Здавалося б, що саме за Незалежності варто було очікувати спалаху нашої культури, літератури й гуманітарної науки, а насправді відбувається занепад, у порівнянні з тим, що було.
Бо навіть якщо взяти совєтський період з його цензурою і всілякими обмеженнями, то існувала ціла купа часописів, які задавали тон, за якими читачі стежили, де вирували пристрасті і дискусії.
На перший погляд, ніколи не було такої свободи для літератури, як за Незалежності. Пиши, що хочеш, пиши, як хочеш, цензури нема. Ні моральної, ні гуманітарної, ні політичної.
Хочеш – матом крий, хочеш – не крий, можеш описувати мужолозтво, а можеш – лесбійство. Як казав Ф.Достоєвський, «Бога нєт і всьо позволєно».
А однак час Незалежності виявився найгіршим і найжалюгіднішим з усіх періодів розвою нашої літератури та гуманітарних наук. У 90-х роках видання книжок стало невигідним фінансово, всі прилавки захопила російська книжка, отримавши такі преференції, які українській і не снилися. Ситуація поправилася щойно з 2000-го.
Не будемо брати тут до уваги першу половину ХІХ сторіччя, коли література лише ставала на ноги, а перші українські часописи з'явилися щойно 1848 року у Львові.
Вже в другій половині ХІХ сторіччя бачимо розквіт журналістської справи: з'являються сотні газет і журналів в Західній Україні – й лише одна «Основа», яка проіснує два роки, на Великій Україні. На початку ХХ сторіччя кількість часописів росте, а з 1905-го з'являються вони й у Києві.
І власне часописи демонструють стан літератури. Вони є тим вимірювачем пульсу, який необхідний для її функціонування, для розвою критики і літературознавчих досліджень.
Але після 1992 року всі наші літературні часописи різко впали в накладах, а потім по одному зійшли на пси. Літературна критика тепер існує лише в інтернеті, але творять її переважно люди поверхові, більшість із них – це такі дописувачі, які є не дослідниками, а звичайними читачами. Прочитав ту чи іншу книжку – і висловив свій читацький погляд. Без жодних ознак аналізу, глибшого проникнення в текст. Ба, навіть виникає враження, що книжка була прочитана по діагоналі, а то й, як у класичному випадку з одіозним ІБТ, взагалі не читана.
Щоб цей стан літератури і науки задемонструвати повніше, вдамося до порівнянь. Візьмімо час 1900–1917 і порівняймо з таким самим періодом через сто років. Все, що об’єднує їх – те, що вони завершуються станом війни. А більше того, що роз’єднує.
У цей перший період маємо Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Лесю Українку, Бориса Грінченка, Ольгу Кобилянську. Ще живі Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Іван Липа, Олена Пчілка, Осип Маковей, Наталя Кобринська, Надія Кибальчич.
Маємо таких потужних літературних критиків, як Остап Грицай, Микола Євшан, Сергій Єфремов, Василь Доманицький, уже з'являються перші статті Миколи Зерова.
З істориків – візьмімо хоча б Михайла Грушевського. Чи є зараз у нас історик його рівня?
А етнографи рівня Володимира Гнатюка, Володимира Шухевича, Філарета Колесси, Митрофана Дикарєва?
Винниченко, народжений у 1880-му, до 1917 року вже автор п'яти романів, кількох збірок повістей і оповідань, драм. У 1919 році виходить його зібрання творів у 11 томах, майже всі ці тексти написані до 1917 року.
Чи є хтось, кого можна за віком і доробком порівняти з Винниченком?
А яку плеяду маємо з тих, хто народився у 1870-тих: Леся Українка, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Микола Вороний, Катря Гриневичева, Михайло Яцків, Василь Пачовський, Петро Карманський, Богдан Лепкий, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Степан Васильченко, Антін Крушельницький, Микола Чернявський, Микола Філянський, Григорій Чупринка, Спиридон Черкасенко...
Якщо оглянути часописи, які виходили в той час, то побачимо такі надважливі для розвою української літератури видання, як «Літературно-Науковий Вістник», «Руслан», «Діло», «Дзвін», «Рада», «Засів», «Маяк», «Молода Україна», «Нова Громада» – видані у Києві та Львові, «Буковина» (Чернівці), «Дніпрові Хвилі» (Катеринослав), «Життє і Знання» (Полтава) «Рідний Край» (Полтава), «Світова Зірниця» (Могилів-Подільський), «Промінь» (Москва), органи модерністів – «Українська Хата», «Будучина», «Бджола», «Ілюстрована Україна» і т. д.
Які зараз маємо часописи в Полтаві чи Могилеві-Подільському? А в Дніпрі? А в Чернівцях?
У Чернівцях з 1900-го по 1917-й виходило понад сорок різних видань, більшість із яких щедро публікували літературні твори.
Взагалі рідко можна знайти навіть політичну газету, яка б не публікувала поезій та оповідань. Ця традиція також перекинулася і на міжвоєнний період.
На початку ХХ сторіччя великі літературні осередки були не тільки в Києві та Львові, але й у Чернігові – Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський, Павло Тичина, Аркадій Казка, Михайло Жук, Михайло Могилянський, Іван Вороньківський (це в його доньку Інну був закоханий Тичина), Микола Вербицький, Микола Вороний, Михайло Куриленко, Гаврило Левченко.
Ким зараз може похвалитися Чернігів?
Значні літературні осередки були також у Полтаві, Херсоні (Дніпрова Чайка, Микола Чернявський), Харкові, Одесі, Катеринославі, Коломиї, Станіславові, Чернівцях.
Зараз літературне життя бачимо, окрім Києва та Львова, лише в Чернівцях, Станіславові, Ужгороді і Харкові.
Часи, коли журнал, виданий у трьохстах примірниках, міг себе окупити, давно минули. Минула також епоха великих меценатів літератури, таких як Симиренко та Чикаленко. Настала епоха людей, які радше фінансують футбол і звйозд естради. Тобто тих, які пізніше розчиняться в непам'яті разом зі своїми грошодавцями.
Таке враження, що бредемо сліпою вулицею, в кінці якої не видно жодного підбадьорливого сигналу.
Та коли я оце написав, а потім окинув оком світову літературу, то побачив такий самий занепад і таку саму сліпу вулицю. Бо і світ зараз не має кого протиставити Франсу, братам Маннам, Голсворсі, Честертону, Конан Дойлу, Кіплінгу, Прусту, Жіду, Роллану, Метерлінку, Кафці, Майрінку, Аполлінеру, Джойсу, Шоу, Джеймсу, Гамсуну, Гессе, Тагору, Толстому, Буніну...
І несть їм числа. І стало мені тоді на душі легше. Значно легше.
15.10.2017