Діяльність Української повстанської армії вписується в рамки загальносвітового явища — боротьби народів за свободу та державність. Саме в світовому контексті бачили свою діяльність лідери українського визвольного руху, про що свідчить головне гасло УПА: «Свобода народам! Свобода людині!» Боротьба з промосковськими режимами тривала від Балтійського до Чорного моря. До 75-річчя створення УПА Z публікує огляд історії європейських повоєнних антикомуністичних рухів спротиву.
Для українського визвольного руху актуальною зовнішньополітичною концепцією залишалася вироблена ще в роки Другої світової ідея фронту поневолених народів. Нові геополітичні обставини зумовили її корекцію — акцент зміщується на народи, які потрапили під радянську окупацію після 1945 р. Поляки, словаки, чехи, угорці, румуни теж опинилися за «залізною завісою», й УПА розглядала їх як головних союзників. Саме вони стають цільовою аудиторією пропаганди ОУН.
«Засобом зміцнення дружби між нами і сусідніми народами є рейди відділів УПА на землі цих народів. Цим шляхом УПА інформує про визвольну боротьбу українського народу та про життя в СССР (головне ті народи, які самі не пережили страхіть большевицького режиму), активізує революційні протибольшевицькі сили цих народів та підносить протибольшевицькі настрої цих народніх мас, створює практичні передумови для конкретної співпраці в єдиному протибольшевицькому фронті», — писав чільний ідеолог українського підпілля Осип Дяків — «Горновий» у 1946 році.
Якою ж була історія визвольних рухів сусідніх із нами народів?
Після вигнання нацистів із Центральної та Східної Європи СРСР встановлює тут маріонеткові уряди. Щойно звільнившись від нацистського тоталітарного режиму, країни стали майданчиками для побудови режиму комуністичного. Масові репресії та порушення демократичних норм обурювали людей. Противладні настрої на всіх теренах від Балтійського до Чорного моря ширяться, часом переходять у збройний опір. Як і українські, європейські повстанці сподівалися на початок Третьої світової, але згодом переходять до інформаційного протистояння режиму.
Польща
На початках польська підпільна Армія Крайова співпрацювала із радянськими збройними силами у боротьбі проти німецького окупаційного режиму. Але після створення Кремлем у липні 1944 року маріонеткового комуністичного уряду радянські органи безпеки провели масові арешти польських підпільників. Відтак Армія Крайова та інші збройні формування (Національні збройні сили, Селянські батальйони) перейшли до боротьби проти комуністичного режиму.
Керівник польського уряду у вигнанні генерал Тадеуш Коморовський — «Бур» (1895–1966)
Для придушення повстанського спротиву влада комуністичної Польщі активно задіювала армію, силові структури, а також підрозділи радянського НКВД. У 1945–1947 роках було заарештовано не менше 21 тисячі противників режиму, понад 6 тисяч із яких страчено. Відповідь збройного підпілля не забарилася: лише у 1945 році було вбито понад 3,5 тис. прихильників режиму, а у 1945–1948 роках — понад 30 тисяч.
Поступово повстанці змінили тактику боротьби. Усвідомивши безперспективність подальшого збройного опору, на початку 1945 року командування розпустило АК. Частина її вояків скористалися урядовою амністією та припинили боротьбу. Інші перейшли до лав новоствореної організації «Воля і незалежність».
Поруч із ВіН активну антикомуністичну боротьбу здійснювали Національні збройні сили. У складі НЗС нараховувалося кілька десятків загонів загальною чисельністю у 2–4 тисячі бійців. Розуміючи неможливість війни проти СРСР та підтримуваного ним польського уряду, командування НЗС у вересні 1945 року вирішило перейти від партизанської боротьби до пропагандистської діяльності та інфільтрації своїх членів до створюваних органів влади, армії та сил безпеки комуністичної Польщі.
Активна фаза опору тривала до 1947 року, хоча окремі акції відбувалися навіть на початку 1950-х.
Масовий характер спротиву змусив польський уряд пом’якшити свою політику, відмовитися від масової колективізації та дозволити дрібне підприємництво. Свою незалежність від комуністичної влади зберегла і католицька Церква.
