати, бо отверто сказавши, не знаємо, як на них відповісти. Великі маси народу то не маленька горстка школярів або яка компанія войска, котру можна повести так, як хто схоче, а до єї вихованя не вистане рік, два або і кілька лїт. Аби маси народу можна повести відповідно, треба працювати над ними довгими лїтами. На одно однакож хочемо тут звернути увагу, а то на відношенє в нашім краю интеліґенції до селяньства. Єсть то по нашій думцї одна з тих хиб, котра стоїть на перешкодї в веденю мас народу по відповідній дорозї до цивілізації і до духової єї еманципації. Але о тім в слїдуючім числї.
[Народна Часопись, 27.10.1892]
ІІ.
Нераз насувалось нам на гадку, що тому за причина: коли чоловік интеліґентний, все одно чи Русин, чи Поляк, радить щось нашому селянинови хоч би й як наймудрійше як найщирійше — він єго вправдї вислухає чемно, ще й подякує за добру раду, але відтак піде і зробить таки по свому, а не так, як єму радив чоловік интеліґентний; колиж єму порадить жид, той що жив разом з ним на селї і має з ним всїлякі интереси, або коли єму радить другій такій самий чоловік, як він, то хоч би та рада була й найгірша, хоч би була очевидно на єго згубу, він єї послухає навіть опісля і не жалує ся, не приписує вини злій радї, але спихає все на людску несправедливість. Колиж знов якомусь интеліґентному чоловікови удасть ся дїйстно промовити селянинови до єго розуму і пepeконаня, коли єму своєю щиростію удасть ся дїйстно позискати єго для себе, то той селянин спитає єго тогди на певно серед всїляких перепрошень: "Вибачте, паноньку", — скаже — "але ци ви таки не з хлопского ложа, що ви oцe таку правду кажете?" — Хто коли з интеліґентних людей розбалакав ся по щирости з яким небудь незнакомим єму селянином, то певно почув від него таке питанє, коли не в такій самій формі, то може в трохи инакшій.
Отсі два факти суть вельми характеристичні для відношеня нашого селяньства до интеліґенції. А треба ще й то мати на увазї, що наш селянин уважає за "интеліґентника" кождого, хто не так убирає ся як він, хто носить на собі яку небудь, хоч би й дрантиву сурдутину і лиш о волос стоїть своїм знанєм висше від него, иногдї лиш длятого, що крутив ся або крутить ся де в містї і набрав трохи инших звичаїв та манєр. З отсих фактів показуєсь ясно недовірчивість нашого селяньства до своєї интеліґенції. Правда, що не можна сказати, щоби се нинї було правило без виїмки, бо суть вже і такі селяне, котрі розуміють добрі наміреня интеліґенції, але все таки велика маса селяньства відносить ся до неї недовірчиво. Деж тому причина? Хто тому винен? Чи селяньство, чи интеліґенція, чи одні і другі? Нехай на сі питаня спробує відповісти у нас першій лїпшій чоловік, з интеліґенції, а ми ручимо, що ледви якій сотий знайде ся, котрий не звалить за то вини на селяньство, хоч може буде єго й оправдувати; скаже, що селянин темний, непросвічений, непорадний, непонятливий і через то недовірчивий супротив интеліґенції, не могучи зрозуміти єї рад, боїть ся якоїсь хитрости і підозріває єї. Єсть і в тім трошки правди але не зовсїм. Недовірчивість і підозріванє не родить лиш сама темнота, так як просвіта, хоч би й найбільша, не усуне єї зовсїм. Всї люде прецї не стануть нїколи однаково розумні, просвічені, хиба що родились би вже від разу учені, а відтак, чи чоловік просвічений, хочби навіть високо учений, вільний таки зовсїм від підозріваня і недовірчивости? То суть обяви в людскім житю, котрих причин годї шукати в самім чоловіцї, бо они витворюють ся в нїм из сожитя людей з собою, з поступованя одниx супротив других. Коли щось так дуже дїлить нашого селянина від интеліґенції і викликує в нїм недовірчивість до неї, то не єсть то так дуже більшій степень науки і просвіти в интеліґенції, не єсть єї иншій спосіб житя, але єсть то поступованє тої интеліґенції супротив селяньства. Що то дїйстно єсть так, видимо найлїпше з того, що скоро лиш чоловік интеліґентний змінить свій спосіб поступованя супротив селянина, то й зараз позискає повне єго довірє і любов, хоч не потребує при тім зовсїм — як то каже ся — грати на струнах єго пристрастей. Чоловік, якій би він не був темний або і образований, хоче передовсїм бачити в другім також чоловіка, а скоро в нїм єго не видить, то й не довіряє єму, підозріває єго.
