Соловки

Спогад про місце українських страждань.

"Помните, вы сюда приехали не срок отбывать a умирать!..." Цим вигуком зустрів нас, прибулих з харківської Холодногорської тюрми, 1929 р. в серпні, начальник табору на Поповім острові Курілко. Жах огорнув нас. Не вернемось! Не побачимо ніколи нашої прегарної Батьківщини, загинемо тут, серед суворої й непривітної природи, на дикій півночі! А як хотілось би ще хоч раз, хоч здалека, побачити своїх близьких і рідних! Любі учні мої, чи зустріну ще коли котрого з вас? Ні, певно загину. А за що?

Такі думки не давали мені спочити, хоч і спочивати не довелося, бо Курілко відразу розпочав учити нас вигукувати привітання "здра", яким ми мали щоранку зустрічати начальство. Кому не вдавалося, Курілко бив палицею по голові й гукав: "Крячи здра, чтобы на Соловках слышно было!" Кожен з нас дуже уважно прислухався до вкaзівoк Курілки, але все ж таки рука з палицею часто підносилась догори, й чути було приглушене ридання і крик...

Ранок, 5 година. "Поверка". З Білого моря віє гострий і холодний вітер. Ми, ледве вдягнувшись, вийшли на двір табору. Вишикувалися. Ждемо. Година, ще пів — і, нарешті, чуємо; а-а-а... Це там, в інших ротах, вітаються. Ми підтяглися, знову ждемо. Що то бyде? Нарешті, наблизилися. Серце холоне, страшно...

— "Здравствуйте, шестая рота!"

— "Здра!"

Але що це? Хтось привітався не в лад. Упала жіноча постать, чути плач. "Ой, мамочко, нащо ти мене не світ породила?". Це дівчина з Чернигова, Оля. — Олю, не трать сліз, ніхто не врятує, ще не раз проклянеш своє буття.

Світанок. Шматок чорного хліба — і в ліс. Хто з пилкою, хто з сокирою, по коліна в снігу, ріж і пиляй! І так 5 років. За що? Хто поверне мені ці 5 років, коли відбуду? Хто згадає, як загину тут, серед дикої тайги?

Так проминуло 2 роки. Багато часу, а нового в нас тільки те, що на цвинтарі табору побільшало братських могил. Цинга, тиф, сухоти, куряча сліпота косять мов косарі. А ліки? Infusum drynolinum, як кажуть таборові лікарі, тобто палиця (по-місцевому — дрин). Сили не маю, пальці одморожені, цинга починається. Нарешті, — малярія. Я в лікарні. Може відпочину. Бачу тут страдників, які присвятили своє життя Україні й її волі. Тут Старицька-Черняхівська, тут Орлик Степан, Чехівський і багато інших.

Дивлячись на цих лицарів, я набираюся сили терпіти до кінця. Лікарська комісія визнає мене нездатною до фізичної важкої праці, і я залишаюсь працювати в лікарні. Бачу жахливі картини.

Біля вікна на ліжку лежить постать. Не людина — гора. Тіло опухло, ноги набрякли. Підходжу. Що з вами? — питаю. "Я з Сєкірної, відбув два тижні, не виконував норми, бо серце хворе маю"...

Для мене все зрозуміло. Сєкірна гopа — це гора, на якій висічено дуже багато сходів. Покараний мусить набрати води внизу і нести до гори, потім наниз. Виллявши воду в море, має знову набрати й нести, і так до вечора. А ввечері спати. Але не так спати, як ми уявляємо. Спати по-курячому, держачись ногами і руками за жердку. Біля тебе стоїть кат. Не втримаєшся — кат тебе бє. Не дурно в газеті "Перековка" згадувалось про Сєкірну гору.

"Хороши по весне комары,

Чуден вид от Секирной горы,

И от всяких ударных работ

Здоровеет соловецкий народ..."

А там, біля грубки, — висохла постать сухітника, який щось маячить. Підходжу. Запалені очі горять потойбічним вогнем, спраглі губи просять пити. Подаю. Втираю з обличчя рясний піт. — "Сестрице, чую, я вмру скоро... Я з Харківщини... в мене двоє діток і мати стара... я не винен... Я ввесь вік працював, був господарем... За що я тут? Діти, мої діти... матінко моя..." Не можу далі, втираю сльози, бо плакати й співчувати не рекомендується.

А біля порога ввесь окутаний марлею кавказець. Кров просякає через перевязку. Це караний теж. Він не міг виконати норми, і за це відбув на "комарниках" цілу добу. Тепер це кусень кривавого мяса.

Нелюдська це кара. Голу людину привязують до дерева й залишають комарам на розправу.

Нарешті, 1932 рік. До нас доходять чутки, що в Україні голод. Бачимо прибулих вязнів і чуємо, що Україна гине. За що? Де сили взяти, що робити?...

В 1933 році мене звільняють з табору. Іду в Маріюпіль, куди мій чоловік прибув уже з іншого табору. Берусь до праці, працюю. Чекаю, коли свавіллю ката настане, нарешті, кінець.

Майже 10 років минуло з дня мого "визволення". Але це було продовження неволі. Ховатись, критись, маскуватись — таке було життя.

Але кінець буває всьому...

І завданням нашого покоління подбати, щоб ці страхіття навіки одійшли у минуле...

Винниця, вересень 1942.

[Краківські вісті]