Останній головний командир АК Леопольд Окулицький — «Ведмедик» (1898–1946)
Деякі результати антикомуністичного опору:
Близько 1000 боїв, битв та зіткнень із органами держбезпеки та армійськими підрозділами.
Більш ніж 200 успішних нападів на відділки міліції та 34 напади на установи держбезпеки.
38 нападів на в’язниці та 5 нападів на табори, у яких утримували репресованих комуністичним режимом осіб.
Литва
Під час німецької окупації колишні діячі та військовики довоєнної Литовської держави створили підпільні організації та загони, які мали боротися за відновлення її незалежності. Коли влітку 1944 року після вигнання нацистів з Литви гітлерівський режим змінився радянським, ці структури розпочали боротьбу проти радянської влади. Найчисленнішим та найсильнішим із повстанських формувань стала Литовська армія свободи. Її командування вважало, що лише збройний опір населення та тиск з боку Заходу змусять СРСР вивести війська з країн Балтії та повернути Литві незалежність. Тому повстанські загони нападали на радянські гарнізони, нищили транспортну та виробничу інфраструктуру, перешкоджали створенню колгоспів, ліквідовували радянських та партійних діячів, співробітників органів держбезпеки та міліції.
Адольфас Раманаускас (Ванагас) (1918–1957) — керівник Руху боротьби за свободу Литви, головнокомандувач литовських партизанських загонів, редактор багатьох підпільних газет
Наприкінці 1940-х стало зрозуміло, що розрахунок на допомогу Заходу не виправдався. Тому командири Армії вирішили змінити тактику боротьби й у лютому 1949 року перейменували організацію у Рух боротьби за свободу Литви. Замість великих загонів повстанці почали діяти малими групами по 5–10 вояків. Від нападів на військові частини та інші стратегічні об’єкти вони перейшли до «точкових» акцій проти окремих представників радянської влади та їхніх місцевих поплічників.
Литовські повстанці. Повоєнне фото
Унаслідок активних дій режиму до середини 1950-х років організований рух опору було майже повністю знищено. Залишки повстанців, які перейшли до підпільної боротьби, змогли протриматися до середини 1960-х.
Агентурно-бойова група МГБ, замаскована під литовських партизанів
Загалом протягом 1944–1969 років участь у антирадянському спротиві в Литві взяли приблизно 100 тисяч осіб. Близько 30 тисяч було знищено радянськими органами держбезпеки, близько 20 тисяч зазнали репресій з боку комуністичного режиму.
Нагородження вояків загону імені Казімірайтіса
Латвія
Ще під час німецької окупації Латвії було утворено підпільну Центральну раду, яка після вигнання нацистів хотіла відновити незалежність країни. Однак повернення до Латвії у 1944 році радянської влади поставило хрест на цих планах. Тому повстанці змушені було перейти до збройного опору комуністичному режиму.
У 1944–1945 роках в країні виникло кілька великих партизанських об’єднань: Асоціація національної оборони (партизанів) Латвії, Латвійська національна партизанська асоціація та Організація латвійських національних партизан. У лавах повстанців перебувало до 20 тисяч осіб. На першому етапі партизанські групи мали змогу діяти великими силами, проводячи наступальні бої проти підрозділів НКВД та загонів Червоної армії і навіть контролюючи цілі райони Латвії.
Група латвійських повстанців. Повоєнне фото
Активні дії режиму з придушення повстанського руху змусили незабаром змінити тактику. Від наступальних боїв довелося відмовитися. Бойові зіткнення здебільшого перетворилися на прориви з оточення. Значно частішими були індивідуальні акції проти місцевих чекістів та міліціонерів, агентури, членів партійних та комсомольських організацій.
Проведена у березні 1949 року масова депортація, коли було виселено понад 42 тисячі латишів, позбавила повстанців необхідної підтримки. Це стало початком згасання активної фази антикомуністичного опору. Багато партизанів скористалися оголошеною амністією та легалізувалися, а подальшу боротьбу проти органів держбезпеки, винищувальних батальйонів та радянської агентури всередині підпілля продовжили лише кілька партизанських груп. Цей період організованої боротьби тривав до 1956 року, коли збройний опір було майже повністю ліквідовано.