Тимчасом, як у нас поступає загально интеліґенція? Звістно прецї дуже добре, що интеліґенція в нашім краю, все одно, чи руска, чи польска, (хоч одна може в меншій, друга в більшій мірі) хоче конче супротив селяньства грати ролю "старшого брата", як би їй бути лиш "братом" було за мало. А звістно також, що навіть в родинї, коли оден брат бересь "старшувати" над другими, хоче их конче нагнути на свій лад і до свого світогляду, то викликує майже завсїгди роздор в родинї, гнїв між рідними братами. У нас в краю нема майже зовсїм тої переходової кляси від интеліґенції до селяньства (суть хиба жиди, але ті уважають ся і самі і их уважають зa елємент чужій), котра удержувала би тїсну звязь одних з другими; интеліґенція жиє майже виключно по містах, скуплена сама в собі, не знає селяньства, не уміє навіть до него заговорити, ба, в певній мірі уважає єго навіть за щось собі чужого, а чує ще лиш якесь право давати єму провід. Щож дивного, що серед таких відносин не може настати якась тїснїйша звязь між одними а другими?
Пригляньмось лиш поодинокими випадкам в відношеню селян до интеліґенції і на відворот. Прийде селянин до міста, то він чуєсь вже тут в якімсь чужім елєментї, чуєсь нїби як колиб серед чужих людей. Все що лиш в якій такій тоншій одежинї, вже для него не своє, бо не обходить ся з ним так, аби то єго потягало; оден лиш жид приступнїйшій тут для селянина; він єго не повстидаєсь, стане з ним на улици, поговорить, випитає. Колиж прийде ся интеліґентному чоловікови ити улицею з селянином, то він єго встидаєсь, єму здає ся, що всї на него дивлять ся, коли він иде з "хлопом" або "мужиком". Селянин, блукаючи по містї, формально боїть ся приступити до чоловіка интеліґентного і поспитати єго дороги, на торзї скорше робить орудку з жидом, як з ким небудь з т. зв. интеліґенції — виходить майже на таке, як колиб у него не було серця до тої ингеліґенції.
А як знов відносить ся интеліґенція до селяньства? Она рада би піднести селяньство, але все ще не перестає називати селянина "хлопом", не зважаючи на то, що тим пригадує єму все ще давну неволю, бо "хлоп" значить тілько що "раб", "невільник". Русини взяли собі за моду називати селян "мужиками", не зважаючи на то, що сам селянин уважає сю назву за оскорбляючу, бо чує заєдно, що коли єму хто хоче допечи, то каже єму: ти мужику! Дуже часто буває, що молоденькій чоловік з интеліґенції не пошанує навіть глубокої старости селянина, а все "тикає" єму. У нас слово "ти" супротив селяньства не має значіня щирости, дружби і майже родинної звязи, але значінє низшости, майже погорди. Ба, що гірше, у нас интеліґентного чоловіка, що сам колись вийшов з селяньства, разить вже дуже ноша селянина, єго звичай і обичай, єго бесїда і т. д.; він не вислухає єго як належить, не поговорить з них по щирости, держить єго за порогом, инодї ще й виганьбить без причини і потреби!
Як би хотїв все зібрати, що у нас дїлить селяньство від интеліґенції, то й не списав би — як то кажуть — і на воловій шкірі, а ми відтак дивуємо ся, що селяньство єсть недовірчиве супротив интеліґенції; видимо, що оно серед шкідливих для народної справи впливів стремить до еманципації, і шукаємо способів, як би той рух еманципаційний взяти в свої руки і параліжувати ті шкідливі впливи! Нам видить ся, що на се одинокій спосіб: не досить, щоби интеліґенція працювала лиш над самим селяньством, на котрого еманципацію складає ся тепер дуже богато чинників; треба, щоби она попрацювала і сама над собою, над тим, щоби тому селяньству показувала не лиш свій розум, але й своє серце і то не так, як доси, лиш на слові але й на дїлї. Тогди аж зможе взяти в свої руки весь той рух еманципаційний і повести єго в користь для народної справи.
[Народна Часопись, 28.10.1892]
ІІІ.
