Андрій ЛЮБКА

 

Ситуація навколо нового освітнього Закону, а особливо реакція на нього офіційної Угорщини, має і певний позитивний вплив на українську політику.

 

По-перше, цей гарячий конфлікт допомагає нам усвідомити, що держави-сусіди можуть підтримувати Україну, але все одно передусім захищають власні інтереси. Нам цьому теж варто потроху вчитися.

 

По-друге, умовному Орбану можна подякувати за приклад того, як варто дбати про діаспору власного народу. Українці з обуренням сприйняли інформацію про те, що Угорщина роздає свої паспорти, оплачує безкоштовні курси угорської на Закарпатті, виділяє ґранти підприємцям і сільським радам, що розташовані біля угорського кордону, надає гуманітарну допомогу своїй меншині на Закарпатті. Можна скільки завгодно обурюватися і шукати всьому цьому резонні пояснення, але краще просто взяти таку політику за взірець – і згадати нарешті про українську діаспору в світі.

 

По-третє, завдяки Угорщині й Румунії українські політики мають шанс допетрати, що підтримка діаспори може бути важливим елементом внутрішньої політики. Чесно кажучи, мені б навіть хотілося, щоб серед українських політиків розпочалося змагання за звання найбільшого захисника українців за кордоном. Наша діаспора давно заслужила, щоб їй принаймні подякували за зроблене для України.

 

Адже у нас склалася досить нетипова ситуація: найчастіше це держава підтримує свою діаспору, а в нас – навпаки, діаспора спонсорує державу. Якби не діаспора та її величезна робота з нагадування про існування окремої української нації, то цілком можливо, що не було б ніякої незалежної України. Саме завдяки діаспорі протягом десятиліть совєтської окупації вижила вільна українська традиція, розвивалися українські мистецтво й наука.

 

Згадаймо бодай, наскільки важливими були ті акції, які проводила українська діаспора під час Революції Гідності – в тому числі завдяки ним вдавалося прорвати інформаційну блокаду і боротися з кремлівською пропагандою. Не кажучи вже про величезні суми грошей і безліч вантажівок із необхідним, які діаспора відправляла на підтримку спочатку поранених на Майдані, а потім на АТО.

 

Та це все екстреми, а варто згадати й про буденне життя. В Україні часто люблять повторювати, що найбільше грошей державі заробляють енергетика, металургійна та агро- галузі (щоправда, прибутки від них виводяться на офшори), тоді як українські заробітчани щороку надсилають і привозять на Батьківщину мільярди в твердій валюті. Найбільші інвестори України за всі роки незалежності – аж ніяк не американці, ЄС і вже точно не олігархи, а прості українці, що гарують закордоном. Я боюся навіть уявляти, як виглядала б Західна Україна без заробітчанської копійки.

 

Але діаспорі попередніх хвиль і теперішнім заробітчанам ніхто чомусь не дякує. Навпаки: уряд ще й намагається вигадати схему, щоб оподаткувати їхні заробітки. Я мав нагоду зустрічатися з представниками української діаспори в десятках країн, і майже скрізь вони почуваються забутими. Наші посольства переважно ведуть якийсь облік діаспорних організацій і проводять заходи «для галочки», але про жодну реальну підтримку не йдеться. Офіційна Україна каже закордонним українцям: вибачте, грошей немає, тому це ви, будь ласка, скиньтеся, бо нам не вистачає на файний фуршет до Дня Незалежності. І так – скрізь.

 

Ніхто не дбає про права українців за кордоном, ніхто не цікавиться їхнім життям, Україна навіть книжок і підручників сучасних не може своїм діаспорам надати (це вже не кажучи про стипендії, ґранти й політичне лобіювання). Нещодавно бачванський руснак Микола Шанта розповідав мені, що востаннє ця найстаріша українська діаспора отримала допомогу від Києва на початку двотисячних – і йшлося всього про фуру паперу.

 

Беручи все це до уваги, я мушу визнати, що вдячний Віктору Орбану. Бо він показав приклад того, як слід дбати про свою діаспору.

 

Питання в тім, чи знайдеться у нас хтось, здатний цей приклад наслідувати?

 

 

18.10.2017