Відновлений бункер латвійських партизанів у Амате (Центральна Латвія)
Загалом протягом 1944–1950 років повстанці провели понад 1500 боїв у 47-ми районах Латвії. До жовтня 1953 року під час збройного опору загинули або були поранені понад 3200 чекістів, бійців винищувальних батальйонів, агентів та так званих «радянських активістів». Участь у русі опору брали близько 20 тисяч осіб, яких підтримували майже 100 тисяч місцевого населення. У результаті боїв та збройних сутичок загинули понад 3 тисячі партизанів, взято в полон та ув’язнено 490 осіб. Ці втрати співмірні із тими, яких зазнала Латвія під час війни за незалежність у 1918–1920 роках.
Естонія
Естонські повстанці не мали єдиної структури й керівництва та діяли кількома окремими групами, найбільшою з яких був Союз збройної боротьби. Масштаби діяльності підпілля в Естонії були значно менші, ніж у Литві чи Україні. Незважаючи на це, своєю діяльністю повстанці завадили швидкій радянізації країни.
Вояки повстанського загону Арнольда Лєетсааре з трофейним автомобілем у 1948 році
До 1953 року чекістам вдалося майже повністю ліквідувати збройний опір. Майже 2 тисячі повстанців загинули, а ще більше були арештовані та відправлені до сибірських таборів.
Вишкіл естонських партизанів
Молдова
Після вигнання нацистів улітку 1944 року Кремль розпочав у Молдові інтенсивну радянізацію та колективізацію. Така політика влади, розрив традиційних зв’язків із сусідньою Румунією, масовий голод 1946–1947 років, а також політичні репресії та проведена чекістами масова депортація майже 13 тисяч «неблагонадійних» сімей викликали невдоволення місцевого населення, особливо селян-одноосібників. В Молдові виникло кілька осередків антирадянського спротиву.
Першим з них стала Національна організація Бессарабії — Лучники Штефана. Її створили у 1946 році молоді викладачі та учні з міста Сороки. Протягом кількох місяців Лучники Штефана проводили підпільну антирадянську агітацію, розробляли власну програму та залучали до організації нових членів. Однак про плани підпілля стало відомо МГБ. Тому вже у березні 1947 року після арешту керівників підпілля чекісти дізналися прізвища інших членів організації. До 1949 року всі вони були арештовані та засуджені до тривалих термінів у таборах.
Філімон Бодіу (праворуч), керівник селянської повстанської групи на території Оргеєвського та Бельцького повітів
Ще однією антирадянською організацією стала Чорна армія. Її утворили селяни Бельцького повіту. Навесні 1950 року вони здійснили кілька збройних нападів на відділення міліції, партійних функціонерів, магазини та відділення банків, а в одному з сіл зірвали проведення офіційних заходів з нагоди 1 травня. Хоча чисельність Чорної армії становила менш ніж 50 озброєних бійців, чекісти вважали її доволі небезпечним супротивником. Було проведено кілька операцій, спрямованих на захоплення керівників армії. Під час бойових зіткнень багато повстанців загинули.
Будинок, у якому відбувся останній бій Філімона Бодіу проти чекістів
У 1945–1950 роках на території Оргеєвського та Бельцького повітів діяла підпільна селянська організація Філімона Бодіу. Її члени проводили активну антирадянську агітацію, здійснювали напади на радянських функціонерів, колгоспних активістів та міліціонерів.
Але внаслідок операцій, проведених чекістами, вже на початку 1950-х років опір повстанців у Молдові було ліквідовано.
Румунія
Після вступу радянських військ на територію Румунії 1944 року в цій країні виникли перші антикомуністичні збройні загони. Переважно вони складалися з румунських військовослужбовців та воювали проти Червоної армії партизанськими методами. Однак ці загони були дуже швидко розгромлені радянськими військами.