В попереднім числї виказали ми ті хиби, котрі по нашій думцї стоять на перешкодї тїснїйшій звязи межи интеліґенцією а селяньством. Несправедливо однакож було би приписувати вину лиш одній сторонї. Видимо прецї, що интеліґенція наша робить для селяньства, що може, а коли часом в дечім не може знайти відповідного способу, то ще не можна їй того за зле брати, бо все таки має добру волю, відносить ся з любовію до селяньства. Глянь-мож лиш на то, що она доси зробила для селяньства.
Поминаємо вже, що заходами интеліґенції робить ся для селяньства в законодавчій дорозї, а хочемо звернути увагу на то, що роблять приватно люде интеліґентні. Хто чував у нас давнїйше про читальнї по селах? Нинї, слава Богу, маємо их вже сотками і они побіч школи стають ся розсадниками дальшої і ширшої просвіти та науки. Кілько то мусїла давнїйше натрудити ся наша интеліґенція, щоби переконати селян о хосенности тих институцій, аби переломити неохоту селяньства до просвіти і зняти з єго очей ту полуду темноти, яка их закривала. Немало ще й нинї мусить она бороти ся з тою темнотою, щоби щось в тім напрямі здїлати, але давні труди мали той добрий наслїдок, що вже богато селян провидїло і самі вже горнуть ся до просвіти. Возьмім дальше так звані кулка рільничі. Давнїйше говорив наш селянин: "Так робив мій дїд і прадїд, так робив і батько, так і я роблю", — нинї він вже радо бере ся на своїй ріли до поступової роботи; до кулок рільничих, основаних спеціяльно для селяньства, горнесь селянин Русин і Поляк. Возьмім дальше крамницї. Чіїм заходом повстали они, як не заходом людей интеліґентних? Давнїйше у нас не було й чувати, щоби селянин зважив ся брати ся до торговлї, аж коли интеліґенція почала єму безустанно класти в голову, що торговля отворить нове широке поле зарібку, взяв ся він до того і певно тепер того не жалує. "Народна торговля'' і "Кулка рільничі" під проводом людей интеліґентних причинились найбільше до розширеня крамниць по краю. Гляньмо дальше, кілько то працюють духовеньство і учителї над піддвигненєм народу з єго нужди духової і матеріяльної. Гляньмо наконець, кілько то причиняють ся властителї більших посїлостей до добра селяньства з власної охоти і не прошені. А хибаж то не читаємо в ґазетах, що сей або той властитель більшої посїлости здвигнув своїм коштом школу, причинив ся до будови церкви або костела, дав матеріял погорільцям, поміг людем в прикрім часї запомагаючи их збіжем, одежею або готовими грішми, а селяне єму за то прилюдно складають подяку?
Коли то все зважимо, то певно не відмовимо интеліґенції заслуг около селяньства. А коли мимо того всего она стрічає недовірє у селяньства, то деж знов тут причина того? Ото просто в темнотї єго і браку, що так скажемо, своєї самосвідомости. У нас єсть ще дуже богато таких селян, котрі в своїй темнотї ледви ще то знають, що й они мають право уважати ся за людей, за горожан, таких самих як і другі. Они не в силї того зрозуміти, що не однаково роздїлені дари природи, що не можуть всї бути однакові і однаково жити, не всї можуть мати однаковий розум і длятого не знають нїчого більше лиш ріжницю, нїчого у них більше не на думцї, як лиш та ріжниця котру собі заєдно ставлять перед очи: він а я. Для таких людей буде каждий интеліґентний чоловік чимось для него чужим, бо не убираєсь так, як він і не жиє так, як він, хоч би той чоловік був для него як найприхильнїйшій, як найщирійшій. Але вже ті селяне, що просвітили ся, дивлять ся на интеліґенцію инакше; они знають, чим єсть для них интеліґенція і длятого радо і завсїгди лучать ся з нею. Такі селяне не дадуть ся вже так легко обманути тим, що то хотїли би все перевернути до гори ногами, котрим нїчо не до вподоби, бо може й цїлий світ не так крутить ся, як би они хотїли.
Щоби отже таким людєм усунути ґрунт з під ніг, щоби параліжувати их шкідливу роботу, треба им вирвати з рук той елємент, на котрім найбільше опирає ся их робота, треба просвічати тих людей, котрих темнота дає приступ для всякого рода шкідливих аґітацій. Отсе була би друга задача интеліґенції. Не треба чекати, аж школи зроблять своє, але треба живим словом і приміром просвічати ту темну масу при кождій нагодї, котру кождий интеліґентний чоловік, люблячій щиро свій нарід і бажаючій єму добра, може легко знайти.
[Народна Часопись, 29.10.1892]
29.10.1892