Румунські повстанці Гаврил Ватаманюк та Василе Маркіюк. Буковина, 1955 рік
Значно масовіший та активніший антикомуністичний рух виник у Румунії вже після Другої світової війни. Румунський уряд та компартія встановили у країні однопартійну диктатуру, змусили короля Міхая І зректися престолу, почали репресії проти Церкви й опозиції, насильницьку колективізацію та націоналізацію. Ця політика викликала невдоволення у суспільстві. У 1947–1948 роках починають стихійно формуватися антикомуністичні збройні загони.
У 1948–1960 роках у Румунії діяло майже 1200 збройних груп опору чисельністю від 10 до 100 осіб у кожній. Загальна кількість повстанців сягала 40–50 тис. Їхні загони базувалися у важкодоступних гірських районах. Вони діяли автономно один від одного, не маючи єдиного центру або регулярних контактів між собою. Більшість повстанських акцій були спрямовані проти партійних діячів, співробітників та агентів комуністичної служби безпеки «Секурітате», державних чиновників.
Ніколае Фудуля, керівник повстанців у Добруджі
Активна боротьба комуністичного режиму з повстанцями тривала до початку 1950 років, коли більшість збройних загонів була знищена. Хоча окремі повстанці продовжували боротьбу до середини 1970-х років.
Поряд із організованим партизанським рухом, опір комуністичному режиму також чинили румунські селяни. Наймасштабніші виступи відбулися в 1949–1950 роках у повітах Арад та Ботошань на північному сході та заході Румунії. Для їх придушення владі довелося задіяти не тільки сили держбезпеки та міліції, а й армійські частини. Близько 80 тисяч учасників протестів були арештовані, до 30 тисяч — засуджені.
Георге Пашка з Драгомирештської групи, яка діяла в 1949–1956 рр. у Марамуреші
Болгарія
Протягом 1944–1947 років антикомуністичний опір здебільшого мав індивідуальний або стихійний характер. Однак після 1947 року, коли репресії зачепили колишніх союзників комуністів по антинацистському Вітчизняному фронту, спротив набув характеру організованої збройної боротьби.
Перші повстанські групи виникали та діяли переважно у гірських районах. Але поступово антикомуністичний спротив охопив усю країну. Кістяк повстанського руху становили 28 бойових груп чисельністю близько 2 тисяч осіб. Один з партизанських загонів навіть мав на озброєнні артилерію. Крім того, до підпілля входили ще понад 8 тисяч неозброєних осіб, які займалися пропагандою, утриманням конспіративних квартир та допомогою повстанцям. Станом на 1951 рік органи державної безпеки зафіксували вже понад 160 збройних загонів, частина з яких була спеціально підготовлена за кордоном.
Болгарські повстанці Георгій Тирпанов та Георгій Русев
Найбільш потужним рух опору був на півдні Болгарії на кордоні з Македонією. У 1947–1948 роках повстанці Герасима Тодора контролювали більшу частину місцевої Санданської округи, влаштовували атаки на населені пункти та комунікації. Для придушення опору влада кинула проти партизанів кілька тисяч солдатів та міліціонерів. У кількох округах було запроваджено стан облоги. Після двотижневих боїв загін Тодора був розбитий, однак кільком партизанам вдалося прорватися до Греції.
Ще один великий бій відбувся у 1951 році поблизу міста Слівена. Понад 13-тисячне угруповання військових та міліціонерів розпочало наступ на загін Георгія Стоянова чисельністю у 106 бійців. Бій тривав протягом двох діб. Повстанці втратили понад 40 бійців, але решті вдалося вирватися з оточення. Невдовзі Стоянов був арештований, але його загін продовжував діяти до 1952 року і навіть зміг захопити та протягом трьох днів утримував одне з сіл біля Слівена.
Збройний опір комуністичному режиму у Болгарії тривав до середини 1950-х років.
Україна
В Україні з 1929 року діяла Організація українських націоналістів, яка проголосила своєю основною метою відновлення Української самостійної соборної держави. ОУН боролася проти польських, радянських, нацистських, а потім знову радянських окупантів. Наприкінці 1942 році вона створила Українську повстанську армію. Під час німецької окупації УПА вела боротьбу на два фронти – проти гітлерівців та комуністичних червоних партизанів.
Групове фото бійців УПА, Івано-Франківська область. Стоїть 5-й зліва — Василь Сербенюк — «Мороз», сидить 3-й зліва — Степан Гуцуляк — «Стьопа», сидить 6-й зліва — Юрчик Фесюк — «Аскольд»
«Вони рішучі та здібні люди, але вони мають психологію переслідуваних. Вони готові принести в жертву своє життя чи покінчити життя самогубством, якщо це піде на користь їхній справі. Вони також готові на вбивство, якщо буде потрібно. Вони налаштовані працювати з нами чи без нас, а якщо буде потрібно, то і проти нас. Вони не шукають особистої вигоди чи користі», — зазначено у звіті ЦРУ за 1946 рік про українських націоналістів в еміграції.
Наприкінці 1944 року радянське керівництво, зібравши всі можливі сили, розпочало тотальний наступ з метою «остаточного розгрому» УПА. З 10 січня по 15 березня 1945 р. внутрішні та прикордонні війська НКВД, винищувальні батальйони і частини Червоної армії заблокували ліси Західної України. Однак ця операція, що дістала назву першої «Великої блокади», не призвела до ліквідації УПА та підпілля ОУН. Лише у 1945 році ЦК КП(б)У чотири рази ухвалював постанови «Про ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націоналістів», які щоразу визначали нові строки «остаточної ліквідації» повстанців.
Станичні із Коломийського району «Ужак» та «Грізний»
Влітку 1945 року знекровлена переважаючим ворогом, але не розгромлена УПА реорганізовується. Відтепер повстанці діють значно меншими бойовими одиницями, а виснажених, старших, багатодітних чи хворих бійців демобілізують або переводять у підпільну мережу ОУН.
Невеликі збройні відділи були мобільнішими. Їм було значно легше маневрувати, проводити диверсійні операції та протидіяти ворожій пропаганді. А ще згодом організація та здійснення диверсій, засідок, саботажних акцій та антикомуністичної агітації лягла на плечі членів боївок ОУН. Акції підпілля мали на меті послабити вплив радянської окупаційної адміністрації та, особливо, перешкодити створенню колгоспів. Часто мішенню їхньою ставала і чекістська агентура.
Солдати УПА
Зміна тактики потягла за собою збільшення ваги інформаційних методів ведення війни. Референтури пропаганди набувають першочергового значення в структурі підпілля.
5 березня 1950 року гине Головний командир УПА – Роман Шухевич, а через чотири роки його наступника Василя Кука арештовує радянська держбезпека. Станом на 1954 рік переважна більшість провідників та рядових повстанців загинули або були ув’язнені. Та все-таки поодинокі групи українських націоналістів та підпільники-одинаки продовжували боротьбу.
Верховинський район, 1944 р. Повстанці одягнені в гуцульські сторої. Крайній справа лежить Дмитро Білінчук — «Хмара»
У 1967 році відбувся останній, відомий на сьогодні, бій оунівців із комуністичним режимом. Оперативна група УКГБ в Тернопільській області вийшла на слід підпільника Юрія Михайлецького у селі Рукомишль. Організувавши облаву на повстанця, вони оточили місце виходу з криївки-печери та спробували викурити підпільника звідти, вкинувши всередину дві димові шашки. Юрій, не бажаючи здаватись в руки ворога, обгорнув свою голову куфайкою, облив її нафтою, підпалив та заживо згорів.
Іван Дебринюк — "Непорадний", Назарій Данилюк — "Перебийніс" та Дмитро Білінчук — "Хмара"
Загалом через лави УПА пройшли близько 100 тисяч осіб. Діяли повстанці на території у 150 тис. кв. км із населенням у 15 млн осіб. Підпілля ОУН охоплювало всю територію України, включаючи Крим та Донбас.
Боротьба УПА стала основою для розвитку наступних етапів визвольного руху — дисидентського 1960–1980-х, масового національно-демократичного кінця 1980-х — початку 1990-х і, зрештою, завершальної події в цьому процесі — відновлення незалежності України 24 серпня 1991 р. Цей акт поставив крапку в справі існування колись могутнього Радянського Союзу, який мав шанси встояти лише з українцями у своєму складі.
14.10.2017